Розділ без назви (4)

Украина - не Россия

Створити українця

Треба усвідомлювати, що саме словосполучення «радянська людина» — то був типовий евфемізм. Евфемізм трохи ідеалістичний (або соцреалістичний?), трохи лицемірний, але головне — не зовсім зрозумілий. Так, дореволюційне розуміння «русского» хоча й було, з української точки зору, неприпустимо поширеним, але неясністю не відрізнялось. В Росії старій, аби бути росіянином, досить було мати російську самосвідомість і бути православним. Малось на увазі, що великоросам, малоросам та білорусам однаково притаманна така самосвідомість і тому вони росіяни уже за визначенням. В імперії проживали також лютерани, в своїх правах досить-таки зрівнені з росіянами, католики (зрівнені, але не досить), мусульмани (зрівнені ще менше) та іудеї (зрівнені менш за всіх). Нарешті, були народи «з низьким рівнем громадянськості», які користувалися навіть деякими пільгами — наприклад, багато малих народів Російської імперії було звільнено від військової повинності, вони мали свій суд та самоврядування, не сплачували деяких податків. Імперія не перешкоджала їм жити своїм життям, але не пускала їх у владу.

Система, якщо говорити коротко, була недемократичною, та, втім, за демократичну її ніхто й не видавав. Правила гри були зрозумілі для всіх, їх оголошували прямо і твердо. У старій Росії росіянами були й канцлер Безбородько (без сумніву — українець), і «оксамитний диктатор» Лорис-Меліков (якого в СРСР записали б у вірмени), і барон Врангель (у радянські часи отримав би паспорт із позначкою «німець»).

Зайве говорити, що в цій системі не було місця для українців. Для малоросів було, а для українців — ні. Малоросів у старій Росії не притискали як малоросів, тобто тих же самих росіян. Про це не могло бути й мови. Але тим з них, хто наполягав, що українці — окремий народ, підкреслював свою самобутність, доводилось вислуховувати звинувачення у відступництві та «мазепинстві» — вважалось, що це страшенно образливе прізвисько. Аж до 1905 року повноцінне й відкрите українське культурне життя поза рамок етнографії було неможливе. Та й після цього визнання українців лишалося половинчатим.

За радянських часів справедливість була ніби-то відновлена, і українців визнали окремою нацією. Ясна річ, це визнання було визначене наперед: після подій 1917 — 1920 років, після того, як українська державність стала фактом, що здійснився, ніяке інше рішення було б неможливе. Теоретично зрівнені у правах були взагалі всі народи СРСР; у 1917 році була скасована станова нерівність, а «сталінська конституція» 1936 року формально відмінила й таке поняття як ураження у правах за ознакою соціального походження — хоча відповідне запитання в анкетах зберігалося, напевне, ще років тридцять.

Гадаю, ніхто не скаже, що зрівнення у правах без розрізнювання людей за їх національною та становою належністю не було істотним досягненням. Досить згадати всі минулі століття, та практично всю історію людства, щоб відповісти: так, було.

Не будемо зараз вести мову про те, що у демократичній Україні, про яку мріяв і яку починав будувати Михайло Сергійович Грушевський, всі ці запитання були б вирішені куди більш чесно і послідовно, а головне — безкровно. Не будемо, тому що мова у нас зараз не про те, що не збулося, а про те, що було.

А було ось що. За радянські десятиліття кремлівське ставлення до України та українців зовні ніби-то й не змінювалось, та десь на прихованому рівні пройшло-таки через серію метаморфоз, до яких я ще звертатимусь у цій книзі. Пройшло, аби врешті повернутися до безумовно усвідомленого, хоча, ясна річ, і не висловленого голосно, поновлення дореволюційного імперського ідеалу єдиного російського народу.

Чим же пояснити таке повернення до минулого? У Кремлі чудово бачили, що частка росіян у населенні СРСР повільно, але неухильно скорочується.[1] У Кремлі та на Старій площі були досить грамотні референти. Вони напевне нагадали керівникам СРСР, що Російська імперія розпалась не в останню чергу через те, що частина великоросів в її населенні становила лише 48% — та й то, якщо не враховувати Царство Польське та Фінляндію. Якжо ж враховувати (а чому, власне, треба виключити з обліку якісь частини імперії?), то виходить, що у Російській імперії великоросів було тільки 43%. Але оскільки «росіян» виходило загалом 67%, то у Петербурзі з цього приводу до останньої миті не дуже й переживали. Віра в те, що українці — ті ж самі росіяни, у Зимовому палаці була безумовно щирою. Не випадково імператорська гвардія, серед обов’язків якої головний — охорона монарха та його родини, як мінімум, наполовину складалась з українців, а матросу Деревенько імператор довірив найдорожче для себе — життя хворого сина й спадкоємця Олексія.

