Розділ без назви (27)

— Мені теж не віриться, — сказав я. — Щось тут не так. Але розумієш, Сірку, можна не вірити в чиюсь зраду, та це ще не означатиме, що ти йому віриш до кінця.

Сірко зиркнув на мене з насторогою.

— Ти не можеш говорити простіше?

— Маймо терпіння, — мовив я. — Якщо в мішку є шило, то рано чи пізно воно себе покаже.

— Ти як хочеш, а я повертаюся в нашу криївку, — сказав Сірко. — Може, й Місько туди прийде.

— Дай Бог, щоб він прийшов туди… сам.

Я зумисне розпалював Сірка, щоб він підкинув мені нових аргументів на користь Міська. Сумнів — важка гризота, я мусив його позбутися.

Сірко мовчав.

— Ти помітив, що Місько цілий день був сам не свій? — спитав я.

— Передчуття, — сказав Сірко. — Його напосіло лихе передчуття. Хіба ти не знаєш, що так буває?

— Думаєш, він упав?

— Скорше за все. Але якщо ти не віриш, то я тобі покажу.

Тепер уже я з підозрою витріщився на Сірка, наче він намірився показати мені загиблого Міська. Натомість Сірко поліз у кишеню, дістав якусь дрібну річ і поклав її на долоню. Я чомусь спершу подумав, що то зблиснула луска[47], може, навіть від сліпого набою, та потім побачив, що ні. На Сірковій долоні лежала жовта обручка. Вона була невеличкого калібру, на жіночий палець.

— Що це?

— Сьогодні вдень мені дав її Місько.

— Для чого?

— Попросив передати одній дівчині, коли з ним щось станеться.

— Нареченій?

— Виходить, так.

— Золота? — спитав я.