Розділ без назви (54)

Навколо «нульового варіанту»

І от тепер — питання, винесене в заголовок цього розділу: чи є Україна «історичним боржником»?

Мова не про газовий борг, не про борги перед МВФ і іншими західними кредиторами. Будь-яка держава світу має зовнішні фінансові зобов’язання, у США вони вимірюються тисячами мільярдів. Так живе людство, і це нормально. Я зараз про інше. У Росії деякі політики (правда, другорядні) і публіцисти люблять натякнути, що Україна — боржниця іншого роду. Мова йде про те, що за Україною залишився якийсь «історичний борг» чи «борги» (а історичним для нас є все, що передує 24 серпня 1991 року).

Щоб цей борг виглядав наочніше, хтось навіть намалював мапу нинішньої України з накладеними на неї контурами України Богдана Хмельницького. Цю мапу надрукувала кілька років тому московська «Независимая газета». Ні, російська громадськість не стала розмахувати цією мапою як прапором — чого не було, того не було. Але комусь пояснення до мапи напевно здалися переконливими, і це сумно.

Міркування про те, що Україна у величезному боргу перед Росією, спливають час від часу з різних приводів. Ніби-то ми заборгували за стратегічні аеродроми, за Іллічевський порт, за щось іще. Головним приводом, при цьому, так і залишився територіальний — стогнучим від російського безземелля авторам не дають спокою Донбас, Новоросія, Крим.

Так, сучасна Україна набагато більша тієї, котра «возз’єдналася» у 1654 році з Росією. Однак Росія збільшилася в порівнянні з тим же роком незрівнянно значніше, ніж Україна, неможливо навіть порівнювати. Є всі підстави стверджувати, що вона змогла це зробити тільки підсилившись за рахунок України. І імперією, і великою державою Росія стала завдяки тому, що приросла Україною. Освоїти і заселити новопридбані території їй поталанило також завдяки великій українській участі.

Можливо, прихильники гіпотези про «боржницю-Україну» справді не розуміють, що не можна порівнювати Росію царя Олексія Михайловича й Україну гетьмана Богдана Хмельницького. Перша вже містила в собі всі без винятку землі російського народу, друга ж — лише частину земель народу українського. Збирання українських земель не можна розглядати як «територіальне розширення» України. Таким розширенням з натяжкою можна визнати лише вихід України до морів. Але будь-який третейський арбітр, який нічого не знає про наші країни, просто порівнявши українські і російські прирощення, скаже, що наш вихід до Азовського і Чорного морів можна розглядати як плату Україні за ту величезну роль, яку вона зіграла у становленні імперії на тих же морях, а також на Балтиці і Тихому океані, та ще і здивується нашої скромності. На цьому можна було б і закрити тему, але не всі вважають її закритою. А коли так, доводиться вести цю розмову, хоча вона для мене і не дуже приємна.

Навіть на вищезгаданій мапі з «Независимой газеты», і то було видно, що Україна Богдана Хмельницького не тільки приростала. Один її шматок залишився поза нашими сучасними межами. Цей шматок — північ колишньої Чернігівської губернії і її перлина, Стародубщина, край дубових і грабових (реліктових у цих краях) гаїв. До 1917 року в належності цих місць ніхто не сумнівався. В енциклопедії Брокгауза і Єфрона (том 76) про стародубський виступ сказано так: «Історичне утворення північної і східної границь [Чернігівської губернії] відноситься до XVII століття, коли між Литовсько-Польською державою і Московською з одного боку і малоросійською республікою [! — Л. К.], що виникла на лівому боці Дніпра, були встановлені рубежі, що не змінилися до нашого часу». Під «малоросійською республікою» тут без сумніву мається на увазі держава Хмельницького. Відповідно до Брестського миру 1918 року Стародубщина визнавалася частиною Української народної республіки. Підписавши Брестський мир, ленінська влада фактично визнала і УНР, і її кордони. Цілком офіційно визнала вона й Українську державу гетьмана Скоропадського, належність до якої Стародубщини також не ставилася під сумнів. Але в грудні 1918 року ця держава пала. А от Українську Директорію Москва не визнала ні в якому вигляді, та Директорія і не мала влади над усією територією України. Після ж утвердження в Києві більшовиків Стародубщина не встигла озирнутися, як опинилася в складі Гомельської губернії РРФСР. Потім, 6 грудня 1926 року, президія ВЦВК СРСР ухвалила, що основна частина цієї губернії передається Білорусії, а Стародубщина приєднується до Брянської губернії. Сьогодні вона — частина Брянської області Російської Федерації. З усієї Стародубщини Україні була повернута в 20-і роки лише одна Семїнівська волость (нині Семенівський район) — я вже згадував про це, коли розповідав про свої рідні краї.

