Розділ без назви (53)

Єльцин

Тут я повинен сказати кілька слів про Єльцина. Зараз прийнято давати йому жовчні, зневажливі і попросту лайливі оцінки. Я дуже ясно бачу їх несправедливість. Правда, коли він знаходився при владі, критики і лайок на його адресу було не менше, а, мабуть, більше, але тоді вони сприймалася — принаймні мною — дещо інакше. Не було тієї нешляхетності, що впадає в око зараз, — була напруга, гарячка боротьби з головною діючою особою Росії, було політичне життя, становлення демократії, що тільки-но вилупилася, так би мовити, з яйця, — недосвідченої, неохайної, крикливої. Зараз антиєльцинські промови і випади теж багато в чому виглядають продовженням тієї боротьби, але Єльцин уже не учасник, і звідси, мабуть, відчуття, що б’ють лежачого.

Втім, він був до цього готовий, як готовий, наприклад, і я, і кожен, кому довелося чи доводиться очолювати державу в такі важкі періоди. Якщо судити по собі, то Єльцин, мені здається, був готовий до невдячності і нешляхетності задовго до того, як став президентом Росії, ще в радянські часи — адже він був помітною персоною в партійно-радянській номенклатурі, а там з людьми не панькалися, там ти користаєшся всіма належними тобі повагою і благами, поки стоїш на ногах, тобто, сидиш у своєму кріслі, а випав чи тебе вигнали — подякуй, що залишився живим.

Своїм головним завданням перший президент вільної Росії ставив звільнення батьківщини від комунізму. Це йому блискуче вдалося, і цим він ввійде в історію, хоча сьогодні багато хто чомусь сприймає це майже як пересічний вчинок або щось здатне здійснитися природним чином. Може, вони думають, що це могло відбутися без участі президента Росії? Позицію Єльцина по відношенню до республік, які відокремилися від СРСР, сприймають теж як цілком пересічну, як те, що саме собою зрозуміло (хоча зовсім інший приклад — я маю на увазі приклад югославського президента Милошевича — у нас перед очима).

Саме Єльцин запалив зелене світло перед усіма республіками СРСР, коли 15 січня 1991 року домовився з Литвою, Латвією й Естонією про те, що відтепер вони для Росії — суб’єкти міжнародного права. В тому, що 14 колишніх радянських республік здобули незалежність, роль Єльцина воістину неоціненна. Росія Єльцина відразу ж визнала незалежність кожної з держав, що виникли на руїнах СРСР. Ми завжди будемо цінувати той факт, що саме Росія Єльцина підписала з Україною основні договори від 19 листопада 1990 року і від 31 травня 1997 року (так званий «Великий договір»).

Перший президент Росії вів, іноді тягнув свою країну вперед, і ніколи пальцем не торкнувся своїх ганьбителів — що б вони про нього не писали і не кричали на весь світ. Він дав людям відчути себе у відносній безпеці від претензій і переслідувань з боку держави. Єльцин зробив комуністів лише однією з можливих партій Росії. Борис Миколайович сподівався, що ті, кому він дав волю і для кого воля щось означає, зможуть за роки його правління (а доля відпустила йому 9 років) зорганізуватися і, зрештою, сформують нові партії і нову владу. Можливо, з України погано видно, але несхоже, що це завдання в Росії уже вирішене. Напевно, людська природа така, що подібної мети не можна досягти за такий короткий термін. Я бачу це і на прикладі України.

Спостерігаючи за Єльциним, я кожен раз приходив до старого як світ висновку, що добрий правитель ніколи не дочекається подяки. Ганьбителі Єльцина всі як один писали на початку 90-х про неминучий повний колапс економіки, про наступний розпад країни, про те, що Росія на порозі громадянської війни. Взагалі в ці роки багато хто щулився від страху, думаючи, куди може виплисти Росія з таким керманичем, в усьому світі ходили побоювання щодо комуністичного реваншу — а ну, погортайте пресу тих років, у першу чергу російську ж. Але ніхто не подякував Єльцину за те, що він не дозволив збутися усім цим пророцтвам (і зловтішним надіям).

У чому тільки його не звинувачували! Що він слабкий, немічний, недієздатний президент-надомник. Вислів його прес-секретаря: «працює з документами» віднесено до анекдотичних, цим висловом позначають стан державного діяча, який не може піднятися з ліжка і ховає це від країни. Навіть якось незручно нагадувати, що «немічний» Єльцин переміг усіх своїх політичних супротивників до одного — Горбачова, КПРС, «ГКЧП», Руцького, Хасбулатова, Верховну Раду РРФСР, Фронт національного порятунку, КПРФ, Зюганова, Лужкова з Примаковим і червоною Думою з її грізно-тягучою, болісною навіть для співчуваючих Єльцину, не кажучи вже про нього самого, спробою імпічменту. При цьому він ні з ким не розправився, багато хто з переможених ним продовжують посідати високі посади, але як політики перспектив більше не мають.

