Розділ без назви (39)

Інвентаризація спадщини. Наш пантеон

Для мене дуже важливо, який практичний висновок робить Мирослав Попович з того факту, що загальноімперська культура створювалася за величезної участі України. От цей, на перший погляд парадоксальний, висновок: «Для України відродження неможливе без асиміляції загальноімперської культури. Це означає, що російська культура і культурна історія завжди будуть тісно пов’язані з культурою та історією українською».

Треба, щоб ми всі чітко уявляли, що таке загальноімперська культура. Це розмова не мимохідь.

Ми пишаємося українською наукою й українськими вченими. На нашій землі зародилося чимало проривних наукових напрямків, зроблені найважливіші відкриття. Учені-українці працювали не тільки в Україні. Може, правильніше було б додати: і не стільки в Україні. Якби ми захотіли відокремити «чисто українську» науку до 1917 року, це було б дуже складно зробити.

Ілля Ілліч Мечніков — великий біолог, почесний академік Петербурзької Академії наук, лауреат Нобелівської премії — він чий? Мечніков народився на Харківщині (його батько походив з козацько-молдавського роду), закінчив Харківський університет, близько 20 років працював в Одесі, після чого переїхав до Парижа, до Луї Пастера. Залишився в Парижі до кінця днів, але вважав себе російським вченим. Чи маємо ми право вважати його українським вченим?

Або взяти блискучу плеяду Ковалєвських.[83] Справедливо, що за суто формальними ознаками наша наука може «претендувати» лише на трьох Ковалєвських — тому що вони працювали в Україні і (або) займалися її дослідженням?

Навіть після 1917 року ясності додалося небагато. Дуже показові в цьому відношенні і наукові долі перших президентів Української Академії наук, заснованої в 1918 році. Найпершим її президентом став основоположник геохімії Володимир Іванович Вернадський. Киянин, з українських дворян, син видатного економіста і публіциста Івана Васильовича Вернадського, він був, як це тепер визнано, одним з найвидатніших вчених XX століття. (Цікаво, що в Петрограді в той же час президентом Російської Академії наук став інший українець, Олександр Петрович Карпинський; а вже в наші часи її президентом був Гурій Іванович Марчук.) Вернадський належав російській науці, що не перешкодило йому з величезним ентузіазмом присвятити себе справі, яку вважав винятково важливою для рідної України. Але в 1921 році він вважає своє завдання виконаним. Палкий науковий інтерес до проблеми радіоактивних мінералів змусив його залишити посаду президента ВУАН (з 1921 року наша Академія стала називатися Всеукраїнською) і виїхати до Росії, де він зміг заснувати Радієвий інститут. В Україні того часу радіоактивні мінерали ще не були навіть знайдені.

У 1922 році ВУАН очолив видатний ботанік і мандрівник Володимир Іполітович Липський.[84] Уродженець Рівненщини і випускник Київського університету, Липський молодим виїхав до Петербурга, де і сформувався як вчений. Він автор класичних праць по флорі Кавказу і Середньої Азії, об’їздив Цейлон, Японію, Північну і Південну Америку в пошуках рослин. Через чверть століття, у 1917 році, національна революція в Україні змусила Липського згадати, що він українець. Він залишив посаду директора Імператорського ботанічного саду і повернувся до Києва, де взяв гарячу участь у створенні Академії наук, а в 1922 — 1928 роках був її президентом.

Липського заступив Данило Кирилович Заболотний, знов-таки українець, родом з-під Крижополя. Це був воістину великий мікробіолог і мужня людина, який не раз ставив досліди на собі. Після закінчення Київського університету (у 1894-му році) він також майже на 30 років залишив рідні краї. Працюючи в Петербурзі, Заболотний брав участь в експедиціях до Індії, Аравії й інших країн, де вивчав чуму, створив нову науку епідеміологію. Повернувшись до України, заснував Одеський медичний інститут і став першим його ректором, а в 1928 році був обраний президентом ВУАН.

На жаль, президентство Заболотного виявилося недовгим: у грудні 1929 року він помер. На початку 1930 року на його місце було обрано великого фізіолога Олександра Олександровича Богомольця. Киянин і вихованець Одеського університету (випуску 1906 року), Богомолець аж до свого обрання президентом ВУАН (членом якої він став раніше) також працював у Росії, де і зробив собі світове наукове ім’я.

У 1946 — 1962 роках на посаді президента Академії перебував біохімік Олександр Володимирович Палладій. На відміну від своїх попередників він був росіянином, родом з Москви, скінчив Петербурзький університет і приїхав до Харкова у 1916 році вже професором. Але все-таки його головна наукова діяльність проходила з того часу в Україні, тут їм був заснований Інститут біохімії УАН, створена українська біохімічна наукова школа.

Навіть з цих сухих фактів зрозуміло, чому в нових російських енциклопедіях можна прочитати: «Липский — русский ботаник», «Заболотний — русский микробиолог», «Прочанин — русский патофизиолог». Про Вернадського і говорити не варто. Спираючись на суто формальні ознаки, заперечити все це непросто. Дотепер проблема знімалася евфемізмом «радянський». Радянський — він і російський, і український, і грузинський, і башкирський.