За нашими східними кордонами залишилися й інші території, що освоювалися і заселялися українцями протягом майже трьохсот років — починаючи з кінця 1630-х років і аж до Першої світової війни. Коли в 1923 — 1928 роках робилося виправлення й уточнення поспіхом проведеного кордону між УРСР і РРФСР, Українська Академія наук подала до ЦВК СРСР дві ретельно виконані довідки, що висвітлювали дане питання. Самі імена авторів цих довідок виключали підозру в науковій несумлінності чи політичній кон’юнктурі. Першу з них, під назвою «Історико-етнографічні і лінгвістичні матеріали, що стосуються північного кордону УРСР і РРФСР», склав академік Дмитро Іванович Багалій, авторитетний історик не тільки України, але і Росії. Друга, під назвою «До питання про східні кордони України», належала перу самого Михайла Сергійовича Грушевського, який тільки що повернувся з еміграції. Строго кажучи, учені лише роз’яснювали і підкріплювали факти і без того відомі, які потрапили до дореволюційних довідників та енциклопедій. Вони показували, що питома вага українців у Воронезькій і Курській губерніях цілком дозволяє привести кордони у відповідність з етнічними реальностями.[129]

Україна межувала також з колишньою Областю війська Донського, де перед революцією проживало понад 700 тисяч українців. На відміну від курського і воронезького випадків, тут ще в 1920 році був зроблений досить помітний перекрій кордонів на користь УРСР. Правда, зроблено це було з причин, що здивували б академічну науку. Москва була в той момент стурбована слабкістю «класової бази» українських більшовиків і намагалася зробити так, щоб до складу України ввійшло якнайбільше пролетарських районів, як українських за складом населення, так і не зовсім. Розширити лави своїх однодумців в Україні Москва вважала в той момент важливішим будь-яких інших завдань. Втім, уже через кілька років Україна повернула Росії не тільки Шахтинсько-Донецький округ з майже поспіль російським населенням, але і Таганрозький округ (у місті Таганрозі переважали росіяни, але по округу в цілому українці складали 71,4% населення!).

Що ж стосується населених українцями частин Курщини і Вороніжчини, отут справа виглядала зовсім очевидною і ніяких привхідних класових резонів у ній не проглядалося. Що ж перешкодило цілком передати їх Україні? Тепер ми знаємо, що: три великих літери — КМА, так-так, саме вона, Курська магнітна аномалія. Лише в 90-і роки побачили денне світло документи, що пояснили справу.[130] Деякі зміни кордонів на користь України все-таки були зроблені. Якщо до цих змін Росія (Курська губернія) починалася на десятій версті залізниці на схід від Конотопа, то тепер до неї треба було їхати тією ж залізницею 90 кілометрів. Україні відійшли Путивль і Миропілля, кордон випрямили на нашу користь у районі відомої станції Хутір Михайлівський і ще в деяких місцях (де на волость, де на півволості).

Але все це ніяк не можна було назвати повномасштабним етнічним розмежуванням України і Росії. Якби рекомендації Грушевського і Багалія були виконані, в Україні стало б приблизно на мільйон українців більше. Нам ці люди зовсім не стали б зайвими. Мільйон — це чимало, якщо врахувати, що за переписом 1926 року в республіці жило 29 мільйонів людей, з яких українці складали 23 мільйони.

Коли сьогодні знайомишся з підсумками тільки що згаданого перепису населення 1926 року, бачиш, що в Північно-Кавказькому краї РРФСР у той час цілком могли бути утворені один, а то і два українських ексклави (тобто частини держави, розташовані окремо від її головної території; аналог — Калінінградська область РФ). Північно-Кавказький край простягався в той час від Воронезької області до Дагестану, він складався з 15 округів і 6 автономних національних утворень.[131]

Чи могла Україна знайти в післяреволюційні роки більш адекватні кордони? Адже відразу після громадянської війни більшовики ще були готові на сміливі, принципові і навіть проривні (тобто, справді революційні) рішення. Вони визнавали, що губернський розподіл до 1917 року не відповідав етнічному і зневажав інтереси звільнених народів, бачили необхідність змін.

