Розділ «6»

— Так, так, звичайно, — тільки й змогла я мекнути у відповідь.

Він, помітивши мою ніяковість, розповів кілька дотепних анекдотів на тему парфумів, і якось непомітно крига між нами скресла.

Ще за півгодини ми базікали, як давні знайомі. Але мої безпосередні обов'язки Олексій Никифорович обговорювати чомусь не поспішав.

Нарешті під'їхали до страшенно дорогого за моїми мірками магазину жіночого одягу з назвою «Королева», проходячи повз який я тільки сумно зітхала. Але цього разу мені пощастило в нього зайти. Мій новий бос пішов до розчинених дверей бутика, а я, відповідно, за ним.

Виявляється, сюди ми зайшли, щоб купити кілька суконь для… мене. Олексій Никифорович, не цікавлячись моєю думкою, вибрав вечірню сукню і ще зо три простіших, як він висловився, — на щодень. Видно, він часто бував у цьому магазині. Бо коли його побачили продавці, то заусміхалися й заметушились.

Міряючи сукні за ширмою, я почула їхнє перешіптування.

— Он, Юлько, як дівчині пощастило! І де такі плюгавки мужиків пристойних знаходять? — зітхнула одна.

— Ліля теж думала, що їй пощастило, а бачила, що сталося? — відповіла невидима мені Юля.

— А що з нею сталося?

— Та їй через цього…

І тут розмова перервалася, бо в магазин зайшла нова клієнтка. Одна з дівчат метеликом запурхала перед особою, на якій заробляла свої відсотки.

Коли всі покупки занесли в машину, Олексій відвіз мене додому й сказав, що заїде до сьомої вечора. Мені нічого не залишалося, як знову відкисати у ванній. Цього разу намагаючись змити стійкий запах парфумів «Дюпонт».

Але відкиснути не вдалося, бо в двері подзвонили. Довелося терміново бігти відчиняти. Такою наполегливою виявилася поштарка, яка швиденько вручила телеграму і зникла.

Дивно, хто б міг написати: «Приїжджаю завтра шукати чоловіка»? Телеграма була без підпису. Втім, довго думати не довелося. У мене є тільки одна-єдина неповторна Соня, здатна на таке! Ну, звичайно! Давня подруга Сонечка, яка завжди мріяла стати світською левицею, їздити в розкішній машині й днювати та ночувати в дорогих магазинах.

Доля закинула її (точніше, Соня сама туди рвалася) у велике місто. І освіта, яку на той час так тяжко оплачували батьки, зовсім її не цікавила. Вечори в неї були щільно заповнені пригодами в нічних клубах і пошуками «гідного» кавалера, який мав плавно перетворитися на чоловіка. Збоку це, звичайно, більше нагадувало пошук пригод.

Загалом, до кінця п'ятого курсу моя подруга встигла двічі вийти заміж, двічі розлучитися та з горя поїхати у свій Молодогвардійськ допомагати мамі, яка на той час активно займалася бізнесом. Іншими словами — купувала й перепродувала тканини, привезені з Туреччини… Справа жваво посувалася, і на якийсь час Сонечці довелося забути про третє заміжжя, непохитно терплячи залицяння заклопотаних турків, які пожирали очима неймовірно вродливу білявку з довгими ногами.

Ми періодично спілкувалися по телефону, й вона все поривалась повернутися назад і вкотре спробувати щастя, ремствуючи на те, що в маленькому містечку нічого гідного не завалялося, а секонд-хенд і просто хлопці з народу її мало цікавили. Звичайно, у нашій великій столиці вибір жирної риби за назвою наречені значно більший, але й конкуренція — дай, Боже! Бажаючих опинитися на місці щасливих рибочок неймовірно багато, і тут треба мати великий талант і вміння, щоб підчепити й схопити бажане, бо ж можуть і відібрати. Соня в цій справі мала величезний досвід (два заміжжя — це вам не жарти!). Зараз, як я зрозуміла, подруга дозріла. І, як зазвичай це буває, дозріла в найбільш невідповідний момент. Але нічого не вдієш, доводилося якось викручуватись.