Розділ без назви (27)

Зайняли становища так, як планували ще з Брозом. Ближче до того місця, де Місько мав піджидати Стодолю, залягли ми з Сірком. По лівий бік від садиби Рогальського причаївся Верба, а праворуч, від поля, метрів за сто від нас, заховалися Сулима й Сом із кулеметом.

Потяглися довгі хвилини вичікування. Ми з Сірком лежали майже поруч, але понабирали в рот води. Інакше я б його запитав, хто це там у «Мазепі» казав, що чекання бою завжди тяжче за сам бій.

Великий Віз недавно стояв над хутором, а тепер, коли ми тут, він уже зупинився над лісом. Помиляється той, хто думає, що цей Віз не їздить. До лісу від хутора­ було з півкілометра, і він переїхав туди на двох колесах-зірках, показуючи дишлем на місце нашої збірки.

Не рухаючись, ми трохи померзли, і я подумав, що кунтуші чи бодай сірі свитки нам не зашкодили б. Крім того, мені муляв кинджал-запоясник, якого я вже давно не носив, а цього разу мусив узяти через малозрозумілу забаганку Броза. Хоча що тут розуміти? Броз доконечно не вірив нікому. Чесно кажучи, мені ще не доводилося обезголовлювати трупи, і я погано собі уявляв, як воно робиться. Мабуть, живому ворогові легше відтяти довбешку, ніж мертвому, тим більше, коли та голова ще недавно говорила з тобою, приязно усміхалася, і в ній було стільки однакових з тобою думок, сподівань, присягань, молитов. Важко? А ти подумай у ту хвилину про занапащених ­цією головою провідників Корнила і Шаха, командира Бондаренка, друга Пластуна, Голенка, Шпака, Сокола, Лозу і ту дівчину, яка сама собі перерізала горло бритвою. Подумай…

Он же вона, та голова! Стодоля вийшов із-за кущів, і я впізнав його пружну, трохи розхитану ходу, хоч мав він незвичну для мене зовнішність. Подбав, сучий син, і про кунтуш — на ньому була куфайка з погонами, чоботи, райтки, а голову, яку я мав відрізати, прикривав високий гебістський кашкет. Він сторожко повів носом в один бік, у другий, і тоді я почув, як десь недалечко стиха кашлянув Місько.

Стодоля теж кахикнув неголосно, і вони поволі пішли один одному назустріч.

— Є? — спитав ще на відстані Стодоля.

— Є, — відповів Місько.

— Сам?

— Сам-один.

— Заснув?

— Так.

Місько вихопив пістолет і вистрілив йому в груди. Тієї ж миті відскочив убік, сховавшись за кущ свербивусу. Стодоля зігнувся і впав.

Одночасно з поля в наш бік посипалися стріли. Від лісу вдарило світло рефлекторів, завили двигуни автомобілів. Ми зрозуміли, що більшовики підготувалися до цієї зустрічі не згірше за нас.

Праворуч затарабанив кулемет Сома, по лівий бік ударив вогнем Верба. Ми з Сірком теж сипнули з авто­матів у напрямку поля, звідки почали стрілянину більшовики.

Машини швидко наближалися, сліпили фарами очі. Не можна було гаяти ні секунди. Сірко ще випустив серію зі свого дзвінкого «шмайсера», і ми побігли забрати труп Стодолі. Тут нас приголомшила ще одна несподіванка. Трупа не було. Очевидно, Стодоля не сконав від рани, а після того, як упав, зібрався на силі й кудись відійшов чи відповз.

Не видно було й Міська. Ми з Сірком розгублено кліпали очима, потужні рефлектори світили чимраз ближче. Добре, що Сом з кулеметом, Сулима та Верба стримували їх вогнем, бо ми б там не протрималися ані хвилини.

— Міську! — крикнув я. — Міську, ти де?

Він не озивався.

Більшовики з поля підсувалися ближче. Сірко знов урепіжив по них зі «шмайсера» і в розпачі закричав: