Розділ без назви (9)

Де закінчується Європа

Довгі роздуми про федералізм та автономії привели мене до висновку, що російський досвід у цих питаннях абсолютно незастосовний до України. Ми і в цьому, як виявилось, повністю різні. Україна і в цьому — не Росія. А надто Західна Україна.

Восени 2001 року мені на стіл поклали листа, що здався справді цікавим. За такими людськими документами стоїть багато чого, такі документи немало дають політику. Це був лист неназваного автора до одної з українських інтернет-сторінок, що ведуться російською мовою. Він називає себе українським націоналістом, а далі пише ось що: «Волею судеб некоторое время я живу и работаю в Москве. Так, знаете, народ, что я вам скажу? Сначала я тоже ожидал чисто великоросских замашек по отношению к моему казацкому происхождению. Но ничего подобного — может, из-за того, что работа престижная, все окружение высокообразованное, может, еще из-за чего... Но мое отношение как к россиянам, так и к родной стране здесь заметаю улучшилось. Общаясь со многими москвичами, я не переставал слышать, что Украина — это Европа, а в России, хоть это и их родная страна, все намного сложнее, и далеко не в лучшую сторону. Что интересно — что все эти русские националистические страсти разгораются по большей мере именно в Украине. И подхлестываются они все теми же нашими “родными” пророссийскими му...ками (извините за выражение), которые думают, что россияне круче, чем мы, и живут лучше. Хрен тут живут лучше! Люди на московских улицах только и делают, что на жизнь плачутся, а никак не говорят о статусе русского языка в Украине. Причем, это в Москве — в той “благополучной” Москве, жизнь в которой никак нельзя сравнивать с жизнью в России. Украина — это Европа, и именно здесь, в России, я это почувствовал. Плохо относится к Украине только быдло, но быдло, по какую бы сторону границы оно ни было, ко всему так относится».

Як бачимо, український націоналіст при близькому знайомстві з Росією став краще ставитися і до Росії, і до своєї України, хоча у той самий час — критичніше до обох країн. А відклав я цей лист для своєї книги і привів його саме зараз, коли зайшла мова про Західну Україну, завдяки одному вислову: «Україна — це Європа». А в Західній Україні європейська ментальність проявляється найбільш наглядно і предметно.

Так от, Західна Україна — ще більше Європа.

За радянських часів один партійний працівник з Москви, що приїздив до нас у Дніпропетровськ у справах «Південмашу» («Южмаш») сказав мені про Західну Україну дещо таке, що примусило мене глибоко замислитись і досі не йде з голови. Він сказав це мимохіть, але притишеним голосом, що надало його словам не зовсім звичайного змісту. Він чи не знав, чи забув, що як носій найважливіших військових таємниць я ніколи не бував у «світі капіталізму». «Ми ж то з вами знаємо, де закінчується Європа, — говорив він, маючи на думці Захід. — Це видно простим оком, коли ідеш поїздом, припустимо, із Відню. Захід закінчується не там, де проходить його кордон із соціалістичним табором. Захід закінчується там, де закінчується Західна Україна».

Були-таки і серед радянської номенклатури люди з відкритими очима! Я удав, що добре розумію його слова, але насправді вловив лише їх загальний зміст — Західна Україна разом з капіталістичною Європою являє собою дещо позитивне. Я запитав свого співбесідника, начебто щоб обмінятися враженнями, що саме він має на увазі в першу чергу, яка ознака, яка особливість Західної України насамперед впадає йому в очі, коли він потрапляє до неї на шляху з Відня чи Варшави. Мовляв, у кожного власні критерії, один ставить на перше місце одне, інший — друге. Він відповів, навіть не замислившись: «Повага до особи! У західних українців це у крові. Вони ввічливі. Вони порівняно з нами більш м’які, чемні. У їхній повсякденній мові є слово “пан”. Це не образливе слово. Цим словом вони виявляють повагу до людини. Пан, пані...»

Він також висловився щодо духу законності, про те, що повага до закону в характері західних українців, їм притаманна правосвідомість, хай навіть не така розвинена, як у француза чи англійця, але й далеко не така зародкова чи нігілістична, як у харків’янина або дніпропетровця. А звідси — повага до власності. Не може бути поваги до особи, до закону без поваги до особистої власності. А з шануванням власності пов’язані хазяйновитість, акуратність у роботі, заповзятливість, схильність до торгових операцій.

Наприкінці нашої не дуже докладної бесіди цей товариш сказав про свої візуальні враження — про те, наприклад, що навіть хода у мешканців Дрогобича не та, що у мешканців Артемовська, і говорять вони не так голосно, й сміються не так лунко, і що найбідніша хата у Карпатах виглядає куди більш солідно найбіднішої хати у донецькому степу. Бажаючи, щоб був додержаний баланс, я спитав, що він вважає їхніми недоліками, але про це він розмірковувати не став, сказав тільки, що їх недоліки, як і має бути, є продовженням їх кращих рис, але в наших умовах, мовляв, для справи, важливіше мати на увазі саме достоїнства.

