Розділ без назви (28)

Свербіж боротьби

Якщо говорити про українців, то ми, як народ великодушний, здатні на дивовижну зміну сприйняття буквально за одне-два покоління. На це звернув увагу історик Микола Костомаров. Вивчаючи двадцятилітнє правління гетьмана Івана Мазепи, листи та документи тих часів, те, як відзивалися мандрівники і про що писали у своїх звітах чиновники, він прийшов до такого висновку: «Нельзя сказать, чтобы в те времена народ малороссийский питал какую-то привязанность к Русской державе и к соединению с “москалями”, напротив, ми на каждом шагу натыкаемся на факты взаимного недружелюбия и даже вражды между двумя русскими народностями...» При тому Гетьманщина залишилась у складі Росії. Чому? Костомаров пояснює: «Народ остался верен царю [после перехода Мазепы на сторону Карла XII] не из какой-либо привязанности, не из благоговейного чувства к монарху, а просто оттого, что из двух зол надобно было выбирать меньшее. Как бы ни тяжело ему было под гнетом московских властей, но он по опыту знал, что гнет польских панов стал бы для него тяжелее. Под русскою властью, по крайней мере, оставалось для него всегда духовное утешение — вера его отцов, которую никак уже не могли попирать “москали”, как бы ни относились они ко всем остальным народным правам». Тобто Костомаров констатує для періоду на межі XVII и XVIII століть, м’яко кажучи, не дуже добре ставлення простих людей Лівобережної України до Росії на основі досвіду перших десятиліть після Переяславської ради. Росія в той час для українців просто менше лихо, та й тільки.

Та ось Руїна, Полтава й інші потрясіння залишились позаду, два народи почали притиратися один до одного. Що ж підкреслює Костомаров? «Переберете все песни южнорусского народа [українців], все его предания, пословицы — нет тени недовольства слиянием с Московиею, нет зародыша стремления к отложению; несколько пословиц, изображающих невыгодный взгляд на москаля, относятся к значенню этого слова в смысле солдата и могут только служить доказательством тягости военного постоя для народа, но никак не вражды к великорусскому народу».

Якщо хтось не знає, Володимир Іванович Даль наводить прислів’я: «С москалем дружись, а за кол держись», «Кто идет? Чорт! Ладно, абы не москаль», «От москаля хоть полы отрежь, а уйди!».

Згідно Костомарова, прислів’я були про солдатів, що ставали на постій в українських місцевостях. З одного боку, «москаль» (солдат) не випадково став синонімом всього російського, а з іншого, як то кажуть, «стерпелось — слюбилось». Для зміни сприйняття вистачило одного-двох поколінь після Полтавської битви.

Стереотип поведінки будь-якого народу, а тим більше його цінності та устремління з віками змінюються, проте деякі риси характеру — такі, як відхідливість чи то навпаки, злопам’ятність, суворість або м’якість, як запевняють психологи, залишаються більш чи менш незмінними протягом багатьох століть. Гадаю, щодо цього сьогоднішні українці залишились майже такими, якими вони були у часи гетьмана Апостола та гетьмана Разумовського. Це означає, що вільній Росії гарантована повна дружелюбність з боку вільної України. Сподіваюсь, вона буде взаємною.

Але ми живемо у столітті сучасних комунікацій і повинні зважати на це. Сьогодні масова свідомість куди більш вразлива, ніж була при гетьманах та царях. Подобається нам це чи ні, вона стає все більш керованою. Всі ми бачили приклади того, як цілеспрямована та майстерно проведена кампанія переламувала настрої мільйонів. А до того ще й зовсім непомітно, щоб пропорційно зростало почуття відповідальності ЗМІ — як наших, так і російських.

Зі свободою преси пройшла вже чимала частина нашого життя. Цензура у СРСР була скасована, якщо мене не підводить пам’ять, весною або влітку 1988 року, але й приблизно півтора роки перед тим вона була досить м’якою. Загалом, як не рахуй, а вільній пресі уже чимало років. Ті, хто півтора десятиліття тому вперше прилучився до газет та телевізійних новин, сьогодні не просто виросли, але уже й самі стали батьками та матерями. Все їхнє свідоме життя пройшло в атмосфері, не скутій цензурою слова.

