Розділ без назви (35)

Украина - не Россия

Кидок

З чим же прийшла Україна до 1917 року, якою вона була тоді? Українці складали менше третини міського населення. Чим більшим було місто, тим сильнішим виявлялося його обрусіння. Так, у 1917 році лише 16% киян вважали українську мову рідною (для порівняння: у 1874 році таких було 60%, а в 1897 — 22%). Міста омивалися 30-мільйонним українським селянським морем. Українці залишалися селянською нацією, а селянство — це головний «народоохоронець». Однак завдання національної революції традиційно лежить не на селянстві, а на буржуазії, винятків з цього правила в історії християнських народів не було. Крайня нечисленність національно мислячої української буржуазії страшно сповільнювала процес пробудження. Але і це ще не все. Селяни, з одного боку, були практично не зрусифіковані, а з іншого, як нагадує професор Роман Шпорлюк, що довгий час очолював Інститут українських студій Гарвардського університету (США), значна частина з них ще не встигла усвідомити себе українцями. Декільком тисячам ентузіастів українського руху протистояла державна система освіти і сформована культурна інфраструктура імперії. Правда, кілька тисяч людей, згуртованих єдиною ідеєю — це зовсім немало. У моменти велетенських потрясінь, подібних до революцій, кілька тисяч рішучих і цілеспрямованих людей складають ту критичну масу, що здатна розбурхати суспільство. У світовій історії завжди так і було. У рутинні ж часи вони можуть лише накопичувати сили і чекати.

Період 1905 — 1917 років був часом відносної свободи (дуже відносної, з поверненнями репресивної політики в 1910 і 1914 роках), але українська культура не змогла за такий короткий час відвоювати собі помітний всім і кожному плацдарм на власній землі. Зате непомітні зовні процеси дорослішання України йшли в народній товщі завдяки діяльності просвітницьких організацій («просвіт»), українських товариств («громад»), народних домів, місцевих земств, клубів, читалень, кооперативів, народних і недільних шкіл, завдяки виставам українських труп і все новим виданням «Кобзаря». Давно вже сказано: щоб стати матеріальною силою, ідея повинна оволодіти масами. І цей процес йшов без зупинок. Наступні події показали, що фундамент, закладений зусиллями безкорисливих героїв, виявився незламним.

Ми ніколи не довідаємося, як українське начало в Україні могло перемогти на шляхах еволюції. Воно перемогло б у будь-якому випадку, але події різко прискорив 1917 рік. Одним з головних завдань Центральної Ради стало відновлення історичної справедливості. А це вимагало осмисленої культурної і мовної політики. Повне домінування російської культури протягом двохсот років створило такий велетенський культурний перекіс, що просто ввести українське діловодство, зрівняти українську школу з російською, створити українські гімназії і впровадити викладання на українській в університетах було якщо і можливо (а насправді ні: не вистачало кадрів), але недостатньо. Потрібна була продумана і тактовна українізація України. Готових рецептів, як це зробити в умовах демократичної держави (а Центральна Рада почала будувати демократичну і соціальну державу), не було. Виробити відповідну політику за короткий час виявилося неможливим. Особливо якщо згадати, що це був за час.

Так, Центральна Рада почала державне будівництво тоді, коли ще не завершилося формування української нації. Іноді кажуть, що за таких несприятливих умов вона взагалі не повинна була братися до справи. Але хіба завжди той чи інший народ одержує свій історичний шанс у найзручніший для себе час, як ми — у 1991 році? Хіба французькі королі взялися до державного будівництва лише після того, як сформувалася французька нація? Навчитися плавати можна тільки у воді. Так вважав Володимир Винниченко, що очолював уряд України в 1917 році, а пізніше — Директорію. Свою книгу про цей час він назвав «Відродження нації». Читаючи її, я чітко бачу: відродженню нації (назва дуже точна) багато в чому допомогли саме зусилля тодішніх керівників України в галузі державного будівництва — нехай багато хто і вважав ці зусилля передчасними. Я кажу це як керівник України, що вирішує частіше за все схожі завдання.

