Розділ без назви (46)

Східнослов’янський Вавілон

Я міг народитися і в РРФСР. Я дізнався про це, уже ставши президентом, коли зацікавився державним розмежуванням України і Росії в 20-і роки і запросив відповідні документи. От як це могло відбутися. В перші роки радянської влади помітно перекроювались межі старих імперських губерній, які часто не збігалися з етнічними. Спершу укрупнили Білоруську РСР, що, до моменту свого входження до складу СРСР була занадто малою в порівнянні з територією білоруського народу. Це була кричуща невідповідність — наприклад, Вітебська, Могілевська і Гомельська губернії після революції опинилися в складі РРФСР. У березні 1924-го і в грудні 1926-го до шести первісних повітів Білорусії було приєднано ще 26. У принципі, цей перекрій суперечив ще живому в ті роки гаслу про світову пролетарську революцію, яка скасує всі кордони, але, на відміну від світової революції, був правильним за суттю. Вірніше, міг бути, якби проводився справді послідовно, що траплялося не завжди.

Одночасно з білоруським врегулюванням почалися позови стосовно україно-російських кордонів. Саме позови, тому що тут справа відразу пішла дуже туго. Українська сторона ще на початку 1923 року поставила перед ВЦВК тільки що створеного СРСР питання про передачу УРСР ряду волостей і навіть повітів Брянської, Курської і Воронезької губерній РРФСР у зв’язку з явною перевагою в їхньому населенні українців. Неофіційна реакція російської сторони була в дусі героя фільму «Іван Васильович змінює професію» домушника Милославського, який раптом відчув себе державним діячем: «Волостей не напасешься». Однак, Президія ВЦВК створила спеціальну комісію на чолі з головою ЦВК Білорусії Черв’яковим, і переговори почалися.

Але відразу пішли російські контрпропозиції. Серед них була і така: передати з УРСР до складу Курської губернії РРФСР Новгород-Сіверський (наш!) повіт, частину Глухівського і дві волості Кролевецького повітів Чернігівської губернії. Цього не трапилося, мабуть, тому, що куди більше Росія мріяла одержати назад передані Україні в 1920 році із складу Області Війська Донського Таганрог і Донецький округ з містом Шахти. Вона їх зрештою і одержала, передавши Україні Путивль з повітом і досить багато волостей уздовж більшої частини кордону. Зовсім поруч з нами відійшла до України від Новозибковського повіту Брянської губернії Семенівська волость. Семенівка тепер місто і навіть райцентр. Але все легко могло відбутися зовсім інакше.

Природно, сьогодні виникають питання: чому в когось могла з’явитися думка, начебто Новгород-Сіверський відноситься швидше до Росії, ніж до України? І чому Путивль до 1925 року був у складі РРФСР? Це ж класичні міста не просто Київської Русі (зрештою, і Новгород Великий, і Москва — це теж міста Київської Русі), але ще і чернігівсько-сіверських князівств, «Слова о полку Ігоревім». Адже героєм «Слова» був новгород-сіверський князь Ігор Святославович, а в Путивлі знаходився замок, де «на заборолах» стояла і плакала Ярославна, очікуючи Ігоря з походу «у поле незнане, половецьке».

Може, справа в тім, що ці землі ввійшли до складу Росії задовго до Переяславської ради. Це відбулося, коли «государ усея Русі» Іван III відвоював у Литви ряд чернігівських і сіверських міст (Козельск у 1494 році, Путивль. Брянськ і Рильськ у 1500 році, Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, Трубчевськ, Мценськ, Стародуб і Карачев — у 1501 — 1503 роках) з їхніми повітами. Якщо подивитися на мапу, це дуже велика територія — стародавня Сіверщина тяглася до Брянська. До початку XX століття, тобто за 400 років, ці землі зазнали великих змін. Їхній тил і одночасно ядро, Чернігів, цілком зберіг свій український характер. До того ж, недалеко від Чернігова довгий час знаходилися такі центри загальноукраїнського значення, як гетьманські столиці Батурин і Глухів. Зате Брянськ, Козельск, Трубчевськ (місто віщого Бояна), Карачев — колишні північно-східні форпости Чернігівщини і Сіверщини — до початку XX століття стали майже повністю російськими.

