Розділ без назви (49)

Дніпропетровськ

Отже, років у 15 я твердо вирішив, що стану вчителем. Якби я тоді почув думку про непрестижність учительської професії, то, напевно, страшно здивувався б. Але така думка склалася, по-моєму, десь ближче до кінця 70-х років, та й то більше в містах. До того ж в Україні вона не було настільки виразною, як у Росії, де в пресі постійно йшло обговорення цієї теми. А в наших краях, я б навіть сказав, зберігалася традиція шанобливого ставлення до вчителя, яка прийшла з XIX століття.

Те, що я дотяг десятирічку, досить дивно. Ходити три роки до Костобоброва і назад, по 18 кілометрів щодня, іти і повертатися затемна — не знаю, чи вистачило б на це моєї власної завзятості, але, на щастя, моя мати була тверда, як скеля: будь-що я повинен скінчити школу і їхати до міста учитися далі. Звичайно, вона боялася за мене, уявляючи, як я крокую сам через ліс, але щось у ній пересилювало страх, якась невідомо звідки прийдешня переконаність, що так треба, що іншого шансу життя не дасть. Сусіди, підозрюю, бачили у всім цім дивацтво: мовляв, б’ється Параска з останніх сил одна (моя сестра на той час уже вийшла заміж), а Льонька, здоровий бовдур, міг би вже працювати — так ні, усе ще на шиї в матері. Напевно, і батьки моїх однолітків — деякі, принаймні — ставилися до мого навчання осудливо: дивись, хоче бути розумнішим за наших.

Дивувало їх навіть не моє прагнення учитися, а моя незвичайна поведінка. Якби в Чайкіні була десятирічна школа, бажання її скінчити не виглядало б особливо дивним. Взагалі нехай мене не зрозуміють так, що мої односільчани погано ставилися до освіти, ні в якому разі. Віддамо належне радянській владі: ще в 20-і і 30-і роки вона створила в людях могутню настанову на навчання, яка досягла навіть таких глухих місць, як наше, і не зменшилася у післявоєнний час. Досить звичною була така схема: хлопець із семикласною освітою йде до армії на три роки, звідти іде до військового училища — українці завжди були охочі до військових кар’єр. Деякі умудрялися скінчити десятирічку безпосередньо в армії, тим більше, що демобілізовані користувалися пільгами при вступі до вузів. Армія була привабливою ще і тому, що наш брат колгоспник одержував після армії вимріяний паспорт — адже сільські жителі, на відміну від міських, паспортів тоді не мали, і це страшенно сковувало людей. Паспорт був свідченням повної громадської відповідності. Нарешті, демобілізований міг одержати пряму путівку до певного вузу, а там здавай іспити як завгодно погано: трійки вже як-небудь натягнуть — і ти студент. Були, звичайно, можливості і не пов’язані з армією у вигляді усіляких скромних навчальних закладів на зразок технікуму радянської торгівлі, кооперативного, зооветеринарного, індустріально-педагогічного, дівчата охоче йшли до медичних училищ. Коротше, і з семикласною освітою дороги закриті не були, навіщо ж жили рвати?

Оглядаючись назад, я дякую долі, що вона розпорядилася в той час так, а не інакше. Я звик майже щодня (майже — тому що можна було іноді переночувати в Костобоброві), у будь-яку погоду долати неабиякі відстані, це стало для мене своєрідною потребою і пізніше переросло в тривалі ранкові пробіжки. Я звик дуже рано вставати, ранні підйоми для мене з того часу — не тягар. Те, що я сьогодні в гарній фізичній формі, я пояснюю алгоритмом життя, засвоєним у ті далекі роки, як і багаторічною змушеною помірністю в їжі. Але, можливо, ще важливішим було те, що кожен мій піший перехід був духовною вправою. Коли людина йде, вона обов’язково про щось думає. Більш того, нерідко це єдиний час, коли вона має можливість думати — потім уже зосереджена на своїй роботі, читає, пише, розмовляє (а школяр ще і зубрить), у неї просто немає можливості думати. Чотири години роздумів щодня — це зовсім непогана доза. Пройдеш, бувало, трохи менше половини дороги — з’являється костобобрівська церква, вона стояла на пагорбі, йти легшало. Кожен раз переді мною повільно розкручувалася та ж сама стрічка пейзажу, йшли одна за одною ті ж самі подробиш. На екрані своєї пам’яті я і зараз можу прокрутити цю стрічку в обох напрямках. Але в тому і справа, що подробиці не були незмінними. Вони мінялися не тільки від місяця до місяця, але і від дня до дня. Природно, я тоді не підозрював, що фактично виконую вправу, прийняту в деяких східних практиках самопізнання.

