Розділ без назви (27)

— Хлопці, до переду! Ми їх тут всіх покладемо!

— Міську! — гукав я.

З машин шугнули вгору ракети, освітили поле й наші кущі.

— Міську!

Треба було мерщій відходити, а його не було. Ніхто­ не озивався. Від Стодолі теж не було і знаку.

— Цофаєм! — крикнув я до Сірка, і тепер перед нами була лише одна дорога. До обори, на місце збірки, яке призначив нам Сулима.

Ні кулемета Сома, ні автомата Верби вже не було чути. Ми з Сірком мусили тікати звідтам чимдуж, щоб не привести за собою куфайників до обори. Але, відбігши метрів на триста, ще залягли в бур’янах і вдивлялися в поле, по якому металося світло фар. У тому світлі побачили, що більшовики йдуть через поле розстрільною. Одна машина під’їхала до місця атентату й освітила кущі, в яких ми недавно сиділи.

Того, що хтіли, ми ніде не побачили.

— Може, він уже там? — Сірко показав очима в той бік, де після атентату мали зібратися всі.

— Може, — сказав я.

Але надія була квола.

Ми нахильці пішли до обори. Коли світло фар било в наш бік, ми падали на землю й чекали, поки машина розвернеться.

Біля солом’яної буди застали Сулиму, Сома й Вербу.­

Три найкращі бойовики Сулими, якщо до них зачислити і його самого, з надією дивилися на нас. Не побачивши в моїх руках торби з головою Стодолі, Сулима все зрозумів. Ні, не все. Він ще не знав найгіршого. Я доповів йому про перебіг невдалого атентату: Стодоля з місця замаху щез, Місько теж невідомо куди подівся.

— Чорт! — заскрипів зубами Сулима. — Шляк би вас витрафив! Якась вистава, а не ліквідація!

Ми з Сірком опустили голови, ніби були винуватцями в тому, що все так сталося.

— Слухай! — раптом скрикнув Сулима. — То виходить, що Місько теж є агентом? Може, він стріляв сліпим набоєм[46]?

— Не знаю, — сказав я.

— «Не знаю», — перекривив він. — А що ти знаєш? Може, тебе теж взяти на слідство?

— Беріть, — відповів я. — Але давайте ще почекаємо. Раптом він прийде.