І навіть пішов Єльцин абсолютно геніально. Його відхід став його фінальною перемогою. Звинувачували Єльцина й у тім, що він зберіг величезну кількість колишніх радянських кадрів («перефарбованих комуняк»). Оскільки завзятіше усіх про це сурмили теж колишні і теж перефарбовані радянські журналісти (вони і партквитки здали в один день з «номенклатурниками»), можна не витрачати часу на цей докір. Однак найсуворіше обвинувачення проти Єльцина полягає в тому, що він розвалив СРСР, причому (ніби-то) тільки тому, що не бачив іншого способу позбутися від Горбачова. Це повна дурниця. Очолюючи РРФСР, Єльцин ясно побачив, що Союз Радянських Соціалістичних Республік — це контракт, кричущо невигідний насамперед Росії. Єльцин діяв як щирий, уроджений демократ, на що здатен, погодимось, не кожен колишній секретар обкому і кандидат у члени політбюро ЦК КПРС.

У чому полягало розходження між Єльциним і Горбачовим? Горбачов майже три роки мав, що називається, всенародний кредит довіри, повну згоду населення на реформи, і весь цей час намагався з’єднати непоєднуване — ринок і централізоване планування, демократію і керівну роль КПРС, свободу слова і табу на обговорення ряду тем, унітарний устрій СРСР і суверенність республік. Напевно, Горбачов був би щасливий, якби товариство «Пам’ять» обрало своїм почесним членом академіка Сахарова. У його Президентській раді засідали поруч стовідсоткові демократи і майже неприкриті російські фашисти. Бажання примирити все і вся шляхетне і навіть природне, але нереалістичне. Ми всі вдячні Горбачову за те, що він рушив з місця загрузлий віз СРСР, історія віддасть йому належне, але з певного моменту ініціатива повинна була перейти до інших людей. І в першу чергу в Росії — не будемо обманюватися щодо цього.

Здається, ніхто не відзначив, наскільки своєчасним був прихід у політику такого харизматичного лідера, як Єльцин, наскільки вчасно він був обраний спершу головою Верховної Ради РРФСР (у травні 1990-го), а потім і президентом РРФСР (у червні 1991-го), яка це була величезна історична удача для Росії. Саме удача, везіння — адже все не раз висіло на волосинці. Як кажуть, дорога ложка до обіду. Як могли піти події, якби в Москві до початку розпаду СРСР (а він почався б і без російського сепаратизму) не було легітимного, законно обраного російського президента? Відхід республік сприймався б тоді як відхід не від СРСР, а від Росії, з Росії, сценарій міг вийти гіркий, югославський.

Але Єльцин сам же прискорював процес загального тихого розповзання. Він бачив, що, як тільки Росія скорочує свої внески до союзного бюджету, у дотаційних республік на зразок Таджикістану або Прибалтики зникає останній мотив залишатися в СРСР. Що стосується росіян, вони, природно, вітали ідею, що Росія буде менше віддавати іншим. Політичну і навіть священну тему Єльцин, навмисно чи ні, знизив до грошових взаєморозрахунків. Наприкінці 80-х люди лізли на стіну, коли ставилося питання про доцільність збереження СРСР, тепер вони почали його обговорювати, хоча роздвоєння свідомості тривало ще довго. У нас в Україні, судячи з підсумків референдуму 17 березня 1991 року, більшість людей проголосували одночасно і за Україну, що входить до складу Союзу Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет (80,2%), і за збереження «оновленого» СРСР (70,5%), не усвідомлюючи, що голосують за різні форми державного устрою. До кінця 1991 року вже не тільки еліти республік хотіли утекти від так званого Центру (який і був Росією), але й еліта Росії хотіли утекти від республік. Завдання безкровного розпуску Союзу РСР, яке загалом не мало рішення, було вирішене несподівано геніальним чином, і в цьому полягає одна з головних удач світової історії в XX столітті.

На цю удачу можна дивитися як на випадковість, але в кожної удачі є батько, навіть якщо його не завжди можна виявити. У даному випадку, схоже, виявити його можна. Один дуже обізнаний історик переконав мене, що кривавого сценарію ми всі уникли тому, що майже сімдесят років тому, у 1922 році, голова українського Раднаркому Християн Георгійович Раковський зумів умовити Леніна прийняти таку модель Союзу, куди Росія ввійшла б «разом і нарівні» з іншими республіками.[127] Проект союзу формально рівних республік виник на основі зроблених ще до 1914 року розробок австрійських марксистів про усунення національних протиріч у майбутній соціалістичній Австро-Угорщині. За проектом же Сталіна (і секретаря ЦК КП(б) України Мануїльского!) усі національні республіки, що виникли на уламках Російської імперії, повинні були стати автономіями Росії. Якими наприкінці XX століття могли бути наслідки, показує приклад Чечні...

