Розділ «19»

— Про всяк випадок поставив на наш номер блок, щоб у нього на дисплеї він не висвітився. Все, диктуй телефончик, — і почав накручувати диск.

— Алло? Олександр? Я дзвоню за дорученням однієї особи, вона попросила передати вам гроші… Я думаю, ви здогадалися хто вона? Найближчим часом вона їде на Кіпр, а зараз не має можливості з вами зустрітися, тому попросила це зробити мене. Я можу підвезти вам суму додому? Ні, на нейтральній території зустрічатися не можна, знаєте, бувають усілякі непорозуміння, тому я не можу ризикувати такою сумою… Так, сума пристойна… Домовилися? Диктуйте адресу… Коли чекати? Завтра чекайте, годині о сьомій вас влаштує? Тоді до зустрічі…

Я витріщилася на Івана. Виявляється, у ньому гинув великий авантюрист!

— Тримай адресу, — простяг він мені папірець із закарлючками. — Єдиного не зрозумію, навіщо тобі цей альфонс здався? Ти дівчина симпатична, можеш собі й безкоштовно хлопця знайти… — плечі його випросталися, підборіддя піднялося догори, він, як дівчина, поправив трохи скуйовджене кучеряве волосся. Невже себе в кавалери пропонує?! То я користуюся дикою популярністю! Після річного самотнього існування.

Але фраза щодо платного кавалера мені ніяк не лестила.

— Та ти що! Невже справді подумав, що я всілякими п’явками цікавлюся? Це так, про всяк випадок, подрузі моїй він сподобався. Вона його в гості хоче запросити, а незручно якось паспорт вимагати, тому й доводиться викручуватись, — на ходу брехала я.

Поза сумнівом, поїду! Поїду до нього додому й поговорю з ним! Чи не поговорю? Втім, він зі мною навіть не розмовлятиме. Вдасть, що вперше бачить таку непримітну особу, й пошле подалі. І що тоді робити? Звичайно, розвернуся й піду, нічого не залишиться. Доказів проти нього в мене ніяких немає. Точно! Докази!!!

А може, обшукати його квартиру? Раптом я знайду там отруту, яку він намагався підсипати мені в келих із шампанським? А чому б і ні, це ідея! І в мене будуть докази для майбутньої розмови. Тим паче, є всі шанси потрапити в його квартиру. Не дарма ж я постійно тягаю в’язку ключів, яку встромив мені в руку таксист. Це тоді я про цю в'язку не замислювалася, а зараз, гляди, й згодиться. Добре, що я назвалася обманутою дружиною водієві, який мене підвозив, а він так вдало втрутився в розмову. Якщо, звичайно, Олександр не поміняв замки, тоді я без жодних перешкод зможу проникнути в квартиру. Головне, щоб його вдома не було. Ну, вже якось постараюся вгадати…

Після роботи я подалася за місцем проживання Олександра.

Поки їхала на Старонаводницьку, кожні п'ять хвилин набирала номер телефону його квартири. Трубку ніхто не піднімав, отже, були всі шанси на успішне проведення операції за назвою: «Злам без зламу»!

Я вийшла на сьомому поверсі та завзято задзвонила. Дверей ніхто не відчиняв. Що ж, сьогодні щастить. Якщо нікого немає вдома, значить, мені точно до вас. Спробувала відімкнути двері, й мені знову посміхнулася удача. Тепер важливо було діяти швидко й без галасу, але найголовніше — не зіштовхнутися з власником квартири при виході. Тоді мені точно не було б чого йому сказати.

Поки можна було шукати без світла, я почала оглядати квартирку. Тут було де розгулятися! Не приміщення, а поле для гри в футбол. Тільки, на жаль, не було з ким, та й часу на матч теж не вистачало. Що я хотіла знайти, сказати було складно. Вперше в житті я грала в слідчого-шукача. Добре, що зараз наше телебачення цілком завалене середньо- й низькосортними фільмами та серіалами про детективів, міліціонерів і просто аматорів приватного розшуку. Після таких практичних посібників можна сміливо займатися пошуками.

У квартирі жили, це відразу впадало у вічі. Як і те, що жила в ній одна людина. На вішаку висіла одна курточка, на кухні стояли на видноті лише одна чашка й немита тарілка.

Я зазирнула в шафу. Купа одягу одного розміру. Більше нічого. В іншій шафі зовсім не було вбрання. А ось щодо мешканця, то Ван не збрехав, тут справді жив чоловік, якого я так довго шукала. У тумбочці знайшла паспорт на ім’я Петришина Олександра Ігоровича, і з фотографії на мене дивилося вже знайоме обличчя.

Розглядаючи документ, не помітила, як у передпокої ввімкнули світло. Я, певно, не встигла б сховатися, якби не пролунав телефонний дзвінок. Миттю пірнула в шафу і спробувала зачаїтися за тією вбогою кількістю одягу.

— Лєно! У тебе все й завжди терміново. Давай вирішимо це питання завтра… Що?! Та як ти могла таке зробити, не порадившись зі мною?! — кричав він у трубку.

Олександр, на ходу розмовляючи по телефону, скинув із себе футболку, відчинив стулку шафи (я присіла і втислася в стіну)… Він мене не помітив, бо знову почав кричати в трубку на невидиму Лєну, схопив першу-ліпшу чисту сорочку, ляснув зі злості дверцятами і, одягаючись на ходу, вийшов зі спальні.

Власне кажучи, він взагалі пішов із квартири, сказавши Лєні, що вона дурепа й зараз він приїде. До речі, спасибі цій дурепі, вона подзвонила в потрібний момент.

Я ще й досі втискалася в стіну, тремтіла всім тілом, як осиковий листок на вітрі, і мені щось дуже боляче тисло в потилицю. Спробувала змінити положення (виходити ще було дуже страшно. А раптом він повернеться?). Я відсунулася від предмета, що заважав, і побачила, що це маленька металева ручка. У шафі виявилася схованка. Шкода, що ключі в ній не стирчали.

У мене буде неймовірно щасливий день, якщо я знайду ключики в квартирі. Але пошуками займатися не довелося, бо схованка виявилася відчиненою.