Розділ без назви (27)

Сулима зайшов у буду й закурив. Сом із Вербою перезирнулися: здається, вони так і не зрозуміли, що сталося.

Ми з Сірком вдивлялися в ніч, ловлячи кожен звук. Не вірилося, що Місько є агентом. Але він не приходив. Ми бачили тільки далекі відсвіти фар у полі та біля хутора Подорожчина.

— Чорт! Чорт! — Сулима бив себе кулаками по колінах і курив цигарку за цигаркою.

Його найкращі бойовики Сом і Верба відмовчувалися. Коли провідник не в гуморі, ліпше мовчати.

Я не знав, що й думати. Знов і знов поновлював у пам’яті ту картину. «Є? — Є. — Сам? — Сам-один. — Заснув? — Так». Місько стріляє, відскакує, як і домовлялися, вбік, Стодоля, зігнувшись, падає. Що не так?

Та враз мені розвиднилося в голові і я обернувся до Сулими:

— А якщо Місько — агент, то кого вони там шукають на полі?

— Нас, — спокійно відповів Сулима.

— Нас? — на якийсь час мені відібрало тяму: як це так — ми тут, а вони шукають нас там.

— Саме так, — сказав Сулима. — Шукають убитих чи поранених.

Його зовсім не зацікавила моя думка. Сулима був стурбований тим, що операція провалилася, завдання не виконано. Він би зрозумів невдачу, якби Стодоля не з’явився на зустріч чи прийшов відразу з галайстрою більшовиків. А якщо все відбулося за планом, якщо Місько стріляв упритул і Стодоля впав, то де вони обидва пропали? Куди побіг живий і де подівся мертвий? Кого шукали більшовики на місці атентату?

Було над чим сушити голову. Уже машини перестали освітлювати поле, а Місько так і не явився. Сули­ма сказав, що можна розходитися. Йому з Вербою і Сомом час вирушати, дорога неблизька. Він ­підійшов до мене, хотів щось сказати, аж тут ми всі разом повернули голови в бік хутора.

Там вирувало таке полум’я, що мені спершу здалося, ніби горить ліс. Та потім ми побачили, що то палає садиба Рогальського — хата, стодола, шопа, оборіг. Заграва охопила все небо, поглинувши зорі й Великого Воза. Ми чули гуготіння полум’я, тріск, людські крики і ґвалт. Червоні відсвіти діставали наших облич, на яких відбивалася моторош нічної пожежі. Нараз перед нами освітився весь простір аж до хутора, але ми вже не мали надії когось побачити. Сягнувши своєї вершини, вогонь почав осідати, вряди-годи викидаючи вгору червоні віхті.

Сулима відкликав мене убік і призначив зустріч на тому пункті, де ми раніше зустрічалися з Брозом. «Невже візьмуть на слідство?» — подумав я. А чому ні? Якщо не розгледів у Міськові агента, то, може, й у самого рило в пір’ї? Логіка тут проста.

Полум’я осіло, але над Подорожчиною тремтіла багряна заграва.

— Варфоломіївська ніч, — сказав Сулима.

Холодно попрощавшись, він з Вербою і Сомом пішов, а ми з Сірком ще довго стояли на тому місці, як бідні погорільці, котрим немає куди йти. Воно, властиво, так і було. Якщо пристати на думку, що Місько перекинувся до більшовиків, то як нам повертатися до своєї криївки?

— Горить Батурин, отченьку, — сказав я, але Сірко мене не чув.

— Не вірю, — похитав він головою. — Не міг Місько зрадити. Якби так, то більшовики раніше влаштували б засідку в кущах і почали б стріляти, коли ми підійшли до хутора. Кому потрібна була ця вистава зі Стодолею? Для чого підходив агент до агента? Щоб потрапити під наші кулі?

Я про це також думав, та все одно цілковитої певності не було. «Ніде немає певності на всі сто», — саме так сказав Місько лейтенантові Свердлову.