Цей мотив, що для справи, для правильного керівництва, треба добре знати менталітет, психологію західних українців («бандерівців», як їх називали, найчастіше за все лайливо або з острахом), я чув також від вихідців із Східної України, що працювали на керівних посадах у Західній Україні, їх було дуже багато у всіх восьми областях, але найбільше — на Львівщині та у самому Львові. Зміст був той самий, що мають на увазі росіяни, коли говорять, що Схід — то діло тонке. А тут Захід, Західна Україна — справа тонка.

Коли я стверджую, що Україна — не Росія, я роблю це не для того, щоб посперечатися з тими, хто наполегливо стверджує протилежне. З такими людьми сперечатися — марна справа! Але якщо перед тобою людина, яка не повністю переконана у своїй думці, готова тебе вислухати й зрозуміти твою думку, то їй слід нагадати, що на світі існує, між іншим, Україна, яка ніколи не входила до складу Російської імперії, і що населення у ній у півтора-два рази більше, ніж у таких близько їй знайомих країнах, як Угорщина, Чехія, Австрія, до складу яких Західна Україна входила тими чи іншими частинами, і був час коли ціла імперія, нехай всього лише пару тижнів, перед самим своїм розпадом, називалась Австро-Угоро-Українською імперією.

Західна Україна, при всій своїй несхожості із Східною, ніколи не мислила свого окремого майбутнього. І ті політичні сили й особи, яких у Радянському Союзі називали прогресивними, і ті, яких — реакційними, мріяли про Велику Україну, про соборність, про возз’єднання українських земель, про незалежність. Західні українці були винятково віддані своїй мові, берегли її від поглинання і польською, і німецькою, і угорською, і словацькою, і румунською, як би важко це не було... Цими особливостями Західної України багато в чому визначається її місце у сучасній Україні, її поведінка протягом всіх років нашої незалежності. І як би не дратували мене найбільш галасливі, найбільш неосвічені з «професійних українців» Галичини, скільки б не ускладнювали вони політичне життя країни, я не забуваю, що вони входять до тієї частини нашого народу, яка краще за всіх зберегла українство, українську мову, користується нею не тільки у залі Верховної Ради, але й у домашній обстановці.

Мені приємно при нагоді поговорити про те, що Галицько-Волинське князівство було колись справжньою європейською державою, що Данила Галицький був королем, одним з європейських королів, що у Західній Україні немає села у нашому розумінні, а є маленькі, але-таки містечка, що ця частина моєї країни раніше Києва потрапила в зону дії магдебурзького права. Я дуже уважно слухаю моїх співбесідників з числа львівської та київської інтелігенції, коли вони розмірковують про те, чому найважливіше, з точки зору довготривалих національно-політичних інтересів соборної України, те, що українська культура колишньої держави Данила існувала в одному «казані» з півдюжиною інших культур: німецькою (австрійською), польською, єврейською, словацькою, угорською. Ми, східні українці, знали тільки російський вплив і лише частково польський, і багато кому з нас не так вже й легко уявити собі, що ось є люди нашого племені, які протягом віків відчували інші впливи — західні, що західний українець набагато ближчий за своїми уявленнями й звичками до чеха, поляка, у чомусь, навіть, до австрійця, ніж до росіянина або східного українця. Я згоден з тими, хто вважає, що це добре, дуже добре, хто покладає на цю особливість певні надії.

Поряд з цим моя «політкоректність» бунтує, коли говорять так: Західна Україна дорога для всієї України більш за все тим, що вона ніколи не входила до складу Росії. Не тільки більш тактовно, але й більш точно, як на мене, говорити так: дорога тим, що завжди була частиною Заходу, частиною Центральної Європи. Це не одне й те ж саме. Такий підхід дозволяє більш об’єктивно, по-господарськи впоратися з усім, чого ми набралися за свою історію і від Росії, і від Заходу. Без такого підходу, як на мене, абсолютно неможливо правильно оцінити, що сталося з тим же Львовом за часи радянської влади. До Другої світової війни українці (із русинами) складали десяту частину мешканців міста і майже половина з них були зайняті як домашня прислуга; до моменту розпаду Радянського Союзу вони вже складали більшість і займались, здебільшого, висококваліфікованою розумовою та фізичною працею. Русифікувати Львів радянська влада так і не змогла, але зробити його українським їй вдалося, хоча це не було, звісно, свідомою метою Кремля.

Я по собі знаю, як це важливо для східного українця — завжди пам’ятати, що існує ще одна Україна, так, поки що це інша Україна, вона не вища, не краща твоєї Східної, а в чомусь вона навіть відстає, але ти тримай у голові не це, а те, за якими статтями вона попереду, в чому її перевага. А перевага — у свідомому українстві, саме це ти й повинен перейняти, щоб, врешті, відчути всім серцем, що твоє українство — то дар Божий, і саме так ти й повинен до нього ставитись. І тоді ти у якійсь застольній розмові з галичанином про його князя можеш впевнено нагадати йому, що і київські князі мали такі ж тісні, включаючи династичні, зв’язки з Західною Європою, і обидва ви з задоволенням приймете наукову тезу, згідно з якою праслов’янство за своєю внутрішньою природою було таким же європейським суспільством, як кельтське або фракійське.