Оцінюючи діяльність Центральної Ради і своїх товаришів-державників України першого призову, Винниченко написав: «Воістину ми були подібні богам... які намагалися створити з нічого новий світ». Мало хто зрозуміє його слова про «новий світ» з «нічого» так добре, як я.

При цьому Центральна Рада була настільки стурбована тим, щоб її культурна політика була бездоганно демократичною, що в найтяжчих, а краще сказати, в надзвичайних умовах пішла на надання культурно-національної автономії всім національним меншинам України.

Грушевський і Винниченко увесь час побоювалися, що їх звинуватять у перегинах, а то і в українському шовінізмі.

Дивно виглядає і постать гетьмана Павла Скоропадського. Людей Центральної Ради він розігнав. Його кабінет складався наполовину з росіян, мало того — в основному з кадетів, та й весь урядовий апарат ряснів росіянами (включаючи українців, що обрусіли). Багато чиновників зовсім не приховували своєї антипатії до української державності. Разом з тим, за сім з половиною місяців гетьманського правління було надруковано кілька мільйонів екземплярів українських підручників, українська мова введена в більшості шкіл, засновано півтори сотні українських гімназій — утроє більше, ніж при Центральній Раді. Були засновані Академія наук (її очолив Володимир Іванович Вернадський), Національна бібліотека, Національний архів, відкритий український університет у Кам’янець-Подільському.

Наш видатний політичний мислитель В’ячеслав Липинський твердив, що гетьман зробив величезну справу, а саме привчив до української державності найважливішу і найвпливовішу частину суспільства: зрусифіковану еліту України, і не тільки привчив, але і залучив до здійснення цієї мети. Якби гетьман утримався, він, за думкою Липинського, зміг би вирвати ідею української державності «з-під монополії ідеологічної секти» (так Липинський називав українську національну інтелігенцію). Тобто, згідно Липинського, будівництво національної держави — занадто важливе завдання, щоб доручати його націоналістам.

Директорія, що замінила гетьмана, протрималася занадто недовго, щоб можна було говорити про її культурну політику. Проте, Директорія формально відновила національно-культурні автономії, скасовані Скоропадським.

До повного утвердження радянської влади влітку 1920 року більшовики тричі на якийсь час займали Київ і частину України. Перший раз — на місяць на початку 1918 року. Цей місяць був вартий багатьох літ. Червоні полювали в основному на царських офіцерів, але при цьому могли просто так розстріляти людину за документ на українській мові (на українській, значить, має відношення до «контрреволюційної» Ради). Більшовицький комісар Дубненського повіту на Волині заборонив п’єсу «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка, яка не зустрічала перешкод навіть у часи дії Емського указу. «Грати можна, — пояснив комісар, — але тільки не контрреволюційною мовою».

Друге пришестя більшовиків відбулося в січні-лютому 1919 року і тривало до серпня. Радянський уряд України очолив Християн Раковський, особистість надзвичайно неоднозначна. У деяких книгах і підручниках він поданий як живий символ більшовицького «інтернаціоналізму», сліпого і глухого до будь-якої народної душі. На перший погляд, все виглядало саме так: румунський підданий, але при цьому болгарин, який порядно (як вважалося) обрусів і не знав української мови. Багато разів цитувалися такі його слова: «Декретирование украинского языка в качестве государственного — дело реакционное». А у своєму виступі на III Всеукраїнському з’їзді Рад Раковський сказав навіть: «Мы покончили с национальными различиями».

Але Україна дечим зобов’язана Раковському, і вже тому не варто спрощувати його постать. Головна заслуга Раковського така: у 1922 році він зумів переконати Леніна в тому, що сталінський план включити Україну (і інші республіки) до складу РРФСР на правах «автономії» абсолютно неприйнятний. У нас ще буде мова про це.

Раковський був сином болгарського поміщика. Після війни 1877 року та частина Добруджі, де знаходився маєток його батька, відійшла до Румунії. Раковського не можна назвати «обрусілим»: наприкінці XIX — початку XX століття серед верхів болгарського суспільства володіння російською мовою було саме собою зрозумілим, але, як освічений європеєць, він вільно говорив ще кількома мовами. У 1917 році соціаліст Раковський за ідейними переконаннями став більшовиком. Більшовики заперечували саме поняття «державна мова», що, звичайно ж, виявилося повною демагогією. Але в перші роки після революції ще далеко не все було ясно.