Свого часу я ознайомився з історією питання. Виявилося, що Україну з самого початку прямо попереджали, щоб вона не сприймала своєї суверенності занадто всерйоз. На III з’їзді Комуністичної партії України на початку березня 1919 року гість з Москви Яків Свердлов сказав: «Здесь нужно с полной определенностью подчеркнуть, что то, что сегодня в силу международных обстоятельств мы выделим в отдельную республику, — Украину, быть может, завтра, с изменением международной обстановки, снова войдет в качестве равноправной части в общероссийскую республику». Фраза кострубата і неузгоджена, але зміст її сумнівів не викликає.

Через два тижні у Москві на VIII з’їзді РКП(б) одним з виступаючих був Георгій П’ятаков, тільки що обраний секретарем ЦК КП(б)У (а з жовтня 1918 року він очолював Тимчасовий робітничо-селянський уряд України). От що сказав цей «український гість» і уродженець Київщини: «Раз мы экономически объединяем, строим один аппарат, один высший совет народного хозяйства, одно управление железными дорогами, один банк и т. д., то все это пресловутое “самоопределение” не стоит выеденного яйца. Это или просто дипломатическая игра, в которую в некоторых случаях надо играть, или это хуже, чем игра, если мы берем это всерьез». (Цей П’ятаков ще в 1917 році був автором платформи Київського комітету РСДРП, де говорилося: «при социалистической организации хозяйства независимость наций абсолютно невозможна», а право націй на самовизначення «играет на руку мелкобуржуазной реакции».)

І все-таки на початку двадцятих років існувало, як кажуть сьогодні, «вікно можливостей». Обстановка в ті роки складалася своєрідна. 22 вересня 1922 року Сталін писав Леніну в зв’язку з майбутнім заключениям союзного договору: «За четыре года Гражданской войны, когда мы ввиду интервенции вынуждены были демонстрировать либерализм Москвы в национальном вопросе, мы успели воспитать среди коммунистов, помимо своей воли, настоящих и последовательных социал-независимовцев, требующих настоящей независимости во всех смыслах и расценивающих вмешательство ЦК РКП(б) как обман и лицемерие со стороны Москвы. Мы переживаем такую полосу развития, когда форма, закон. Конституция не могут быть игнорированы, когда молодое поколение коммунистов на окраинах игру в независимость отказывается понимать как игру, упорно принимая слова о независимости за чистую монету и так же упорно требуя от нас проведения в жизнь буквы конституций независимых республик». Відвертіше не скажеш.

Зі свого боку, Ленін продовжував стверджувати: «Мы признаем себя равноправными с Украинской ССР и др. и вместе и наравне входим с ними в новый союз, “Союз Советских Республик Европы и Азии”». Малося на увазі, що члени Союзу можуть і повинні виправити успадковані ними від Російської імперії кордони. Це блискуче вдалося Білоруській РСР. Вона почалася з шести повітів колишньої Мінської губернії, але її керівники, і насамперед енергійний Олександр Григорович Черв’яков (знакове сполучення імені і по батькові для Білорусії!), домоглися між 1921 і 1926 роками повного об’єднання білоруських земель у межах тодішнього СРСР.

Якби біля керма України не стояли в ті роки «інтернаціоналісти» на кшталт Мануїльського (навіть Сталін, і той називав його «липовим українцем»), Чубаря, Квірінга і до них подібних, об’єднання українських земель СРСР, включаючи створення українських ексклавів на Північному Кавказі, не було б таким вже неможливим завданням. Але, на жаль, у тодішнім вищім більшовицькім керівництві України не тільки не було людей необхідного масштабу, але не було і носіїв твердої національної свідомості, політичної волі, відповідальності перед своїм народом. Такі люди знаходилися в другому ешелоні — Скрипник, Шумський, Гринько і ще кілька людей, але на перші ролі їх не пропустили.