Веселіше всього було ходити після повені, коли просохне земля. У травні й о п’ятій ранку видно, і о восьмій вечора видно. Весна вже не сором’язлива, а упевнена, іноді більше схожа на літо. У такі ранки свіжий вітерець веселить душу, враження таке, що йдеш по ще не відкритій країні, тебе відвідують чудові думки, образи, ідеї й постійно здається, що от-от зрозумієш щось найважливіше.

Я був упевнений, що бачу щодня дуже важливу частину планети, і про це люди поки що просто не здогадуються. Мені треба буде стати тут учителем, викладати дітям літературу й історію. Плюс географію — адже сільський учитель повинен бути на всі руки. Не виключено, що і фізкультуру. На моє рішення стати учителем вплинули, звичайно, і родичі з боку матері. Я вже згадував, що вчителькою була її рідна сестра. Коли стало зрозуміло, що я, незважаючи ні на що, дотягну до атестату зрілості, уся рідня стала радити мені йти до університету. Повинен сказати, і в мене, і в моїх порадників поняття про вищу освіту були не дуже чіткими. Сам я у великих містах ще не бував, і знав тільки, що там є інститути й університети, і що університет вищий за інститут, отже, треба вступати до університету. Якісь уявлення про факультети я мав, але досить загальні.

Відразу було зрозуміло, що я можу поїхати тільки до Дніпропетровська, хоча Харківський і навіть Мінський університети були географічно ближчі, не кажучи вже про Київський. У Дніпропетровську жив двоюрідний брат матері — близька людина, у якої можна зупинитися на початку, і це був вирішальний аргумент. Дядько працював на залізниці і жив не в самому Дніпропетровську, а на маленькій станції неподалік, у казенному одноповерховому будинку, де жило ще кілька родин. Я жив у нього, поки здавав іспити.

Колгосп не дуже охоче відпускав молодь на навчання: вважалося, і не без підстави, що наш брат іде назавжди (хоча я сам щиро планував повернутися!). Законного способу затримати мене в колгоспі не було, але засоби, як відомо, існують різні. Щоб вчасно з’явитися в університеті до подачі документів, мені довелося просто втікати прямо з косовиці. На щастя, довідку з місця проживання давав не колгосп, а сільрада. Ця довідка при подачі документів до вузу заміняла таким, як я, паспорт.

Пам’ятаю, немов це було вчора, як підходжу до величезного будинку Дніпропетровського державного університету імені 300-річчя возз’єднання України з Росією, запитую в якихось хлопців, де приймальна комісія філологічного факультету, вступаю з ними в розмову, ми знайомимося. Одного звуть Вітею, іншого Ігорем, і вони з третього речення починають переконувати мене, що немає ніякого сенсу йти на філфак, а треба вступати на фізико-технічний, так званий «закритий» факультет. Я б, зрозуміло, із презирством відкинув таку пропозицію, якби не доказ, наведений Ігорем (чи Вітею): «На філфаку ти будеш одержувати стипендію 180 карбованців, а тут 400!» Соромно зізнатися, але цей доказ виявився наймогутнішим — чекали п’ять років життя на стипендію, допомагати мені було нікому. В цю хвилину все і вирішилося.

Фізико-технічний факультет Дніпропетровського університету був створений у 1951 році в зв’язку з перетворенням Дніпропетровського автомобільного заводу на «Південний машинобудівний». Набір 1955 року був особливо численним — 450 осіб, але і конкурс складав 6 осіб на місце. Яким спеціальностям навчали на факультеті, ніде офіційно не повідомлялося. Я здав іспити і пройшов по конкурсу, але навіть з довідкою, що я прийнятий до університету, довелося чимало побігати, перш ніж рідний колгосп погодився мене відпустити. Одержати паспорт без відповідного паперу від колгоспу було неможливо.

Перші ж місяці навчання показали, що і на 400 карбованців прожити надзвичайно важко. Читачі, чиї спогади не йдуть глибше брежнєвських часів, можуть вирішити, що це були непогані гроші. А от люди більш старші пам’ятають деномінацію 10:1, проведену в січні 1961 року. Тобто, якби я вступив до університету не в 1955, а на шість років пізніше, та ж сама стипендія дорівнювала б сорока карбованцям. Цифра, що не вражає уяви. Чи дивно, що один з моїх головних спогадів студентської пори — це постійне почуття голоду. Як би я вижив, якби вступив на філологічний? До того ж, я вперше помітив, який у мене одяг. І помітивши, спочатку, поки не зумів одягтися, як міський хлопець, соромився куди-небудь ходити. Іноді запросять, хочеться жахливо, але відмовляєшся — фізичні константи, мовляв, треба терміново зубрити, боюся зрізатися. Скільки я пропустив вечорів з танцями в Палаці студентів через те, що не було в чому піти, дотепер згадувати прикро.

Але прошу звернути увагу: все це зовсім не заважало мені вважати себе найщасливішою людиною і бути твердим у своїх комуністичних переконаннях. Я виїхав із свого села на вантажівці з картоплею, прийшов до університету у парусинових черевиках на гумі, і будь ласка — мені відкрито безкоштовний доступ до вищої освіти. Причому освіта, яку я одержую, — одна з кращих у своїй галузі за рівнем і якістю на земній кулі. І мені ще платять стипендію, надали місце в гуртожитку. Я вважав це винятково важливим соціальним завоюванням, вважаю і зараз. Правда, я тоді не ставив питання: а чому до нашого села не ходить автобус, чому немає електрики, радіо, хіба нормально, що я ніколи не міг навіть мріяти про шкіряні черевики? Те, серед чого ти виріс, завжди здається єдино можливим. Ну і, звичайно, я тоді був упевнений, що безкоштовна освіта для простих людей можлива тільки в СРСР і в «країнах народної демократії» (пізніше їх стали називати «соціалістичними країнами»), і ніде більше.

Коли наш курс зібрався вперше, усі виглядали досить бідненько, але незабаром між нами виявилися справжні чепуруни. Якщо в мене і була така схильність, реалізувати її я в ті роки ніяк не зумів би через своє жалюгідне безгрішшя. Це тривало довго, і вже працюючи в КБ, році в 1961-му чи 1962-му, пам’ятаю, я не міг повести Людмилу, свою майбутню дружину, до театру, тому що не мав пристойного костюму. Якщо хтось знайде у випускному альбомі нашого курсу мене і побачить франта в краватці-метелику, нехай не обманюється. Схильність у мене, припускаю, була, можливості не було. Добре, що для цього альбому не треба було зніматися на повний зріст. З іншого боку, краща прикраса молодості — сама молодість, а добре пошиті костюми — це компенсація за її відхід. Правда, такі речі можна збагнути тільки заднім розумом. У студентські ж роки я перестраждав чимало.

Але немає лиха без добра. Завдяки тому, що я спочатку майже не брав участі у розвагах своїх товаришів, мені залишалося тільки налягати вечорами на науки. Налягав, як показали найближчі сесії, не даремно. Дехто розплакався вже на першій. Ігор і Вітя, що переконали мене йти на фізтех, теж пройшли по конкурсу і стали моїми однокурсниками. Ми вже 47 років близькі друзі. Віктор Дмитрович Хазов зараз живе в Москві, а Ігор Григорович Ханін, навпаки, після того, як багато років пропрацював у Москві, перебрався до Дніпропетровська. Ігор і Вітя були міські хлопці, тобто дніпропетровські, а я, природно, більше спілкувався з народом з гуртожитку, куди мене після деяких пригод (пригода — це неприємність, сприйнята правильно) все-таки оселили.

Гуртожиток — це був могутній клан, готовий за себя постояти, він підрозділявся на малі клани, кімнати. Дружба всередині клану, природно, була міцнішою. Виручали один одного конспектами, підручниками, грошима, краватками, сорочками, запонками, піджаками (коли треба було, скажімо, справити враження на дівчину), ділилися посилками з дому. Моя мати, попри всю свою бідність, умудрялася іноді передавати мені посилки — сало, домашню ковбасу. Були і такі, кому посилок чекати було нізвідки і не від кого, їх завжди пригощали.

Я не повідомляю зараз нічого нового або незвичайного. Майже всі, хто пожив у гуртожитках, винесли про цю пору схожі спогади, хоча звичайно, кожен може пригадати і дві-три неприємні історії. Гуртожитки учили терпимості: не кожен сусіда легко переноситься, але де водилося вчитися його переносити. Погано, коли непитущий хлопець потрапляв до питущої кімнати, таких нерідко втягували.

Мабуть, у мене на обличчі була написана така сільська простота, що у хлопців більш тертих і бувалих це викликало бажання потрохи мене опікувати. Моїм справді добрим другом довго був Женя Капінус, який був старший за мене мінімум на чотири роки і вже відслужив в армії, він зараз живе в Запоріжжі. Женя служив у Німеччині і добре знав німецьку мову. Ми вважали його ледь не старим. Від інших же відрізнявся тим, що завжди був при грошах. Помітивши, що я не доїдаю, він ненав’язливо мене підгодовував. Але в ньому було щось від комплексу старшого брата, тому, як мені здавалося, іноді він опікав мене занадто сильно. А загалом, повторюю, мене до дорослих років завжди хто-небудь опікав, але завжди це було тактовно і по-доброму. І цілком доречно — адже спочатку мені були незнайомі багато міських тонкощів. І коли я почав працювати в КБ, наді мною немов би шефствували, якось по-батьківськи (будучи всього на десять років старшими), начальник групи Іваняков і інженер Лизогубов. Обидва були з тих, кого я називаю комуністами-праведниками, особливо Лизогубов. Він і з точки зору діла був винятково праведною людиною Рано помер, на жаль. Варто сказати, що я, потомствений бідняк, все одно умудрявся залишатися порядним шалапутом, не вмів рівномірно розподіляти гроші, і половину місяця жив, а другу виживав. Про те, щоб купити собі що-небудь, і мови не було. Лизогубов помітив це і став у мене забирати з кожної зарплати чи то 5 карбованців, чи 10 (це вже після деномінації), тепер не пам’ятаю. Через деякий час вручає мені годинник, ще пізніше — магнітофон. Сам би ніколи не зібрав на те грошей. Магнітофон був дуже до діла: саме тоді вперше залунали пісні Окуджави.

Але я забіг уперед, повернуся до студентських років. Кілька людей з гуртожитку, і я серед них, ходили вечорами розвантажувати вагони — класичний приробіток студентів. У літні місяці я став їздити на цілину, на збирання врожаю, повертався на початок навчального року. У мене десь дотепер лежить медаль «За освоєння цілинних і перелогових земель» і зелена книжечка — посвідчення до неї. Там можна було пристойно заробити. Перший свій костюм я купив на цілині, здається, у 1957 році. Через цілину вибиратися до Чайкіна у мене виходило в основному на зимові канікули. Діставався я зайцем, на якихось «шістсот-веселих» потягах. Їхав на немислимій третій полиці (чи четвертій? — забув уже, але остання, під стелею). Їхав, власне, унизу, занурений у народну стихію, але коли лунав лемент «Ревізори!», за півсекунди злітав нагору і там намагався зіщулитися і стати непомітним. Ревізори теж були не звірі, робили вигляд, що нічого не помічають.