Раковський залишався головою уряду радянської України до літа 1923 року. Його культурну політику не зведеш до двох процитованих заяв. Вона була неоднозначною і досить гнучкою. Репресіями проти української інтелігенції «завідував» у 1919 році в будь-якому разі не Раковський, їх здійснювала Всеукраїнська надзвичайна комісія.

7 липня 1919 року за наказом головного чекіста Лациса був розстріляний 67-літній учений-філолог, українознавець Володимир Павлович Науменко. Хоча його розстріляли за те, що був заступником голови Центральної Ради (усього місяць!) а пізніше — міністром освіти при Скоропадському (всього три тижні!), для української інтелігенції це стало лиховісним символом. Усі пам’ятали, що саме Науменко виступав експертом, коли російська Академія наук у 1905 році нарешті визнала, що українська мова не діалект російської, а окрема і самостійна мова. Під його керівництвом у «Старій громаді» велася робота над «Словником української мови». Тимчасовий уряд призначив Науменка піклувальником (попечителем) Київського навчального округу (ще одна контрреволюційна посада!), він склав і видав «Керівництво для вивчення української мови в російській школі». Яким би не було чекістське мотивування, українська інтелігенція не могла не сприйняти це злодіяння інакше, як цілеспрямований удар по українській культурі й українській мові.

Коли 1 вересня 1919 року більшовиків у Києві тимчасово (на чотири місяці) замінили денікінці, змінилося майже все, але політика стосовно української мови змінилася досить мало.[71]

У чомусь білі пішли далі більшовиків. Вони не полінувалися видати спеціальний наказ про зняття у всіх «присутственных местах» портретів Тараса Шевченка.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Украина - не Россия» автора Кучма Л.Д. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ без назви (35)“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Розділ без назви (1)

  • Розділ без назви (2)

  • Розділ без назви (3)

  • Розділ без назви (4)

  • Розділ без назви (5)

  • Розділ без назви (6)

  • Розділ без назви (7)

  • Розділ без назви (8)

  • Розділ без назви (9)

  • Розділ без назви (10)

  • Розділ без назви (11)

  • Розділ без назви (12)

  • Розділ без назви (13)

  • Розділ без назви (14)

  • Розділ без назви (15)

  • Розділ без назви (16)

  • Розділ без назви (17)

  • Розділ без назви (18)

  • Розділ без назви (19)

  • Розділ без назви (20)

  • Розділ без назви (21)

  • Розділ без назви (22)

  • Розділ без назви (23)

  • Розділ без назви (24)

  • Розділ без назви (25)

  • Розділ без назви (26)

  • Розділ без назви (27)

  • Розділ без назви (28)

  • Розділ без назви (29)

  • Розділ без назви (30)

  • Розділ без назви (31)

  • Розділ без назви (32)

  • Розділ без назви (33)

  • Розділ без назви (34)

  • Розділ без назви (35)
  • Розділ без назви (36)

  • Розділ без назви (37)

  • Розділ без назви (38)

  • Розділ без назви (39)

  • Розділ без назви (40)

  • Розділ без назви (41)

  • Розділ без назви (42)

  • Розділ без назви (43)

  • Розділ без назви (44)

  • Розділ без назви (45)

  • Розділ без назви (46)

  • Розділ без назви (47)

  • Розділ без назви (48)

  • Розділ без назви (49)

  • Розділ без назви (50)

  • Розділ без назви (51)

  • Розділ без назви (52)

  • Розділ без назви (53)

  • Розділ без назви (54)

  • Розділ без назви (55)

  • Розділ без назви (56)

  • Розділ без назви (57)

  • Розділ без назви (58)

  • Розділ без назви (59)

  • Розділ без назви (60)

  • Розділ без назви (61)

  • Розділ без назви (62)

  • Розділ без назви (63)

  • Розділ без назви (64)

  • Розділ без назви (65)

  • Розділ без назви (66)

  • Розділ без назви (67)

  • Розділ без назви (68)

  • Розділ без назви (69)