Я навів ці дані у вигляді, так би мовити, демонстраційного прикладу. Насправді ж мова йде про тисячі імен. Не тільки до 1917 року майже вся наукова діяльність університетів і дослідницьких установ на території сучасної України, крім Західної, була складовою частиною загальноросійського наукового процесу, але і після цього українізація вітчизняної науки (це не стосується гуманітарних напрямків) рухалася надзвичайно повільно і з різкими відступами.

Кожна нація обов’язково робить інвентаризацію своєї спадщини. Не знаю, чи є у світі інша нація, якій це було б зробити так складно, як українській. Я вже говорив про це в розділі «Народ у пошуках імені», коли порівнював долі України і Шотландії, а розділ «Пишатися собою чи соромитися себе» закінчив обіцянкою повернутися доданої теми окремо. Що зараз і роблю, тому що з цим необхідно розібратися.

Які принципи ми закладаємо в основу своєї «національної інвентаризації»? Може, просто етнічний? В такому випадку ми відразу ж зустрінемось з труднощами. Інокентій Гізель був природним німцем з Кенігсберга, який юнаком переселився до Києва, де перейшов у православ’я і прийняв чернецтво. У 1656 році він досяг посади архімандрита Києво-Печерської лаври і ледь не став митрополитом. Йому ми зобов’язані концепцією єдності Великої і Малої Русі, концепцією єдиного російського, «православно-російського» народу.

Відомий великодержавник Василь Шульгін дожив майже до ста років, половину з них писав злі і марні статті і книги проти, як він висловлювався, «революционно-украинствующей дури». Але в нього був племінник Олександр Шульгін, міністр закордонних справ Центральної Ради, до останнього подиху (він помер в еміграції) відданий українській незалежності.

Приклад Олександра Шульгіна зайвий раз доводить, що національне самоототожнення не завжди відбувається автоматично — воно може бути і буває справою вільного вибору і особистого рішення. Український вибір зробили Сергій Шелухін (про нього в нас ішла мова в розділі «Народ у пошуках імені»), видатні історики Олександр Оглоблін і Наталя Полонська-Василенко (уроджена Меньшова). І Микола Хвильовий походив з російської родини, його дійсне прізвище Фітільов. Навіть основоположник українського «інтегрального націоналізму» (який не дуже сильно відрізняється від фашизму) Дмитро Донцов, і той був родом великорос.

Але частіше вибір, як ми знаємо, усе-таки був протилежним: українці за походженням ставали росіянами. Всі знають, що найяскравішою зіркою російського німого кіно була Віра Холодна, але кому відомо, що вона Віра Левченко з Полтави? Тут ми маємо справу з типовим випадком. Це добре видно в такій загальнодоступній сфері, як література. Хто були головні російські передреволюційні гумористи? Аверченко і Теффі (Надія Лохвицька), відразу після революції до них додався Зощенко. До кращих російських історичних романістів належить Данилевський. Станюкович — російський морський письменник номер один. З мільйонів людей, що дивилися нескінченний телесеріал «Петербурзькі таємниці» за романом Всеволода Крестовського, навряд чи хто знав, що автор був родом з наших, з таращанських. Російські автори-українці зробили свій внесок і в дитячу літературу. У її витоків стоїть Антоній Погорєльський з його казкою «Чорна курка або Підземні жителі». Протягом двох минулих століть мільйони дітей ридали над «Гутаперчевим хлопчиком» Григоровича, що написав, крім цього, і інші видатні твори. Одним з кращих дитячих авторів російської літератури (і прекрасним літературознавцем) був Корній Чуковський. Покоління юних комсомольців виховувалися на книзі Островського «Як гартувалася сталь». Українцями за походженням були Мережковський, Максиміліан Волошин (Кіриєнко), Ахматова (Горенко), Маяковський, брати Немировичі-Данченко, безліч авторів радянського часу — аж до Костянтина Паустовського і Валентина Катаєва.[85] Чи повинні ми записати Теффі в «свої», а Гізеля ні?

Звичайно, будь-яке явище можна тлумачити по-різному. Теоретично кажучи. Гоголь міг би стверджувати, що пише мовою, синтезованою книгарями Києво-Могилянської академії, тобто — цілком своєю. Але, залишаючись на загальноприйнятій точці зору, можемо тих, що «відпали», у кращому випадку віднести до того «перехідного» чи «проміжного» культурного шару, про який мова йшла вище. Та й то лише у вигляді робочої гіпотези. Або придумати для них загальне визначення: українська діаспора в Росії. Лихо тільки в тім, що вони самі в переважній більшості своїй навряд чи погодилися б віднести себе до діаспори. У якомусь радянському оповіданні 20-х років комсомольський осередок приймає до своїх лав як почесних членів Стеньку Разіна, Омеляна Пугачова і Томаса Мюнцера. Мюнцера підказав місцевий грамотій, і осередок спершу довго в цій кандидатурі сумнівався, але все-таки затвердив і «товариша Мюнцева».