Розділ без назви (27)

— А яка ж!

— Де ж він її взяв?

— Купив. Мабуть, за ті гроші, що йому дав Хорсун.

— Чого ж він нічого про це не казав, коли ми складали звіт?

Сірко знизав плечима.

— Видно, є в людей і таке, що не влазить до протоколу, — чи то повчально, чи з докором сказав він. — Є ж справи сердечні.

Тут Сірко помилявся. До протоколу вміщуються ще інтимніші зізнання, але в цьому я переконаюся трохи пізніше.

Золота обручка на мене справила враження. Я вирішив, що маю право на ризик, і пішов із Сірком до нашої криївки, яку оберігали колючі зарості чортополоху. Якби зараз на моєму місці був Броз, він, напевно, прочитав би уголос рядки з Сосюриної ба­лади про розстріляного офіцера: «Кров — у щоки, кров — у скроні… Сніг… і тіні лав… На простягнену долоню перстень я поклав…»

Але це вже була інтимна лірика, яка справді не влягалася до протоколу.

Мене цікавило інше, і я чекав, що Сірко про це скаже сам. Та він, скурвий син, мовчав цілу дорогу. Ми вже перейшли міст, поминули Семиківці, і тут я не витримав, запитав:

— Хто його дівчина?

— Хіба ти не знаєш? — Сірко повернув до мене здивоване обличчя і зупинився. — Як? Ти не знаєш, хто Міськова дівчина?

— Ні. Мене мало цікавлять чиїсь справи сердечні, — відповів я його ж словами. — А тепер хотілося б знати.

Сірко подивився на мене по-собачому довірливо і прохально.

— Пообіцяй мені, що це не змінить твоєї думки про Міська.

— Чого б це?

— Обіцяєш?

— Друже Сірку, — стримано сказав я. — Перестань крутити хвостом. Нам з тобою пливти в одному човні. Хто вона?

— Марійка, — сказав він.

— Яка Марійка?