Але залишалася неабияка проміжна територія, де ще в XIX столітті було важко провести якісь етнічні межі. Узяти хоча б ту місцевість, де народився я. У нас говорили на змішаній українсько-білорусько-російській мові. Причому на деякій відстані від нас до півдня і до південного заходу, у напрямку Чернігова і Конотопа, починалася вже безсумнівно українська мова. Східне Полісся завжди було історичним стиком. Тут смугами жили і живуть українці, білоруси, російські старовіри і просто росіяни. Але це ще не все. Тут живуть поліщуки або полішуки (яких білоруські вчені вважають швидше білорусами, а українські — швидше українцями). Між іншим, Федір Михайлович Достоєвський походив від поліщуків. Невеликий маєток його батька, Достоєво, знаходився не дуже далеко від наших місць, у Білорусії. Дочка Федора Михайловича писала: «Один з моїх литовських предків, що перекочували в Украйну, змінив релігію для того, щоб одружитися на православній українці».

Правда, деякі вчені говорять: ні, ті, кого ви називаєте поліщуками, насправді живуть на захід, а тутешні носії специфічного прислівника — це так звані «литвини» або «севрюки», і їх мова ніяка не суміш, а природний підсумок розвитку живої мови тутешніх селян, що перебували в нашому куті Полісся багато сторіч, з часів Київської Русі, у відносній ізоляції за своїми глухими лісами. До речі, добре пам’ятаю, як мій улюблений учитель Тимошенко теж говорив, що в старовину чернігівські, ніжинські і путивльські називали жителів наших місць «литвинами», що викликало в них образу: до Литви ми не мали жодного відношення, та вона і далеко. Але розповідав він про це не на уроці, а в себе на городі. У мене таке враження, що в ті роки вся ця етнографія не дуже заохочувалася.

Пізніше я довідався, що якийсь час у Росії литвинами називали всіх українців. Це було ще до того, як росіяни почали називати нас черкасами. Подібні імена (або прізвиська) — зайве свідчення того, що відчуття «русского единства» у московських людей було відсутнє. Добре це чи погано, але його просто не було.

Я вже говорив, що за яром на краю Костобоброва починалася Росія. Щоб бути зовсім вже точним, Брянська область. На мапі видно, як тут вона великим, майже прямокутним виступом, досить сильно заходить на захід. Цей виступ — Стародубщина, вона аж до 1919 року входила до Чернігівської губернії. В часи Богдана Хмельницького тут була територія Стародубського козацького полку, тобто законна частина «Малоросії» (а Новгород-Сіверський був лише сотенним містом Стародубського полку!). Більш того, починаючи з другої половини XVII століття, місто Стародуб стало ледь не найбільшим ринком для українських товарів. На два великих щорічних ярмарка товари привозилися також з Москви, Риги, Петербурга й Астрахані. Стародубське купецтво славилося своїм багатством. Як же вийшло, що таке місто сьогодні не в Україні? А вийшло от як. З кінця 1650-х у стародубські ліси стали втікати з Росії старообрядники і селитися тут на рубежі Речі Посполитої. У 1708 — 1709 роках старообрядники, до того переслідувані російським урядом, за власним почином боролися зі шведами (попросту кажучи, партизанили), узяли багато полонених і привели їх до Петра І у Стародуб. За це їм були подаровані всі землі, на яких вони встигли розселитися. Відтоді приплив старовірів у ці краї посилився. Поступово один із двох повітів, що складали Стародубщину, Новозибківський, став практично російським (крім самої південної волості, Семенівської — її і передали Україні, про що я вже згадував), а в другому, Стародубському, жив різноманітний народ. Причому, коли в 20-і роки стали розбиратися з етнічною картиною, з’ясувалося, що на кордоні з Україною жили поспіль росіяни (ті ж самі старообрядники), а українці жили начебто «за» ними. Мабуть, розумно викроїти кордон в цьому східнослов’янському Вавилоні виявилося неможливим. Або хтось не захотів.

Оскільки наша місцевість прямо прилягає до Стародубщини, думаю, я можу мати свою думку про тих, хто її населяє. Це, в основному, нащадки жителів півночі і радимичів, що в одних історичних обставинах могли віднести себе до українців, в інших — до білорусів, в третіх — до росіян. Те, що згідно перепису 1897 року 94% населення Новозибківського повіту назвали себе великоросами, говорить лише про те, що більшості жителів повіту передалася самосвідомість більш активних (як усі старовіри) російських переселенців.