Дискусія в більшовицькій верхівці 1922 року могла здатися абстрактним теоретизуванням, але час довів, що це не так. Суспільство мовчало під кригою диктатури не тільки на початку двадцятих, але і ще цілих шість десятиліть, аж до середини вісімдесятих (кухонні суперечки не рахуємо), але ідея Раковського, внесена до урочистих державних документів, чекала свого часу. Коли за часів хрущовської відлиги наш Левко Лук’яненко спробував, посилаючись на конституцію СРСР, порушити питання про можливість виходу України із Союзу, його судили за «зраду Батьківщини», присудили до розстрілу.

Сам устрій СРСР був зав’язаний на Комуністичній партії. З розпадом цієї партії розпалася і вся конструкція. Партія ж розпалася, коли вона була відділена від держави, і не ким-небудь, а генеральним секретарем ЦК КПРС Горбачовим у процесі його конституційної реформи. Диктатуру партії ліквідувала, як не дивно, людина, для якої її збереження було питанням подальшого перебування на чолі держави. Причина такого кроку полягала в його сліпоті чи якомусь особистому капризі? Звичайно ж, ні. Генсек скасував цю диктатуру в момент, коли структурна криза комунізму вийшла на поверхню. Відчайдушний захід Горбачова чимось нагадував той спосіб лікування туберкульозу, який практикувався в першій третині XX століття: у хворого видаляли ребро за ребром. Іноді це допомагало. Видалення обручів комуністичної диктатури вже нічому допомогти не могло. Криза комунізму була надто тривалою і занадто далеко зайшла. Ця криза почалася ще в 1953 році і розвивалася у млявоплинному режимі паралельно з поступовим скасуванням системи масового терору.[128]

У середині 80-х криза ввійшла в гостру фазу, і радянський комунізм помер, так і не будучи ніким переможений, він прожив весь свій термін і помер від старості, від неможливості годувати і утримувати країну при сформованій структурі виробництва і супутньому політичному устрої — досить згадати споконвіку не маючу рішень продовольчу проблему.

Пам’ятаючи про це, я навряд чи погоджуся з тими, хто стверджує, що саме Єльцин вирішальним чином прискорив кінець комунізму в СРСР. Але і без того заслуги Єльцина перед своєю батьківщиною в доленосні 1989 — 1991 роки величезні. Крім усього іншого, збільшивши заряд антикомунізму в настроях своїх помітно політизованих на той час російських співгромадян, він допоміг уберегти Росію від наступного повернення комуністів до влади. Це повернення, за переконанням багатьох, в умовах вільних виборів було так само неминуче, як прихід ночі після дня. Адже в Росії була відсутня мотивація національного звільнення, що окриляла маси в інших республіках. Російський народ числився «першим серед рівних» і вірив у це. Більшість росіян звикла вважати суспільний устрій, що склався після 1917 року, своїм винаходом, своїм внеском у світовий прогрес. Єльцин дуже багато зробив для перелому цих настроїв, особливо на першому етапі, поки не почали діяти вже зовсім інші мотиви.

Стверджують, що команда Єльцина не прорахувала величезні соціальні втрати перетворень 90-х років. Але подібні «прорахунки» завжди підводять до одного висновку: соціальні втрати неминучі, а тому ніяких перетворень не повинно бути, все варто залишити як є. Більш того, коли все прогнило і падає, прорахувати що-небудь, як у рівнянні з усіма невідомими, просто неможливо. Тепер навіть зовнішньому світу стало зрозуміло, що в Росії, усупереч твердженням лівих, весь час оглядалися саме на можливі соціальні втрати і хворий зуб тягли повільно. При погляді з України все це сприймалося як «шокова терапія» (якою вона не була). Як люди вразливі, ми в результаті протягли і з нашими реформами, втративши більше трьох років.

Виннна, проте, не тільки наша вразливість. Не можна не брати до уваги і такий фактор, як систематичне знекровлювання інтелектуальних ресурсів України. Спершу Сталін 25 років бив по мозках у прямому і переносному значенні, потім Хрущов і Брежнєв, будучи родом з України і добре знаючи місцеві кадри, у масовому порядку перетягували і переманювали розумних людей. Кадровий голод 1991 року сьогодні навіть важко собі уявити. Саме він значною мірою визначив наше запізнення з реформами. Ми втратили неприпустимо багато часу — досить згадати, як ламався наш колгоспний лад. На щастя, в останній «комсомольській генерації» України з’явилися люди, з яких час та події могли ліпити державних діячів.