Розділ «21»

— А які в неї були аргументи?

— Та ніяких. Два дні крутила переді мною задом. Ходила напівроздягнена, а потім влаштувала скандал і звинуватила мене в тому, що я нібито до неї чіплявся… Та навіщо вона мені?! У мене й думки такої не було… Моя справа за хлопчиком дивитися, і щоб чужі навколо не крутилися.

— Аркадію, ти хочеш сказати, що її чоловік тебе не звільняв? — уточнила я. До речі, це вже було цікаво!

— Я його жодного разу й не бачив. І взагалі, хочу сказати, що, на мою думку, в цієї стерви мужик є, ось вона й не хотіла свої шури-мури афішувати. Навіщо їй зайві очі в домі… — підсумував Антон.

— А ти його бачив? І взагалі, до неї якісь чоловіки ходили?

— Лерко, я бачив тільки одного. Затримався якось увечері, а цей саме прискакав до неї, на таксі приїхав. Вона ще й гроші водієві виносила, бо в нього, бачте, не було.

— А який він з вигляду? Можеш його описати?

— Та нічого особливого, мужик як мужик. Молодий, це точно. Куцуватий трохи. Я з вікна за ними спостерігав, мені не дуже добре було видно. Тому навряд чи зможу тобі допомогти.

— Куцуватий, це ти маєш на увазі — невисокий на зріст?

— Цілком правильно.

— Спасибі тобі. Удачі!

Ще понад годину я без мети блукала квартирою та розглядала кімнати. У спальні, на маленькому столику, стояло кілька фотографій Артема, сина Олексія Никифоровича, але ніде не було жодного фото колишньої дружини. Як кажуть, чужа душа, як темна ніч. Я не стала перейматися ще й цим. Пролунав дзвінок мобільного. Звідтоді, як у моєму житті відбулися відомі вам зміни, мелодія телефону стала для мене звичною.

— Лерко, — в трубці почулося схлипування. Це була Оксана.

— Що, що трапилося? Ти його знайшла, але він вдає, що тебе не знає?

Мої припущення виявилися на диво правильними.

— Лерко, все набагато гірше. Я знайшла його… але він загинув, його немає! Розумієш! Саме тому він мені більше не подзвонив, — все це було не зовсім зрозуміло, але її стан здавався жахливим. Подруга зайшлася від ридань.

— Це точно!? Ти впевнена, всіх власників автомобілів перевірила? — я ставила безглузді запитання, намагаючись знайти слова, щоб її підтримати.

— Там є фотографії, розумієш. Таких автомобілів у місті було тільки чотири, але два з них зареєстровані до нашого знайомства, до січня. Два пізніше… Один із цих двох досі живе й пахне, а він, мій Слава, помер. Він розбився на цій самій «Тойоті». Автомобільна катастрофа — й людини немає. У мене є документ із його фотографією й довідка про дорожньо-транспортну пригоду.

— До тебе приїхати? — вирішила я порушити обіцянку, що її дала Олексієві Никифоровичу, й поїхати підтримати Оксану.

— …Мабуть, ні. Дякую, що вислухала.