Розділ 38

— Ти хотів бачити? — байдуже спитала дівчина.

На таку зустріч я не сподівався. Навіть після того, як повідомив, що передав пакунок братові, Мія все одно була холодна і далека, наче перша зоря, яка щойно загорілась на небосхилі.

— Я вже казала, що нічим не зможу віддячити, — роздратовано мовила красуня.

— Та я ж і не вимагаю дяки, — спохватившись, відповів я.

Та й дійсно, чого я чекав? Щоб з вдячності кинулись на шию? Хоча, правду кажучи, сподівався на усмішку чи лагідне слово. Боляче дивитись на холодну, байдужу красуню, яка глибоко запала в серце.

— Послухай, сміливцю, насправді я вдячна за допомогу. Але зараз господиня шукає мене і якщо не знайде, то жорстоко покарає. Та цього не зрозуміти вільній людині? Вже те, що я, ризикуючи, зараз тут, засвідчує мою шану. Що ще потрібно?

— Надовго не затримаю, — присоромлено почав я. — Вибач, й справді не розумів, що примусив ризикувати. Повір, тут я не для того, щоб вимагати вдячності. Насправді, просто хотів ще раз побачити тебе, Міє, — сказав я і сам злякався того, що говорю.

На мить здалося, що в глибоких темних очах дівчини з’явилось щось схоже на ніжність, але Мія розгнівано перебила:

— Ти про що? Я — рабиня і живу в жорстокому, невідомому тобі світі! Щоб вижити, серце має бути твердим, як камінь, інакше зламаюсь. Розумієш? — Її красиві очі, наче розпеченим клеймом поцілили у самісіньку душу.

Що б я далі не сказав, все виглядатиме недолугим і недоречним. Я мовчки взяв розкриту долоню дівчини і швидко вклав у неї викупну мітку.

— Це тобі.

Мія швидко зиркнула і остовпіла. В її очах беззахисно спалахнули увесь біль і приниження, усі даремні надії і сподівання, уся любов і ненависть. Я не міг намилуватись дівчиною. Її біль став моїм. Але розумів, що ні секунди більше не можу залишатися тут. Різко розвернувшись, я пішов. Відчуваючи, як невидима, міцна мотузка назавжди зв’язала з незнайомкою. І хоч як важко давалися ці кроки, що віддаляли від Мії, коли я, все ж не витерпівши, обернувся — дівчини вже не було.