Я говорю про це досить упевнено, тому що добре пам’ятаю, як у моєму отроцтві й юності в мене, як і в моїх однолітків, не було поняття про те, хто ми: українці, білоруси чи росіяни.

Стародубські козаки Хмельницького і їх нащадки були не менш активними людьми. Але в 1897 році в Стародубському повіті «козаків, що володіють землею спадкоємно з правом приватної власності», було ледь більше 20%. До того ж самосвідомість у них було станова, козацька, а не національна. Та своєрідна мова, що тут панувала — не має значення, суміш це чи самостійна говірка — свідчила досить переконливо: тутешнє населення перебувало в унікальній рівнонаближеності до всіх трьох східнослов’янських народів.

Щодо мови приведу один приклад, щоб було ясніше. Одна стародубська поетеса перекладала байки Крилова на місцеву мову. Якщо хтось пам’ятає байку «Волошка», у ній волошка волає до сонця, а жук глузує з неї: мовляв, у сонця тільки і турбот, як дивитися, в’яне вона (волошка) чи цвіте. Це місце сільська поетеса передала такими двома віршованими рядками:

Як жа! Клопать соньцу на яго глядзець:

Ци он жив астанецца, ци яму капець!

Було багато своїх слів — не українських, не російських, не білоруських. Наприклад, черемшину називали не «черемха», не «черемшина», а «калакалуша». До революції носіїв цієї говірки зараховували все-таки до білорусів. Однак наші етнографи на підставі безлічі ознак побуту, звичаїв і матеріальної культури упевнено відносять їх до українців.

У нашому Чайкіні і зараз говорять на мові, яку я ненауково (і для себе) зву російсько-українсько-білоруською. Як на мене, вона дещо інша, ніж на Стародубщині. У будь-якому випадку, це нормальна мова спілкування, ніхто не вважає її якоюсь ущербною. І в родині ми теж говорили на ній. Але я, під впливом школи, без найменших труднощів говорив і на правильній російській мові. Українська мова і література були в нашій школі важливими предметами, але решта викладалася по-російськи. Моїй російській мові допомогло і те, що в мене була можливість, класу з четвертого, читати газети. Про те, щоб виписувати газети, зрозуміло, не могло бути і мови, але їх приносили вчителі, які квартирували в нас. Величезною удачею для мене стала бібліотека нашого сільського клубу. Тільки багато пізніше стало зрозуміло, наскільки це була гарна бібліотека. Я б назвав її винятковим для невеликого села зібранням книг. Причому, у ній було дуже багато українських книг. За яких обставин вона потрапила до Чайкіна, хто її підбирав, не знаю, навіть шкода.

Я перечитав, напевно, велику частину цієї бібліотеки, щось і по кілька разів, причому мені було все одно, на якій мові я читаю. Я часто, незважаючи на свою пам’ять, не міг згадати через деякий час, на якій мові була книга — настільки це для мене не мало значення з точки зору сприйняття. Аби було цікаво. Хоча, скажімо, сьогодні, через п’ятдесят років, можу точно сказати: книги Олеся Гончара «Прапороносці» і «Земля гуде» я читав по-українськи, а не в російському перекладі. Вони тоді тільки-но з’явилися і дуже мені сподобалися, особливо друга. Це була повість про комсомольців-підпільників в окупованій фашистами Полтаві. Пам’ятаю, як звали головну героїню: Ляля Убийвовк. Добре запам’ятався і роман Юрія Яновського «Вершники», в ньому мені був особливо симпатичний Данило Чабан, боєць «Дніпровського босоногого полку Червоної Армії». Та й багато чого іншого, хіба перелічиш? До речі, роман Яновського дотепер якось впливає на моє ставлення до подій громадянської війни в Україні. Тепер-то я добре розумію, що він писав так, як було потрібно в той момент партійним ідеологам, але нічого не можу з собою зробити. Так завжди буває з талановитими творами: яким би «соціальним замовленням» вони не були продиктовані, за ними стоїть якась правда. Там, де немає жодної правди, ви не побачите таланта ні під яким мікроскопом.