Розділ без назви (46)

Не стану запевняти, що я відчув себе українцем завдяки прочитаним у дитинстві книгам. Повторюю, я над цим не замислювався, і з товаришами ми цю тему ніяк не обговорювали, у нас було наднаціональне світосприйняття і буття, а існування схожих, але різних мов ми сприймали як даність — як, наприклад, існування різних діб року. У нас було дві опозиції — одна залишилася з війни: «наші» — «німці»; потім холодна війна породила нову опозицію: «наші» — «американці». Американці були таким страхіттям, яке тільки можна собі уявити. А от поняття, хто ти всередині цього збірного «наші» — українець, росіянин чи білорус, було повністю відсутнє, у ньому просто не виникало потреби. Ми відчували себе скоріше комсомольцями. Зараз мені важко заднім числом реконструювати це світовідчуття. Намагаюся — і не виходить, заважає пізніша інформація. Це світовідчуття незрозумілим чином поєднувалося в мені з інтересом до історії. Вже в юності я мав певний набір історичних знань і навіть концепцій, сформованих власними зусиллями, або, як кажуть білоруси, «самотугом». Правда, інтерес був до історії взагалі — будь-яких країн і будь-яких народів. А ще більше любив я літературу. Був упевнений, що стану вчителем і стану викладати історію і літературу, як наші симпатичні квартиранти.

Народ у наших краях на диво стійкий. Мало того, що була страшна бідність і розруха, так до того у 1946-му році стався жахливий неврожай. З осені 46-го почали ми потроху голодувати, а в 47-му вже голодували щосили. Те ж саме відбувалося практично по всій Україні. І в Росії, за костобобровським яром, було не краще. Як ми всі тоді з голоду не перемерли, не знаю. Ледь дотягли до тепла. Збирали на картопляному полі гнилець — це перезимована в землі картопля, пропущена при збиранні. З неї вдавалося робити щось схоже на млинці. А потім, ледь з’явилися трави і зелень, у хід пішла кропива, ще якісь рослини. Пізніше — лобода. У нас це слово було українським, лобода. (До речі, може невипадково серед українців Лобода — порівняно часте прізвище?) Лободу товчуть, підмішують у борошно, хліб виходить досить гіркуватий. Щоб перебити гіркоту, такий «голодний хліб» круто солять. А головне, його багато не з’їж, навіть голодний. Отут діє біологічна самоомана, відчуття набитого черева. Це було просте виживання, на межі можливого. Але вижили. Південніше, на чорноземах, можливо, було простіше, а наші землі занадто вже бідні — піщаний суглинок, врожаї 9 — 12 центнерів з гектара. Збираєш іноді трохи більше, ніж посіяв. У наших краях розумніше займатися тваринництвом, а не намагатися виробляти хліб. Колгосп вирощував картоплю, жито, гречку, просо — культури скромні і тихі.

Милися в кориті, мило мало велику цінність, його майже не було. Але ж воно було потрібне ще і для прання. З іншого боку, доводиться визнати, що для більшості наших людей бідність була звичним станом. Вони ніколи не знали іншого життя. А якщо подивитися ширше, для 90% людей, які коли-небудь жили на землі, нормальним станом була саме бідність.

Хто не підозрює про існування бідності, так це діти. Їм нема з чим порівнювати. Вони радіють самому життю, їхнє щастя — найчистіше в світі. За селом, у напівверсті, був ставок, називався він досить дивно: Скрипкіно. Можливо, це я зараз подумав, він формою справді нагадував скрипку. Невеликий, метрів 100, а то і 50. Туди вся пацанва сходилася, кого батьки в цей день не запрягли до якої-небудь роботи. Все літо там купалися, плавали, і це було щастя. І я був щасливий не менше інших.

Що до моїх дорослих земляків, усі вони знали, що десь існує більш багате і легке життя. Хтось бачив його краєм ока в містах, хтось пройшов з Червоною армією по Європі, люди похилого віку пам’ятали, як жили поміщики — адже після революції пройшло всього тридцять років. Крім того, уже з’явився такий соціальний подразник, як кіно. У кіно найчастіше показували як раз багате життя, фільми про злидні — велика рідкість. Та й не люблять бідні люди дивитися про інших бідних. Але, знаючи про існування більш легкого, вільного, щедрого життя, мої земляки якось не співвідносили всі ці знання з собою. Занадто вже багато лиха вони сьорбнули. Головне, щоб не було війни. Ну, і голоду, звичайно. Щось з чимось співвідносити і робити якісь висновки почало уже наступне покоління. Чи це мені зараз так здається?

Коли помер Сталін, я дуже горював. Мені було 14 років, я вже був комсомольцем і не міг уявити собі, як можна жити далі без Сталіна. Ані найменших сумнівів у правоті комуністичних ідей у мене не було. Взагалі, діти старшого віку і підлітки — найкращий матеріал для будь-якої пропаганди. Вони чисті серцем, налаштовані на справедливість, легковірні. У них, як правило, ще немає скепсису. Я запам’ятав вірш, надрукований в одній з газет у зв’язку зі смертю Сталіна. Чи треба говорити, що я сприйняв усе на віру?

Нам не забыть, как по фронту в метели

Шел он землей украинской не раз.

Сталина в серой армейской шинели

Видели Харьков, Полтава, Донбасе.

Тепер я маю підозру, що ці рядки складав якийсь старий цинік, який не мав щонайменших ілюзій з жодного приводу на світі (а найменше щодо Сталіна, що бреде в заметіль через фронтовий Донбас). Але мені страшенно подобалися ці вірші, і я читав їх напам’ять комусь з наших квартирантів-вчителів. Думаю, йому було що сказати з цього приводу, але він розумно утримався.

Голодному все смачно, і проте, мені здається, мати прекрасно кухарювала. Тому є й об’єктивне свідчення: коли приїздили які-небудь районні комісії, наше сільське начальство звичайно просило її накрити стіл у нашій хаті, а не в тих, хто жив багатше. Матері давали продукти, і вона варила на багато людей. Хто покуштував її борщу, забути його вже не міг. А ще в неї була одна з найкращих самогонок у селі — із пшениці, із жита. Вона чудово пекла хліб на дубовому листі, і він міг зберігатися напрочуд довго, днів вісім. Міг то він міг, але хто б йому дав?

Я вже згадував, що мати народилася в 1906 році, а це означає, що вона повинна була засвоїти молитви, а також церковну і домашню православну обрядність до того, як більшовики взялися за боротьбу з релігією. На Великдень, на Трійцю і на Різдво в нас улаштовувалася подоба святкового столу. На Великдень, крім фарбованих яєць, мати обов’язково діставала з льоху ковбасу, що зберігалася в салі. Вона робила цю ковбасу заздалегідь. Це було дійсне щастя, особливо якщо Великдень приходився на ранню дату, відразу після важкої зими. А радянські свята мама якось не помічала. У місті їх не можна було не помітити — усе-таки вихідні, паради, оркестри, гуляння. А в селі вихідних нема, материна робота не кінчалася ніколи — діти, худоба, збирання, куховарство, прання, город. Якби в народі склалися якісь обряди для святкування 7 листопада або 1 травня, може, мати їх і дотримувалась би, але вони не склалися.

І, як це взагалі притаманне людям, що входять у життя, воно, життя, здавалося мені абсолютно нормальним. Коли скінчилися сорокові і пішли п’ятидесяті, мені здається, і в дорослих з’явилося відчуття, що потроху легшає. У клубі влаштовували танці, завжди було повно народу. Чайкіно славилося симпатичними дівчатами. Вони і зараз у мене перед очима — Тоня Сердюк, Маруся Тимошенко... Гуляли допізна, співали пісень. Причому і російських, і українських — не мова пісні була критерієм вибору Я досить рано відкрив, що в мене непоганий слух, що я можу точно наспівати почуту мелодію. У нашій родині всі співали, особливо мама. Піде, наприклад, у город за огірками і пісню проспіває відповідну:

Посіяла огірочки

Близько над водою,

Сама буду поливати

Дрібною сльозою.

Сестра теж співала, а брат, поки був з нами, грав на гармошці. Так і я приохотився до співу.

У восьмому класі, коли до костобобровської десятирічки ходили зі мною ще двоє хлопців (один з них був мій двоюрідний брат Вася Лобок), ми співали на зворотньому шляху. Поверталися вже затемна, і обов’язково з піснями, в основному радянськими, типу «Катюші» або з кінофільмів. Потім вони перестали ходити, а один я вже не співав. Та й у холодну пору року було не до співу. Пройдеш дев’ять кілометрів туди та дев’ять назад — по вітру, по морозу — від вітру весь час ніс мокрий і сльозу з очей вибиває. Завжди ходив напівзмерзлий у гумових своїх чоботях. Ангіни в мене були такі, що температура піднімалася до сорока градусів, не було сил навіть піднятися з ліжка. Зими в нас винятково сніжні. Тому двері в наших краях завжди відкриваються усередину. Якби вони відкривалися назовні, узимку після снігопаду ніхто б не зміг вийти з дому.