Розділ «3»

Але місяць тому в житті Олексія відбулася вкрай неприємна подія. На його очах убили його московського партнера по бізнесу. Це була молода жінка, Юлія Антипова. Вона керувала філією в Москві й на два тижні приїхала в наше місто.

Юлію в місті ніхто не знав, і Олексій був упевнений, що цього разу вбивця схибив і хтось хотів саме його смерті. Якщо в нього й з'явилися недоброзичливці, то найменше Олексій Никифорович бажав, щоб хтось побачив його хвилювання і страх. Тому наймати охоронця-чоловіка йому не дозволяла гордість. Натомість з'явитися в товаристві супутниці, яка, до всього, володіє специфічними навичками захисту й здатна швидко оцінити неординарну ситуацію — це саме те, чого йому бракувало на даний момент. Олексій був готовий заплатити непогані комісійні, якщо впродовж тижня ми підшукали б йому таку людину. Він розумів, що це досить складно, бо інші агенції такої дівчини знайти не змогли, а більшість навіть не бралися за цю справу.

— Леро, якщо за тиждень ми зуміємо знайти таку жінку, то найближчим часом зможемо не перейматися майбутнім! — збуджено провіщав Антон Павлович.

— Мрії, мрії, — простогнала я. — Існує проблемка… Сумніваюся, що ми її вирішимо. До речі, це часом не список вимог до кандидатки? — я вказала на геть списаний аркуш формату А-4.

— Ну, нічого собі побажаннячка, — мене аж пересмикнуло від таких запитів. — Володіти прийомами рукопашного бою, водити автомобіль, стріляти з пістолета, мати приємну зовнішність і струнку поставу, грати на музичному інструменті (цікаво, а нерви згодяться?), знати правила етикету, знаходити спільну мову зі сторонніми…

Ні! Я не могла більше читати вимог цього ідіота. По-моєму, він ретельно вивчив кінофільм «Її звали Нікіта» і, відштовхуючись від ідеального образу героїні, склав портрет. Ви колись зустрічали вродливу жінку з янгольською вдачею, котра б водночас могла перетворюватися на Ніндзю-черепашку та снайпера?!

Страшенно захотілося пожмакати цей папірець, наздогнати клієнта й запхати йому в… О, вибачте, будь ласка. Але, погодьтеся, бувають же такі кретини, хоча цей далеко не хлопчик. Мабуть, тридцятка вже стукнула, а такий само…

Ми сиділи одне навпроти одного й почергово зітхали. Насилу з'явився шанс заробити — й миттєво зник, як міраж у пустелі.

— Була б моя воля — так би йому врізала, щоб не розчаровував, — не втрималась я. І раптом мені на думку спала геніальна ідея (на мій погляд, звичайно, бо іншим наша геніальність може здатися маразмом або цілковитою маячнею).

— Антоне Павловичу!!!

Реакція лакмусового папірця знову вдалася. Начальник, схожий на вимиту сливу, зацікавлено витріщився на мене.

— Я знаю, як нам вийти з цієї ситуації, — закричала я. — Як кандидатуру на це місце пропоную себе, — зустрілася з поглядом начальника, що ніби казав: «Знущаєшся?» — і додала: — А що, на рукопашний бій ходила, на нервах грати вмію, з людьми спілкуватися можу… Чим не кандидатура?

Після хвилинної паузи Антон Павлович вибухнув неймовірно довгою тирадою, суть якої полягала в тому, що він нізащо не дозволить піти на вірну смерть найкращому і, втім, єдиному постійному працівникові фірми.

— Я ще розумію, ти гарно вправляєшся з ножем і виделкою та не гикаєш за столом… Ну, хай і затанцюєш йому танець маленьких каченят, ну, там наведеш марафет… А решта? Ти що, за тиждень навчишся водити автомобіль, як Шумахер, і стріляти, як Робін Гуд? Знай: я категорично проти й ніколи не піду на таку авантюру. Уже краще нехай мене знову пиляє дружина, що не приношу грошей, як, втім, і за те, що не вмію їх заробляти, аніж знеславлюся разом із тобою!

Отже, незважаючи на те, що я настільки цінний працівник, мені натякають, що цінність моя полягає тільки в тому, що я сиджу в нашій задрипаній конторі, як вірний пес, і стережу кілька стільців і столів плюс один телефон. Що ж до нормальної роботи, то тут, вибачайте, я можу зганьбити чесне ім'я Супчика вже тим, що хотіла б претендувати на щось більше, ніж протирання спідниці на старих стільцях та рвання об них колготок.

І раптом мене саму прорвало. Я згадала жадані туфлі, на які облизуюся вже другий місяць, швейну машинку часів революції, за допомогою якої строчу собі одяг, манікюр у перукарні, недоступний мені, та багато іншого.

— Усе! Звільняюся! Не можу більше сидіти на голодному пайку! — сказала я під тиском емоцій і вилетіла з кабінету, голосно грюкнувши дверима.