Вірогідно, що невдовзі після Великої Вітчизняної війни у Кремлі виникло питання, скільки в СРСР росіян за старим імперським рахунком? Близько трьох чвертей — звітували референти. Швидше за все, саме тоді «тісне коло» вирішило: ось він, резерв! Не тільки «кадровий» («всесоюзний кадровий резерв» — так у московських номенклатурних колах майже офіційно називали Україну), а ще й біологічний. Надія на те, що демократичну ситуацію можна якось зламати, зробивши українців (в першу чергу українців!) росіянами, явно проглядає крізь всю подальшу політику Кремля щодо національного питання.

На тлі красивих слів про «нову історичну спільноту — радянський народ», що складається, як не крути, з окремих націй та народностей, все частіше було чути якісь не дуже зрозумілі розмірковування про неминуче «поступове злиття» цих самих націй та народностей. Щодо того, як можна напустити туману, справжнім шедевром варто назвати розмірковування генсека ЦК КПРС Андропова у його виступі на урочистому засіданні на честь 60-річчя СРСР в грудні 1982 року.

Терміни та механізми майбутнього злиття ніколи, ніде і ніхто відверто не поясняв, але й без зайвих слів було зрозуміло, що мислиться воно не таким, що станеться водночас, а повинне пройти якісь певні стадії. Не треба було бути занадто мудрим, аби збагнути: в першу чергу йдеться про «злиття» росіян, українців та білорусів.

Чи грунтувалися на чомусь такі плани? Не можна не визнати, що так. Тих, хто бажав «записатись в росіяни» було чимало серед всіх народів СРСР, російську націю «підживлювали» в такий спосіб усі, але перше місце у цьому вільному чи невільному донорстві належить, безперечно, моєму народу.[2]

Великі надії покладалися на міграційні процеси. Розраховували на те, що українці, які переселилися в Росію чи навіть в інші республіки СРСР, рано чи пізно стануть росіянами. Не в першому поколінні, так у другому, не всі, так значна частина. І тоді вже зовсім неважливо буде, яка національність записана у паспортах цих людей.[3] Багато хто з українських інтелігентів з самого початку побачив у цій політиці русифікації загрозу для самого нашого національного буття. І хоча вони, як показали подальші події, недооцінили потужний «опір матеріалу», недооцінили внутрішній стрижень українського народу (інженеру такі порівняння видаються досить наочними), я схиляю голову перед відвагою і самовідданістю цих людей, перед їх рішучістю йти до кінця.

Керівництво СРСР дуже довго сподівалося виграти гонку з часом. Констатуючи вражаючі успіхи природного (і протиприродного) обрусіння ряду народів СРСР, воно разом з тим не могло не бачити, яку цілком об’єктивну загрозу для централізованої держави приховують у собі зустрічні процеси — процеси національного відродження, що повільно, але невпинно набирають силу. Таким чином, схоже, жоден генсек був неспроможний оцінити цю небезпеку, як належало. Процеси «злиття націй» бачились їм такими природними: чого б це народам-братам і насправді не перейти на єдину мову? Як зручно! Говорять же всі члени ЦК російською мовою і не скаржаться. Та й з огляду на зовнішність ніколи не скажеш, у кого з них прізвище закінчується на «-ов», у кого на «-ко». Мабуть, у Кремлі покладали великі надії на те, що СРСР з часом знову стане (де-факто, не змінюючи вивіски) чимось на зразок унітарної Російської імперії, притому в більш стійкому варіанті.

Чи ж посилати нам сьогодні прокляття навздогін цим людям за заподіяне ними зло? Вони були «солдати партії», які стояли вище «національних забобонів». Навіть більше — вони самі уже реально були тими самими «радянськими людьми», у яких і сподівались перетворити все інше населення СРСР. Вони виконували свій обов’язок, як його розуміли, вони стояли на варті хибних ідеалів і, слава тобі Боже, так і не змогли виконати поставлене завдання. Наприкінці свого існування керівництво СРСР та КПРС виявило абсолютне нерозуміння природи та внутрішньої могутності національних процесів, що навіть здається дивним. Адже так само як російська література вийшла з гоголівської «Шинелі», усі ці люди вийшли зрештою з шинелі Сталіна, що недарма займав посаду наркома у справах національностей. Але, як відомо, «и на старуху бывает проруха». На щастя для України, на щастя для інших республік СРСР — і також на щастя для Росії! — Горбачов та його оточення до самого кінця лишилися заручниками постулатів марксизму про верховенство економічного та класового над національним.