  • Розділ без назви (70)

  • Розділ без назви (71)

  • Розділ без назви (72)

  • Розділ без назви (73)

  • Розділ без назви (74)

  • Розділ без назви (75)

  • Розділ без назви (76)

  • Розділ без назви (77)

  • Розділ без назви (78)

  • Розділ без назви (79)

  • Розділ без назви (80)

  • Розділ без назви (81)

  • Розділ без назви (82)

  • Розділ без назви (83)

  • Розділ без назви (84)

  • Розділ без назви (85)

  • Розділ без назви (86)

  • Розділ без назви (87)

  • Розділ без назви (88)

  • Розділ без назви (89)

  • Розділ без назви (90)

  • Розділ без назви (91)

  • Розділ без назви (92)

  • Розділ без назви (93)

  • Розділ без назви (94)

  • Розділ без назви (95)

  • Розділ без назви (96)

  • Розділ без назви (97)

  • Розділ без назви (98)

  • Розділ без назви (99)

  • Розділ без назви (100)

  • Розділ без назви (101)

  • Розділ без назви (102)

  • Розділ без назви (103)

  • Розділ без назви (104)

  • Розділ без назви (105)

  • Розділ без назви (106)

  • Розділ без назви (107)

  • Розділ без назви (108)

  • Розділ без назви (109)

  • Розділ без назви (110)

  • Розділ без назви (111)

  • Розділ без назви (112)

  • Розділ без назви (113)

  • Розділ без назви (114)

  • Розділ без назви (115)

  • Розділ без назви (116)

  • Розділ без назви (117)

  • Розділ без назви (118)

  • Розділ без назви (119)

  • Розділ без назви (120)

  • Розділ без назви (121)

  • Розділ без назви (122)

  • Розділ без назви (123)

  • Розділ без назви (124)

  • Розділ без назви (125)

  • Розділ без назви (126)

  • Розділ без назви (127)

  • Розділ без назви (128)

  • Розділ без назви (129)

  • Розділ без назви (130)

  • Розділ без назви (131)

  • Розділ без назви (132)

  • Розділ без назви (133)

  • Розділ без назви (134)

  • Розділ без назви (135)

  • Розділ без назви (136)

  • Розділ без назви (137)

  • Розділ без назви (138)

  • Розділ без назви (139)

  • Розділ без назви (140)

  • Розділ без назви (141)

  • Розділ без назви (142)

  • Розділ без назви (143)

  • Розділ без назви (144)

  • Розділ без назви (145)

  • Розділ без назви (146)

  • Розділ без назви (147)

  • Розділ без назви (148)

  • Розділ без назви (149)

  • Розділ без назви (150)

  • Розділ без назви (151)

  • Розділ без назви (152)

  • Розділ без назви (153)

  • Розділ без назви (154)

  • Розділ без назви (155)

  • Розділ без назви (156)

  • Розділ без назви (157)

  • Розділ без назви (158)

  • Розділ без назви (159)

  • Розділ без назви (160)

  • Розділ без назви (161)

  • Розділ без назви (162)

  • Розділ без назви (163)

  • Розділ без назви (164)

  • Розділ без назви (165)

  • Розділ без назви (166)

  • Розділ без назви (167)

  • Розділ без назви (168)

  • Розділ без назви (169)

  • Розділ без назви (170)

  • Розділ без назви (171)

  • Розділ без назви (172)

  • Розділ без назви (173)

  • Розділ без назви (174)

  • Розділ без назви (175)

  • Розділ без назви (176)

  • Розділ без назви (177)

  • Розділ без назви (178)

  • Розділ без назви (179)

  • Розділ без назви (180)

  • Розділ без назви (181)

  • Розділ без назви (182)

  • Розділ без назви (183)

  • Розділ без назви (184)

  • Розділ без назви (185)

  • Розділ без назви (186)

  • Розділ без назви (187)

  • Розділ без назви (188)

  • Розділ без назви (189)

  • Розділ без назви (190)

  • Розділ без назви (191)

  • Розділ без назви (192)

  • Розділ без назви (193)

  • Розділ без назви (194)

  • Розділ без назви (195)

  • Розділ без назви (196)

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи