Розділ без назви (20)

Тільки не колонія

Заклопотаний справами, я, на жаль, не можу багато уваги приділяти тому, що діється у сфері нашої громадської думки, про що пишуть, що обговорюють люди, які задають тон і напрямок для більшості. Виплата заборгованості по пенсіях, стабільність грошей, підготовка до зими, земельна реформа, відношення з сусідами України, стан енергомережі та трубопроводів — всі ці та подібні до них питання (іноді навіть не зовсім президентські або зовсім не президентські) ніколи не терплять зволікання та відбирають практично весь час. Втім, я майже кожен день проглядаю газети, а іноді вдається викроїти час і на журнали, а тому я маю уявлення про весь обсяг надрукованого за роки незалежності, та мабуть, ще за два-три попередніх роки, у наших товстих журналах. До того ж, мені доводилося та й доводиться зустрічатися з їхніми авторами, багато хто з яких з головою занурився у політику. Я постійно чую від них і повністю згоден з ними, що це — справжня скарбниця вітчизняної думки, що ці кілька тисяч аркушів будуть вивчати історики, а багато що увійде (і вже увійшло) у коло читання студента, старшокласника. Устами своїх літераторів, мемуарістів, істориків, соціологів, філософів еліта української нації висловилась після десятиріч вимушеного мовчання.

Читати і слухати все це, особливо у перші роки, було дуже цікаво, тому що незвично, але дещо з самого початку бентежило. Дуже багато болю було вилито... Врешті виникла тривога: а чи не складається у нас під вантажем цього болю і проти бажання будь-якого конкретного автора «комплекс» ображеної нації, народу, що зазнав травми? Такий комплекс зашкодив би Україні. Він нав’язав би нам невроз жертви, міф про країну, яку обминули Бог та історія. Горе народу, який засвоїть психологію ображеного, сказала одна розумна людина. Такий народ стане заздрісним, ущербленим, нещасним. Кращі свої розумові сили він витрачатиме, щоб підрахувати, хто й коли його обікрав, хто задумує зле, хто ховає камінь у пазусі. Легко зрозуміти почуття, які спонукали найкращі пера країни та української діаспори. У кожного з них своя правда і свій біль, але коли все це разом, то виходить дуже велика односпрямована сила. Зацикленість на минулому, у якому, до того ж, бачать тільки тяжке — утиски, жертви, гноблення, несправедливість, заважає людям повністю розпрямитися, стати по-справжньому вільними та самодостатніми сьогодні. Готові знов і знов, по четвертому, п’ятому, сьомому колу викривати «московщину», російський царизм, колонізаторів, обрусителів, Петра, Катерину, Леніна, Сталіна, Хрущова, Брежнєва, Єльцина, Путіна, отже, уже не можуть обійтися без Росії. Вони дзьобають її невтомно та гаряче, вона їм конче потрібна як палко коханий об’єкт нелюбові — тієї нелюбові, не освідчуватись у якій неможливо, інакше життя втратить зміст.

Що тут можна сказати? Якщо людина щиро вважає, що жила в пеклі, я не маю права сперечатися з нею, у неї, повторюю, своя правда. Зі свого боку, я вважаю, що маю право сприймати недавнє минуле дещо інакше. Я не жив у пеклі, і переважна більшість моїх співвітчизників не жили в пеклі. Заднім числом зачернити їхнє та моє життя вважаю абсолютно неправомірним.

Моя книга наполовину про Росію, але тут я готовий закликати деяких своїх читачів: забудьте про Росію — для початку хоча б на місяць. Викиньте її з голови. Я вже згадував про людей, впевнених, що національна ідентичність України зводиться до заклику: «Щоб все було не так, як у москалів». Носії подібних ідей не помічають, як ставлять себе у психологічну залежність саме від тих, від кого так палко мріють віддалитися, тому що перетворюють «москалів» у свою головну точку відрахунку, прирікаючи себе на життя з оглядкою на «Москву».

Подібна психологія не обмежена інтелектуальними колами та рамками теоретичних шукань. В одній з аналітичних нотаток, що були покладені на мій стіл кілька років тому, я прочитав виразну оцінку зовнішньої політики України перших трьох років незалежності (1991 — 1994). Це, ясна річ, лише одна з оцінок, були й інші, але й ця з’явилась не на порожньому місці. За словами аналітиків, нашу зовнішню політику відрізняли в цей період три основні риси: по-перше, рефлекторність (буквально «відбитий, відображений»), а точніше обумовленість діями Росії; по-друге, використання незалежності України як аргумента у дипломатії (тобто наша зовнішня політика нібито виходила з того, що незалежність України необхідна не так їй самій, як її зовнішньополітичним партнерам, яким вона теж потрібна лише для зовнішньополітичних комбінацій — з Росією або проти Росії). Третю головну відмінну рису української зовнішньої політики 1991 — 1994 років аналітики описали так: у всіх діях України цього періоду, часто парадоксальних, проглядала можливість в разі невдачі повернутися до звичного партнерства з Росією та спертися на неї. У нотатках аналітиків був зроблений такий висновок: це не є політика, заснована на власних інтересах України. Я б ще додав: це політика тієї психологічної залежності, про яку була мова вище.

Подібний же хід думок притаманний деяким нашим публіцистам та політологам. Можна подумати, що для них незалежність України це виключно незалежність України від Росії. Вони готові упокоритись щодо геополітичної вторинності України, щодо сприймання її як буферної зони між цивілізованим світом та «варварською» Росією, а то й вже зовсім не почесного «санітарного кордону». Вони демонізують Росію — «дику», «деспотичну», «азіатську» країну, яка бажає знову завернути Україну з демократичного шляху і відірвати, проти волі Заходу, від усієї іншої Європи. Тобто Україна — це виключно поле суперництва між Заходом та Росією за те, щоб ми були або там, або тут. У них дається взнаки питання: ну чому Україна не відвернеться від поганої Росії і не пристане до доброго Заходу, де нас так чекають? Якби це був адекватний опис ситуації, ми повинні були б відчувати себе несамостійними та несамодостатніми. Але це, на щастя, не так. Керівництву України не потрібно бути ані проросійським, ані прозахідним, воно проукраїнське.

Політика взагалі не повинна потрапляти в обійми гранично спрощених національно-романтичних метафор («повернення додому, у Європу», «подалі од Московщини», яка «хоче утягти в Азію» і таке інше). Прихильники таких спрощень намагаються створити удавану політичну реальність, щоб Україна жила за законами цієї реальності.

Приблизно у той же час я прочитав у «Молодій Галичині» пораду — яким повинен бути художній образ України: «Нехай художник зобразить обірваного, виснаженого, але великого та сильного європейця, який виходить із залізної розчиненої навстіж клітки, поруч з якою лежить величезний повалений варвар з монгольськими рисами обличчя». Тобто автор був готовий визнати, що все життя просидів за гратами, що туди йому просували їжу у мисці і все таке інше; не хочеться далі розвивати цей образ.

Підтримувати такі погляди означало б розписатися у власній неповноцінності.

Тема ця непроста, але не стану її обминати. Я надто високої думки про свою країну та її народ, щоб не звертати уваги на розповсюдження подібних поглядів, що знецінюють життя та досягнення сотень тисяч видатних синів та дочок України.

Народи, що багато чого пережили, як правило, схильні недооцінювати проблеми (минулі й сучасні) інших народів, і все ж ніхто не стане сперечатися з таким ствердженням: немає у світі народу, окрім якихось блаженних тихоокеанських островитян, який не випив би з келиха гіркоти та лиха. А може невідомий Божий промисел у тому-то й є, щоб нікого цей келих не обминув. Але багато моїх співвітчизників переконані, що ніхто не може зрівнятися з українцями в стражданнях. Це у них така манія величі (у багатьох росіян, до речі, те саме, — як і у багатьох поляків).[22]

Я повністю згоден із нашим великим педагогом Антоном Семеновичем Макаренком, який як постійне нагадування своїм вихованцям вивішував гасло «Не скиглити!» («Не пищать!»). За внутрішнім змістом це, між іншим, абсолютно те саме, що винайдений кількома роками пізніше в Америці лозунг «Keep Smiling» — «Тримай посмішку» (мається на увазі: і тоді удача прийде до тебе).

Образи на історію, що вона пішла так, а не інакше, спроби хоча б на папері звести з нею рахунок, заповнити щось колись недодане, не можуть бути притаманні народу, що визначив собі ціну. Ми уже не можемо віддати під суд ані Катерину, ані Сталіна. Та Сталін ще б виправдався в очах багатьох українців, заявивши, що він великий збирач українських земель, що він збільшив розміри України майже на третину. Те ж саме стверджувала б і Катерина: адже розділи Польщі, які вона вчинила, з’єднали Лівобережжя з Поділлям та Волинню (то її онук Олександр взяв зайве — Велике герцогство Варшавське).

Нехай історичні образи залишаються саме історичними. Так, колись монгольський хан Батий спалив Київ і тим поклав кінець Київській Русі. Але у моєму серці немає сьогодні неприязних почуттів до Монголії та монгольського народу у зв’язку з цим фактом, яким би сумним він не був. Сучасні кримські татари не несуть відповідальності за своїх предків, які спустошували Україну походами та угнали людей в неволю. Навіть тільки що згаданий товариш Сталін і той любив повторювати: «Син за батька не відповідає» (хоча й запровадив критерій покарання — «член родини зрадника батьківщини»), коли ж мова йде не про батька, а про пра-пра-прапрадідів, то й казати нічого.

Чи повинні ми звинувачувати сьогоднішніх поляків за воєводу Юзефа Стемпковського, що закатував до смерті у своїй резиденції у Кодні тисячі українців? Чи мають право у свою чергу поляки, які зберігають найтяжчі спогади про Степана Бандеру, гніватися на сучасних українців? Запитання, ясна річ, чисто риторичні. До речі, у київських журналах (на відміну від львівських) про Польщу нечасто згадують як про історичного ворога. Навпаки, переважає зацікавлена увага до нашої північно-західної сусідки. Цьому дуже сприяє підкреслено дружнє ставлення до України нинішнього польського керівництва.

Я переконаний, що народи, які у минулому багато й довго ворогували, здатні на повну злагоду та примирення. Спроможні тому, що у них є якесь ставлення одного до іншого. Навіть якщо воно поки що з негативним знаком, вони не з чуток знають про існування один одного. Ставлення, нехай навіть пристрасне — це ставлення, це не байдужість. Не дарма ж говорять, що від кохання до ненависті один лише крок. Всі ми пам’ятаємо, як під кінець горбачовської ери західний світ раптом палко закохався у «росіян» (колективний псевдонім населення СРСР), яких до того боявся та ненавидів. Щоправда, чомусь самі росіяни (без лапок) нікому особливою закоханістю не відповіли. Може, саме з цієї причини це почуття досить швидко згасло й на Заході. Сьогодні українці для більшості поляків (не для всіх, на жаль) — споріднений народ, що врятувався, як і вони самі, від комунізму. Відчуття цієї спільності доль примушує забути минулі образи. Щоправда, і тут, як мовиться, не без нюансів. Серед галичан та волинян є люди з антипольськими настроями, є екстремісти, що воюють проти польських пам’ятників. По той бік кордону у наших екстремістів є зеркальні антиподи, є реваншисти і тому подібна публіка. Я сприймаю такі речі як певний «податок на свободу» і не дозволяю, щоб вони заступали більш важливе: саме Волинь та Галичина сьогодні найщільніше пов’язані із Польщею, процвітає прикордонна торгівля, багато людей у двох наших країнах встигли побудувати на ній свій добробут. А ось у Східній Україні Польща не сприймається як якийсь «колишній ворог». З погляду мешканців Ізюму, Охтирки або Полтави, ворожнеча з поляками — справа настільки давня, що вже не зачіпає живих почуттів. Тому ставлення до Польщі тут куди більш спокійне.

Тема примирення народів дуже важлива. Громадська свідомість всіх без винятку посткомуністичних країн не дозволяє собі забути історичних ворогів, внутрішніх та зовнішніх, забути пригноблювачів — як реальних, так і вигаданих — і в цьому наша відміна від країн, що лежать далі на захід. Там на обговорення таких тем дивляться як на прояв поганого тону. На нашому ж боці від колишньої залізної завіси розрізняється тільки ступінь пристрасності обговорень, але йдуть вони скрізь. 10 — 12 років тому такі «обговорення» у кількох випадках передували початку воєнних дій.

Захід подає нам зовсім інший приклад. У багатьох на пам’яті післявоєнне замирення Німеччини та Франції після століть ворожнечі. Спершу мало хто вірив, що цей замір має якийсь сенс, але слідом за рукостисканнями державних діячів було узгодження шкільних підручників історії (захід виключно важливий, хоча й дуже важкий) — і так мало-помалу, майже непомітно, «процес пішов». Ніхто не назве дату, коли замирення таки сталося, але воно сталося: у 2003 році уже всерйоз і урочисто обговорювалось питання про державне об’єднання Німеччини та Франції.