Можна сказати ще й так: доглядачі греблі недооцінили силу води. Що ж, буває. Щиро дякуємо їм за це. Тому що, якби дали правильну оцінку, то ми ще чого доброго і сьогодні чули б у випусках новин про черговий пленум ЦК КПРС, що обрав товариша Такого чи ще Якого (можливо, українця!) генеральним секретарем, продовжувалась би гонка озброєнь та котилися б ковбасні електрички, а студентів відправляли б на картоплю і у комсомольські будзагони — повертати північні річки на південь, а весь радянський народ, стоячи у чергах за імпортним дефіцитом, гордо визирав би з-за залізної завіси. А сфера буття української мови стиснулась би на нові відсотки.

Чи схиляюсь я до того, аби звинувачувати у нещастях України Росію — як країну і як націю? Ні. Тому що взагалі не вважаю правильним ображатися на історію за те, що вона пішла так, а не інакше. Якщо ж згадувати минуле, то давно вже немає ані тієї Росії, ані тієї України, упокоїлися у могилах і праві й винуваті, немає більше ані царів, ані генсеків. Якими б великими не були страждання, що випали на нашу долю у XX столітті, все ж головним його підсумком для України стало здобуття незалежності, і цю незалежність вона здобула при сприянні Росії та її першого президента, від якого у найважливіший момент багато залежало. У XX столітті Україна вперше за всю свою історію зібрала в межах національних кордонів всі свої землі, і також, скажімо відверто, не без участі Росії (в особі СРСР).

Сьогодні обидві наші країни переживають процес одужання, який буде довгим. Ми загоюємо рани семидесяти років комуністичного тоталітаризму. Але не слід забувати й про те, що ми цивілізовано та мирно, без жодного пострілу, скасували СРСР, і в цьому я бачу цілковиту заслугу Росії. Майже водночас з СРСР розпалась Югославія, і там світ спостерігав зовсім інший сценарій розлучення, від якого Господь уберіг нас (нас, але не вірменів з азербайджанцями, грузинів з абхазами, росіян з чеченцями...). Ну, а якщо дехто з російських політиків чи громадські діячі з тих, що бачать Україну, як дитину, яка заблукала, вплутуються в політичні свари зі своїми українськими колегами, либонь навпаки, сваритися починають, не інакше як з великого розуму, наші хлопці, я дивлюсь на подібні вправи лише як на слабкі вихлопи пари, небезпечний тиск якої ми, Україна та Росія, з успіхом і вчасно спустили.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Украина - не Россия» автора Кучма Л.Д. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ без назви (4)“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Розділ без назви (1)

  • Розділ без назви (2)

  • Розділ без назви (3)

  • Розділ без назви (4)
  • Розділ без назви (5)

  • Розділ без назви (6)

  • Розділ без назви (7)

  • Розділ без назви (8)

  • Розділ без назви (9)

  • Розділ без назви (10)

  • Розділ без назви (11)

  • Розділ без назви (12)

  • Розділ без назви (13)

  • Розділ без назви (14)

  • Розділ без назви (15)

  • Розділ без назви (16)

  • Розділ без назви (17)

  • Розділ без назви (18)

  • Розділ без назви (19)

  • Розділ без назви (20)

  • Розділ без назви (21)

  • Розділ без назви (22)

  • Розділ без назви (23)

  • Розділ без назви (24)

  • Розділ без назви (25)

  • Розділ без назви (26)

  • Розділ без назви (27)

  • Розділ без назви (28)

  • Розділ без назви (29)

  • Розділ без назви (30)

  • Розділ без назви (31)

  • Розділ без назви (32)

  • Розділ без назви (33)

  • Розділ без назви (34)

  • Розділ без назви (35)

  • Розділ без назви (36)

  • Розділ без назви (37)

  • Розділ без назви (38)

  • Розділ без назви (39)

  • Розділ без назви (40)

  • Розділ без назви (41)

  • Розділ без назви (42)

  • Розділ без назви (43)

  • Розділ без назви (44)

  • Розділ без назви (45)

  • Розділ без назви (46)

  • Розділ без назви (47)

  • Розділ без назви (48)

  • Розділ без назви (49)

  • Розділ без назви (50)

  • Розділ без назви (51)

  • Розділ без назви (52)

  • Розділ без назви (53)

  • Розділ без назви (54)

  • Розділ без назви (55)

  • Розділ без назви (56)

