Розділ 19

— Твоя самотність, Айхо, дуже глибока, вона ховається в потаємних куточках твоєї душі, і ти сам плетеш для себе цю павутину. Ти втратив рівновагу, розлучившись з дідом. І тепер ніби граєшся з власною Тінню: то втікаєш, то наздоганяєш її, так і не в змозі ні втекти, ні наздогнати. Так само і з твоєю самотністю. То ти стрімголов біжиш від неї, намагаючись знайти близьких тобі людей, то вже тікаєш від них. Самотність, як і твоя Тінь, може зникнути, якщо ти зупинишся і зачекаєш, доки сонце підніметься над твоєю головою. Тоді ти зрозумієш, що інколи краще зупинитись і насолодитися днем, який подарований тобі сьогодні, ніж не помічаючи нічого і нікого навкруги, бігти за майбутнім, яке може ніколи не настати.

Слова Есхи, ніби взявши за руку, зупинили. Але власна Тінь, що виповзла з душі темним глибоким неспокоєм, вже знову кликала вперед, не давала сил обернутися і зустрітися з повними тепла та доброти очима старої, які хотіли допомогти, та не хотіли заважати іти власним шляхом. Шляхом пошуку істини. І я таки пішов.

Біле, непрозоре денне світло неприємно виїдало очі. Після теплого жовтогарячого полум’я печери воно здавалось холодним. А цілковита тиша та відсутність рослинності надавали відчуття відчуження, якогось мертвого сну.

Печера Есхи височіла над мертвим озером. Я піднявся ще вище і в око впав гладкий темний камінь, що виступав над прірвою. Вмостившись на самому краю, я задумливо споглядав темне плесо озера, яке й справді з висоти схоже на око, а залишки розбитого корабля — на зіницю, яка дивилася просто на мене. Що ж все-таки трапилось? Яка доля спіткала друзів? Де зараз Ракун-Саро, Зайра? Чи живі? Невідомість лякала. Але залишалась надія: з друзями все гаразд.

Обхопивши руками зігнуті коліна, вперся підборіддям. Думки витали, як каркари, то засмучуючи, то викликаючи усмішку. Есха говорила правду. Я б з радістю прислухався до її порад, якби тільки знав, як саме. Як прогнати спогади минулого, страхи та сподівання на майбутнє. Як спіймати мить теперішнього? Як навчитись цінувати те, що є, і не гнатися за ілюзіями? Як безболісно розлучитися з тим, чого хочеш і що, здається, зробить щасливим. Як довіритись сьогоденню, яке таке далеке від того, чого прагнеш? Невже це непевне і, здається, безнадійне сьогодні, все-таки здатне привести на шлях омріяного завтра?

Я не знав цього, не знав і боявся, що ніколи і не дізнаюсь. Бо шаленість думок, бажань, страхів, розчарувань і, найстрашніше — безнадії вирували в голові і не дозволяли побачити і прожити сьогодні. Я продовжував розриватися між вчора і завтра.

Дивився на похмурі пейзажі і не розумів, як можна серед голих скель і мертвого озера відчути себе щасливим. Як можна бути щасливим, назавжди забувши про свою мрію…

Раптом вітер дихнув прохолодою прямо в обличчя і свіжість привела до тями. Я стрепенувся. Звідки на Вершині Тиші вітер?