Наскільки я розумію, на початку журналістів подекуди брав страх. Тим більше, що постійно ходили чутки, що «цю лавочку» буквально днями причинять. І не так причинять, як пристукнуть. Проте журналісти одразу ж включилися у боротьбу. Спершу стали на захист пам’ятників культури. По-моєму, перший об’єкт, який відстояла громадськість Києва, був Голосіївський ліс. Здається, це було наприкінці 1987 року. Потім з’явилися сміливі статті на тему Чорнобиля. А коли цензура остаточно наказала довго жити, настала черга нашої замовчаної історії та духовного спадку.

Спочатку московські газети та журнали були більш живими та цікавими, але швидко розкрутилися свої. Ми стали дізнаватися про національне відродження 20-х років і про «розстріляне відродження» 30-х, про Голодомор, про війну більшовиків проти церкви, дізнавались про невідомі факти нашої трирічної незалежності у 1917 — 1920 роках. Крізь «білі плями» українського минулого стали проступати вражаючі обличчя та події. Мені здається, мільйони наших людей пережили тоді почуття «відкриття батьківщини».

Досить довго я оцінював роль преси беззастережно високо. Один з перших ударів по моїх надто високих оцінках завдала газета «Московские новости». Восени 1991 року (точної дати пам’ять не утримала) вона оголосила, що у московському Білому домі обговорюється можливість майбутньої ядерної війни проти України. Нині, за давністю, уже не відновити, звідки взялась ця «утка», але сам факт, що таке можна холоднокровно надрукувати, вразив мене у саме серце. Я раптом усвідомив, що для деяких журналістів не існує взагалі ніяких табу та гальм, вони не здатні сказати собі: така тема просто не могла обговорюватись у московському Білому домі. А ще я раптом зрозумів, що якби зустрівся з тим, хто поставив цей матеріал у номер, то не зумів би нічого йому довести: у нас немає в запасі доказів того, що вище холодної логіки, зрозуміло окрім слів.

Про журналістську безвідповідальність можна говорити довго, але є ризик піти надто далеко від теми українсько-російського взаємного сприйняття. Щоправда, одне пов’язане з іншим: тому, що після 10 років, які минули з часів нашого «державного розлучення», це сприйняття (і очевидне, і приховане) стало саме таким, а не іншим, ми багато в чому маємо дякувати пресі та ефіру. Не буду стверджувати, що російські журналісти навмисне ліпили негативний образ нашої країни. Це було б політичне звинувачення, а у мене немає таких даних. Втім, складається повне враження, що головні російські ЗМІ протягом 90-х років згадували Україну лише з якоїсь неприємної нагоди. Невже це все, що тільки й цікавило їхню аудиторію? До цієї аудиторії входять, хочу нагадати, більш як 20 мільйонів людей, у яких є родичі в Україні, не менше п’яти мільйонів українців, що постійно живуть у Росії (щоправда, друга група у більшості своїй входить до першої), мільйони та мільйони людей, що мають в Україні друзів та знайомих, і не менше тих, хто просто цікавиться нашою країною. Всі вони бачили на своїх екранах (я зараз про телебачення) Україну може й частіше, ніж мешканці, скажімо, Португалії або ж Японії, але типологічно з тих самих приводів, що й ті — повінь, вибух на шахті, якийсь політичний скандал, серійний вбивця. Те, що набір «інформаційних приводів», який визнають достатнім у країнах, де ледве знають про наше існування, може визнаватися таким же самим в Росії, вище за моє розуміння.

З російських газет постійно і багато пише про Україну хіба що «Независимая». Щоправда, поруч із матеріалами, написаними із здоровим глуздом, може бути розташована величезна стаття, що лише імітує знання предмету, написана кимось з імперських україноненависників. Така вже редакційна політика — надавати слово всім. Втім, іще батько Махно (здається) досить мудро казав: «Хай ненавидять, аби любили».

Але навіть «Независимая газета» не так часто виявляє інтерес до тем поза межами нашої економіки та політики. Що вже говорити про всі інші ЗМІ! У цілому, на думку українських спостерігачів, більшість російських газет змальовує образ України як «государства, постоянно противодействующего России и ее интересам» и «не соблюдающего права русскоязычного населення». Такий образ спирається не на аналітику, яка трапляється нечасто, він подається у вже готовому вигляді. Є ще кілька улюблених тем: несанкціоноване відбирання газу, олігархи, львівські «бандерівці». Окрім цього, нічого цікавого в Україні, як бачимо, немає. А іще на початку кожного літа по газетних сторінках та екранах Росії обов’язково прокочується хвиля репортажів про побори на російсько-українському кордоні, про утиснення тих, хто відпочиває та про небезпечне забруднення Чорного моря уздовж кримських берегів. У нас уже не мають сумніву у тому, що матеріали замовляють конкуренти кримських курортів.

Щоправда, мені говорили, що існують російські інтернет-видання, які освітлюють українську тематику постійно і не поверхово, і що їх робить молодь. Можливо, таке явище породжене природною російською цікавістю до України. Цю цікавість не може задовольнити консервативна «паперова» періодика. Люди радянсько-московського виховання, у чиїх руках вона знаходиться, поки що не мають сил уявити, що Україна чимось-таки приваблива для читачів поза тими чи іншими російськими інтересами.

Подібні ЗМІ (якщо помічають нас) впевнені, що російське керівництво займається «прихованим донорством» України, а відносини двох країн зводяться до всіляких російських поступок. Цю переконаність освятив своїм авторитетом Нобелівський лауреат О. І. Солженіцин, який писав не так давно: «Не было ни одного раунда русско-украинских переговоров, в которых украинская сторона не взяла бы верх, далеко уйдя от кравчуковских беловежских “прозрачных границ”, “неразрывности русско-украинского союза” — до постоянной упорной украинской оппозиции против России и на арене СНГ, и на мировой. Российская сторона неизменно, шаг за шагом, все далее отступала, только отступала. Постоянно (и поныне) уступала экономически, пытаясь подкупить непримиримость украинской стороны». Я повірив би настільки авторитетному голосу, якби не знав абсолютно точно, як учасник, що це не відповідає дійсності. Суть будь-яких переговорів — взаємні поступки, нічого іншого людство у мистецтві переговорів поки що не винайшло. Глибоко шануючи Олександра Ісайовича, я готовий надіслати йому пуд вирізок з українських опозиційних газет, які невтомно звинувачують мене (а до мене — Леоніда Макаровича Кравчука) у «постійних та нічим не виправданих уступках Росії».

Гадаю, що звинувачення двох опозицій дзеркальні одне до одного (єдина асиметрія — з українського боку немає фігури, рівної Солженіцину) саме тому, що Україна та Росія приходять до згоди шляхом розумних компромісів.

Звинувачуючи своїх керівників у тому, що вони постійно відступають під натиском іншої країни, ЗМІ тим самим демонізують цю країну, змальовуючи образ чогось ненажерливого, непримиренного, безжалісного — варварського, короче кажучи. Зверніть увагу, що ця констатація однаково стосується як російських, так і українських ЗМІ.

Деяка частина нашої преси, включаючи товсті журнали, не стомлюється переконувати, нібито “москалі” сплять та бачать повернення Малоросії до Російської імперії. Думаю, що навіть ті у Росії, хто ритуально повторює гасло про «нове возз’єднання», самі у нього давно вже віру втратили. І нашим викривальникам імперських реваншистів добре зрозуміло, що ті у нього давно не вірять. Але у нас не полюбляють кидати розкручену тему, це якось не по-господарськи, а українці — люди хазяйновиті.