  • Розділ без назви (57)

  • Розділ без назви (58)

  • Розділ без назви (59)

  • Розділ без назви (60)

  • Розділ без назви (61)

  • Розділ без назви (62)

  • Розділ без назви (63)

  • Розділ без назви (64)

  • Розділ без назви (65)

  • Розділ без назви (66)

  • Розділ без назви (67)

  • Розділ без назви (68)

  • Розділ без назви (69)

  • Розділ без назви (70)

  • Розділ без назви (71)

  • Розділ без назви (72)

  • Розділ без назви (73)

  • Розділ без назви (74)

  • Розділ без назви (75)

  • Розділ без назви (76)

  • Розділ без назви (77)

  • Розділ без назви (78)

  • Розділ без назви (79)

  • Розділ без назви (80)

  • Розділ без назви (81)

  • Розділ без назви (82)

  • Розділ без назви (83)

  • Розділ без назви (84)

  • Розділ без назви (85)

  • Розділ без назви (86)

  • Розділ без назви (87)

  • Розділ без назви (88)

  • Розділ без назви (89)

  • Розділ без назви (90)

  • Розділ без назви (91)

  • Розділ без назви (92)

  • Розділ без назви (93)

  • Розділ без назви (94)

  • Розділ без назви (95)

  • Розділ без назви (96)

  • Розділ без назви (97)

  • Розділ без назви (98)

  • Розділ без назви (99)

  • Розділ без назви (100)

  • Розділ без назви (101)

  • Розділ без назви (102)

  • Розділ без назви (103)

  • Розділ без назви (104)

  • Розділ без назви (105)

  • Розділ без назви (106)

  • Розділ без назви (107)

  • Розділ без назви (108)

  • Розділ без назви (109)

  • Розділ без назви (110)

  • Розділ без назви (111)

  • Розділ без назви (112)

  • Розділ без назви (113)

  • Розділ без назви (114)

  • Розділ без назви (115)

  • Розділ без назви (116)

  • Розділ без назви (117)

  • Розділ без назви (118)

  • Розділ без назви (119)

  • Розділ без назви (120)

  • Розділ без назви (121)

  • Розділ без назви (122)

  • Розділ без назви (123)

  • Розділ без назви (124)

  • Розділ без назви (125)

  • Розділ без назви (126)

  • Розділ без назви (127)

  • Розділ без назви (128)

  • Розділ без назви (129)

  • Розділ без назви (130)

  • Розділ без назви (131)

  • Розділ без назви (132)

  • Розділ без назви (133)

  • Розділ без назви (134)

  • Розділ без назви (135)

  • Розділ без назви (136)

  • Розділ без назви (137)

  • Розділ без назви (138)

  • Розділ без назви (139)

  • Розділ без назви (140)

  • Розділ без назви (141)

  • Розділ без назви (142)

  • Розділ без назви (143)

  • Розділ без назви (144)

  • Розділ без назви (145)

  • Розділ без назви (146)

  • Розділ без назви (147)

  • Розділ без назви (148)

  • Розділ без назви (149)

  • Розділ без назви (150)

  • Розділ без назви (151)

  • Розділ без назви (152)

  • Розділ без назви (153)

  • Розділ без назви (154)

  • Розділ без назви (155)

  • Розділ без назви (156)

  • Розділ без назви (157)

  • Розділ без назви (158)

  • Розділ без назви (159)

  • Розділ без назви (160)

  • Розділ без назви (161)

  • Розділ без назви (162)

  • Розділ без назви (163)

  • Розділ без назви (164)

  • Розділ без назви (165)

  • Розділ без назви (166)

  • Розділ без назви (167)

  • Розділ без назви (168)

  • Розділ без назви (169)

  • Розділ без назви (170)

  • Розділ без назви (171)

  • Розділ без назви (172)

  • Розділ без назви (173)

  • Розділ без назви (174)

  • Розділ без назви (175)

  • Розділ без назви (176)

  • Розділ без назви (177)

  • Розділ без назви (178)

  • Розділ без назви (179)

  • Розділ без назви (180)

  • Розділ без назви (181)

  • Розділ без назви (182)

  • Розділ без назви (183)

  • Розділ без назви (184)

  • Розділ без назви (185)

  • Розділ без назви (186)

  • Розділ без назви (187)

  • Розділ без назви (188)

  • Розділ без назви (189)

  • Розділ без назви (190)

  • Розділ без назви (191)

  • Розділ без назви (192)

  • Розділ без назви (193)

  • Розділ без назви (194)

  • Розділ без назви (195)

  • Розділ без назви (196)

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи