Розділ без назви (27)

Жарти

Кілька років тому київське видавництво «Наукова думка» випустило в світ щоденники Володимира Івановича Вернадського за період між жовтнем 1917 та січнем 1920, вирішальний та фатальний для долі України час. Чомусь я взяв цей коричневий томик з купки книжок, і, як це буває досить часто, він одразу відкрився на важливому місці.

Запис від 24 (11) листопада 1919 року, який хочу процитувати, Вернадський зробив у Ростові-на-Дону під враженням від розмови зі своїм знайомим, Юренєвим, «про українське питання». Мені цей запис дещо відкрив.

Після того, як 31 серпня 1919 року у Київ увійшли частини білої армії генерала Денікіна, денікінське «Особое Совещание» припинило фінансування молодої Української Академії наук. Більшовики, які протягом семи місяців займали Київ, зглянулись на Академію. Вони навіть реквізували для УАН пансіон графині Левашової по вулиці Володимирській, хоча спочатку і дивилися на академію як на гетьманську витівку, оскільки заснував її у листопаді 1918 року гетьман Скоропадський. Для Вернадського, її першого президента, який так багато зробив для створення УАН, припинення фінансування було трагедією. Він та академік Степан Прокопович Тимошенко (згодом — член багатьох академій світу, один з найвидатніших спеціалістів XX століття в галузі механіки, змушений віддати свій талант Америці) робили все можливе для врятування свого дітища. Вернадський приїхав до Ростова, домігся зустрічі з Денікіним та врятував Академію. Згадана розмова відбулася невдовзі перед тим. Запис Вернадського я наводжу скорочено.

«С Юреневым горячий разговор об украинском вопросе. Он чуть не плакал. Я, кажется, наговорил лишнего. Исчезла у него справедливость из-за огромного патриотического чувства. Он защищал деникинский приказ, не понимая его оскорбительную и бестактную внешность. Во всем этом — отсутствие признания украинской культуры, стремление дать возможно меньше, желание ее гибели и развала. Моя точка зрения для людей этого типа — хороших и умных — чрезвычайно трудна для понимания. Их гордость господствующей расы мешает им понять ее основы. Равенство двух течений им почти органически неприемлемо. Мне говорили о неправильном толковании приказа. Люди, по существу, желая дать minimum, не знают, чего они хотят. Мечтают задержать то, корни чего и самые живые ростки вне пределов их досягаемости. Юренев повторяет басни — все украинское движение на деньги немцев и австрийцев! Совершенно так же, как ограниченный князь Касаткин-Ростовский когда-то доказывал в комиссии о смертной казни Государственного Совета, что вся революция в России создана еврейско-масонской организацией!»

Невідомий нам Юренєв говорить з Вернадським як з росіянином, великоросом, тому говорить відверто. Він, судячи з усього, ніяк не може зрозуміти, чого це раптом Володимир Іванович «якшається» із «самостійниками» і від нерозуміння ледве не плаче. Тут, в одному абзаці, вся суть подібних людей. «Рівність двох течій» для них неприйнятна «майже органічно». Найвідмінніша, ключова їх риса, коли мова йде про Україну, це «відсутність визнання української культури», більш за те, — «прагнення її загибелі та розвалу». І все це «через величезне патріотичне почуття».

Такі люди, «добрі та розумні», уже кілька років, як знову з’явились «в асортименті». Часом мимоволі починаєш подумки оцінювати співбесідника або партнера у переговорах: а чи не такий і ти, дорогий товариш? Якби Україна з дня проголошення своєї незалежності 24 (11) січня 1918 року залишилась окремою від Росії державою, три покоління («покоління», як стверджують демографи, це 26 років) повністю звикли б до нашої незалежності, і ми нині ставилися б один до одного з тією ж самою взаємною доброзичливістю, з якою сучасні шведи ставляться до норвежців та навпаки. Я не випадково навів для прикладу саме їх. По-перше, ці два народи споріднені приблизно так само, як українці та росіяни, а по-друге, Норвегія відокремилась від Швеції однобічним порядком у 1905 році, що не так вже й далеко від 1918-го. Шведи тоді ж ледве не пішли на норвежців війною «через величезне патріотичне почуття», але мудрість переважила, і нарізне життя двох країн сприймається людьми сьогоднішнього дня як щось саме собою зрозуміле.

З точки зору подальшої перспективи я дивлюсь на все це спокійно. Подібні ситуації не один раз повторювались в історії, і з часом все приходило до норми. Португалія двічі відокремлювалась від Іспанії, а здається, ніби вони завжди були кожна сама по собі.

Проте, слід враховувати все те, що є у нас сьогодні. Поки ще не пройшли десятиріччя взаємного призвичаєння до думки, що Україна та Росія — окремі країни; запалені ревнощі, недоброзичливість, ураженість залишаються прихованими факторами наших стосунків. Вони діють у зустрічних напрямках, і не можна їх не враховувати. Якщо хтось потай бажає твоїй культурі «загибелі та розвалу», він, тільки-но з’явиться така нагода, зробить що-небудь для її загибелі та розвалу, чи не так?

Стосовно ж антиросійських почуттів, на їхній розмах у колишньому СРСР мені вперше розкрив очі один наш письменник. Діло було десь у 1987 році, він повернувся з Сибіру, з якогось виїздного заходу Спілки письменників СРСР, після якого була влаштована екскурсія — ну, скажімо, по берегах Байкалу. Історія, яку він розповів, справила тоді на мене велике враження. У письменницькому автобусі було всього півтора десятки людей, а може й більше. Двоє чи троє були росіяни, москвичі, інші з різних організацій: молдавської, вірменської, таджицької. Перелічую умовно — ані імен, ані національностей з цієї розповіді я не запам’ятав. Люди були уже влітах, так що не всі виходили з автобуса, щоб роздивитись якусь ще одну варту уваги місцевість тощо. Якось половина екскурсантів вийшла, а половина залишилась, і один з двох українців, що залишились, сказав земляку, мовляв, можна на якийсь час розслабитись без «старшого брата». Це почув грузинський (припустимо) письменник та запитав: «А хіба ви не у всьому заодно з росіянами?» І тут, говорить українець, мене як прорвало, я їм усе виклав за декілька хвилин — про Андрусовський мир, про Мазепу, Грушевського, Скрипника, про терор проти інтелігенції, про русифікацію... Вони слухали, відкривши рота, поки не довелося змінити тему, оскільки люди почали повертатися до автобуса. Ввечері зібрались у чийомусь номері, і виявилося, що у кожного є власний рахунок до Росії та росіян. Але все одно, говорив оповідач, український рахунок був найбільш суворим. Всі були приголомшені, тому що до цього часу бачили в Україні продовження Росії. Розважив, каже, душу, хоча й боязко було, чи не «настукає» хтось, але нічого, обійшлося.

Така постановка питання була тоді для мене новою. Інженерно-наукове та конструкторське середовище «високої оборонки» — це особливий світ. В цьому світі на першому місці (та й на другому теж) зовсім не національна проблематика. Ми були поглинені протистоянням з Америкою і про протистояння з Росією не думали. Це не означає, що я був таким вже наївним і про всі українські біди чув вперше, але у агрегованому вигляді (завів мову про інженерів, то одразу й випливають інженерні слівця) мені їх раніше ніхто не викладав.

Пам’ятаю, я тоді зробив для себе деякі висновки. Те, що людей з різних республік раптом так прорвало, не могло бути випадковим. Отже (це був мій перший висновок), російська «длань» важка для всіх, це не вигадка і не колективний письменницький психоз. Люди розумової праці, для яких інтелектуальна свобода — головна умова існування, у ті часи вже сприймали життя в СРСР як все менш і менш прийнятне. Другий висновок напрошується такий: в очах інших народів СРСР ми, українці — ті ж самі росіяни. А по-третє, лицемірство принижує. Ось же повернулися московські колеги до автобусу, і довелося змінювати тему.

На щастя, уже настали нові часи, поступово будь-які теми почали обговорюватись відкрито, а це, як мені здавалося спочатку, служило запорукою, що обговорення не вийде за межі пристойності.

Отут я дуже помилявся. Ні в якому разі не забуваючи про величезний внесок журналістів у розвиток демократичних процесів, не можу не сказати ось про що: на всьому просторі СРСР (незабаром він став «колишнім СРСР») почались друковані та ефірні перестрілки щодо національної тематики. Захоплення можливістю говорити вільно та безкарно надихнуло безліч бажаючих говорити без затримки та безвідповідально. Ми не один раз чули фразу: «Не журналісти починають війни». Ті, хто пам’ятає, як розпалювалися вірмено-азербайджанський, молдавсько-придністровський та й інші конфлікти, не поставлять свій підпис під такою заявою. Журналісти, публіцисти, письменники винні у їх розпаленні не менше, ніж політики. Вони порпалися у кровавих сторінках минулого, вони малювали образ націй-виродків, вони зробили все, щоб залунали перші постріли. Те саме було і в Югославії. Спалаху воєнних дій там передувала різка полеміка засобів масової інформації Сербії, Хорватії, Словенії та Боснії. Саме ЗМІ провели емоційну артпідготовку, накручуючи людей до краю. Вони зняли у них той психологічний бар’єр, який не дозволяв навіть уявити собі, що серби, хорвати та боснійці розпочнуть стріляти один в одного.

Гадаю, що ніколи це не робилося з первісним злим наміром. У тих людей, які пишуть, жива уява. Події трьохсотрічної давнини вони сприймають як те, що сталося годину тому. Без довгих роздумів вони обвалювали на голови малопідготовленого читача та глядача найстрашніші відкриття. Виявляється, що сусід, якого він вважав цілком порядною людиною, уже сімсот (або триста, або тисячу) років п’є його кров, він підступний, підлий та невиправний. Якщо ж хтось намагався — після того, як справа доходила до великої крові — навіть не призвати до відповіді, а просто докорити таким авторам, завжди можна було почути горду відповідь: «Ми несли своєму народу історичну правду». Україну з Росією Бог уберіг від подібного розвитку подій, але отруєних стріл було випущено чимало. Мені, природно, частіше траплялися на очі стріли з українського боку. Хтось змальовував Росію широкими мазками: «Величезна тюрма, одвічний безмежний ГУЛАГ...», хтось запевняв, що Гітлер та Рем скопіювали своїх штурмовиків з опричників Івана Грозного, а вже анекдотів, а вже карикатур, що зображали ведмедя у личаках або общипаного двоглавого орла з балалайкою, було не злічити. Долітали стріли також і з російського боку, але на початку 90-х якось рідше, ніж з нашої — або мені так здавалося.

Була все ж одна суттєва різниця. Дурниці, які писали про Росію та росіян наші газети, залишалися повністю невідомими у Росії, а от не менш ідіотські жарти у російських ЗМІ про «сало у шоколаді» уражали в Україні багатьох. Це був перший наочний урок «інформаційної асиметрії». Ця асиметрія уявляє собою досить серйозну проблему.

На порозі нового століття, коли антиросійська риторика, нарешті, стала приїдатися в Україні навіть найвідданішим прихильникам цього жанру, раптом з’ясувалося, що в Росії встигло непомітно набрати сили досить своєрідне українознавство. З’явились майже наукові праці, які доводять, що Україна не несе людству ніякої «особливої культурної звістки універсального значення» і навіть що «Україна не має ніякого геополітичного сенсу». (Гітлер, пригадується, використав те саме словосполучення, коли писав, що Ленінград, після його захоплення, слід зрівняти з землею, оскільки його існування «не має ніякого сенсу»). Ось ще цитата — нехай ні у кого не буде сумніву, абсолютно істинна — і не столітньої давнини, а з 1998 року: «Национально мыслящие русские люди обязаны ради будущего русского народа ни под каким видом не признавать прав на существование за государством “Украина”, “украинским народом” и “украинским языком”. История не знает ни того, ни другого, ни третьего — их нет. Это — фетиши, созданные идеологией наших врагов».

Не називаю автора, щоб не робити йому рекламу, але хочу звернути увагу читачів на те, що не визнавати Україну він закликає заради майбутнього (зрозуміло, що — світлого майбутнього) російського народу. Світле майбутнє російського народу для таких людей, як відомо — імперське минуле Росії. Він, таким чином, розуміє, що без України не було б такого минулого у Росії і що без неї Росія не зможе відтворити себе як імперію. Таким, не зовсім, треба визнати, звичайним засобом він віддає Україні належне, і при цьому, зрозуміло, не помиляється. Так, саме так і було, як він думає, але так більше, ясна річ, не буде.

Іноді ми чуємо докори з Росії з приводу того, що на українському книжковому ринку з’явився «очередной русофобский пасквиль». Напевне, мають на увазі такі книжки, як «Фінал Третього Риму», «Ментальність Орди» та подібні до них. Я ворог будь-якої русофобії, українофобії та всіх інших національних фобій. Хочу ще раз нагадати, що поява таких книжок — це один з «податків на свободу», які сплачує Україна, сплачує Росія, сплачує будь-яка держава, де є свобода слова. Той факт, що ніхто не звертається до суду із скаргою на авторів за розпалення національної ворожнечі, примушує думати, що написані вони обачливо і мають швидше антиімперську, ніж антиросійську спрямованість, що це твори ентузіастів, які щиро вважають, що захищають Україну від нових бід і розраховуються, як вміють, за старі.