Розділ без назви (18)

Довірливість

Я ні з ким не веду дискусії, а лише ділюсь висновком, до якого дійшов сам і без «підгонки під відповідь», як казали у нас в школі. Цей висновок став для мене великим полегшенням. Україна проявила не покірливість та смиренність, а довірливість. Ця довірливість обійшлася їй тяжкими десятиріччями неволі, — як і Росії. Український народ не був «у наймитах у росіян». Радянський більшовизм був нашою спільною творчістю, спільним наївним та злощасним пориванням до світлого майбутнього.

Довірливість як природжену рису українців підмітив і злий геній революції, більшовик №2, уродженець Херсонщини Лев Троцький (у дитинстві він, до речі, як пишуть його біографи, говорив, змішуючи російську з українською). У січні 1920 року він такими словами надихав на дорогу більшовицьких агітаторів, яких відправляли на Україну: «Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только во время войны — каждый раз губили все завоевания украинцев. Потому они рано утеряли свою “самостійность” и живут то под Литвой, то под Польщей, то под Россией, составляя собой очень ценную часть этих держав. Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору и его успех будет обеспечен». Втім, як не був переконаний Троцький в українській довірливості, але після григорівського заколоту відправляв мобілізованих українців воювати подалі від України — про всяк випадок.

Довірливість виявили обидва народи, але українцям радянський період дався важче. Перед російським народом, принаймні, не майоріла перспектива втратити своє етнічне обличчя. Сьогодні комуністичний експеримент став здобутком історії та істориків, але він не повинен бути забутим. У своїй книзі «Про найголовніше» я сформулював цю думку так: «Можна, звичайно, сьогодні відмахнутися від комуністичної ідеології як від чогось чужого нам, нав’язаного ззовні. Але це було б самообманом». Нехай пам’ять про нашу спробу втілити комуністичний проект на вічні віки послужить нам щепленням від усіх утопій.

Та все ж не можу не повторити: як би не були ми впевнені у своїй реконструкції подій, у своїх висновках, нам не дано глянути на цей експеримент очима його сучасників, учасників, жертв.

У світлі таких ось роздумів про 70-річний комуністичний експеримент та його витоки читач краще зрозуміє моє ставлення до сьогоднішніх комуністів України.

Колись, ще зовсім молодою людиною, я вступив до КПРС, ніяк себе не силкуючи, цілком розділяючи виголошені цією партією ідеали соціальної справедливості і не маючи сумніву в її авангардній ролі щодо очолюваного нею радянського народу. У роки перебудови, уже куди менш наївним, я приєднався до «демократичного крила» КПРС з надією, що давши добро на викриття помилок минулого, вона зможе вивести країну з глухого кута, у якому всі ми опинилися. Я тоді розмірковував як інженер: так, зроблено безліч помилок, але велетенська конструкція керуючої партії править за опору всьому, що є у СРСР. Хоча це й ненормально, але за десятиліття єдина партія у країні перестала бути об’єднанням прихильників комуністичної ідеї, а придбала функції кістяка — без кістяка ж тіло існувати не може.

КПРС сама наламала дров, але тільки сама зможе і налагодити справу, і це буде найбільш раціональний та безпечний шлях, так мислилось мені тоді. Знову ж таки, як інженер, я бачив, що з тисяч проблем, які стояли перед СРСР, найголовніша — це невпинне зниження конкурентоспроможності країни у світі. Потрібні були радикальні кроки, найсерйозніші зміни.

Втім, досить скоро стало помітно, що з 20 партійних керівників всіх рівней 19 не готові ні до яких змін і більш за все сподіваються, що метушня, розпочата Горбачовим, як-небудь сама по собі затихне і можна буде залишити все як було. Було багато розмов про демократизацію партії, але яка вже там демократизація! Якщо вона й спостерігалась, то переважно у низовій ланці, та й то далеко не у всіх організаціях.

Проте жадала перемін активна і небайдужа громадскість, що вже побачила свої шанси, молодь, студенти, письменники, журналісти та й інші творчі люди. Послаблення, потім відміна цензури відкрили шлюзи для обговорення всього, що наболіло. Виникало безліч структур, паралельних партійно-державним, «народні фронти», громадські організації, зачатки політичних партій, розгорталися дискусії, в тому числі з національного питання, ініциатива знизу набула розмаху, якого ми й уявити собі не могли. І, що було вже зовсім нечувано, з’явились підприємці.

У якийсь момент стало зрозуміло, що, втрачаючи авторитет, КПРС перестає бути несучою конструкцією, кістяком суспільства, і цю функцію поступово бере на себе, як тоді говорили, «демократична альтернатива». КПРС стояла перед останнім вибором і готувалася до того, щоб піти зі сцени історії або, нагадавши всім, що саме вона — ініціатор перебудови та гласності, рішуче солідаризуватися з процесами, що йдуть у суспільстві, а то й очолити їх. Теоретично у неї був шанс завоювати собі новий авторитет, повернути прихильників, які ще не пішли дуже далеко, знайти друге дихання.

Ми всі (або майже всі) були радянськими людьми, що з молоком матері увібрали радянське. У нас було велике бажання — не тільки на свідомому, але й на підсвідомому рівні — повірити у «соціалізм з людським обличчям». Якщо б до серпня 1991 року КПРС змінила назву, покаялась, знайшовши потрібні слова (а майстрів таких слів на Старій площі було надміру), оголосила про повний і остаточний розрив з минулим, я ще не знаю, як би могла повернути історія. Між іншим, історичні аналогії такого розвитку подій були. По суті, саме так повела себе компартія Чехословаччини під час «празької весни». Завдяки цьому вона не тільки вписалась у процеси реформації, але й очолила їх.

Втім, замість цього КПРС раптом спробувала знову зігнути велику країну, що вже відчула смак свободи, — грубо, незграбно, із допомогою танків, безглуздих погроз та обіцянок по п’ятнадцять соток на кожного. Ця партія показала, що не тільки не йме віри народу, що здобув голос, але бажає, щоб він знову почав ходити по струнці, а головне — замовк. І яка сліпота! Вони там вирішили, що досить оголосити надзвичайний стан, щоб усі негайно сказали «слухаюсь!», взяли під козирок та з полегшенням побігли за своїми сотками. Вони до зворушливості нічого не розуміли: можна було подумати, що останні чотири роки перед тим вони провели у летаргічному сні, а потім раптом прокинулись. Тому у мене до них навіть не було ворожості, швидше жаль.

Дуже схоже моє ставлення до сьогоднішніх українських комуністів. «Я людина перважно центристських переконань, а центризм сьогодні — це і є шлях вирішення тих проблем, про які говорять ліві (хто із щирим бажанням змінити стан справ на краще, а хто — через популістські спонукання). Я б сказав, що сучасний центризм з необхідністю звертається обличчям ліворуч. Разом з тим, мої погляди ніколи не стануть на заваді моїй боротьбі за права та свободи особистості, не заважатимуть захищати незалежність своєї країни. Саме у цьому — моя основна відмінність з «професійними лівими», з тими, хто приватизував лівий бік політичного спектру», — писав я два чи вже три роки тому і повторюю це сьогодні. (У мене настільки ж серйозні розхождення і з тими, хто намагається монополізувати український патріотизм.)

Я вважаю, що ми вірно вчинили, коли на відміну від східноєвропейців і прибалтів дали комуністам зареєструвати в Україні свою партію під колишнім іменем. Хочуть бути комуністами? То нехай будуть! Зате нас ніхто не зможе звинуватити у тому, що ми залишили без вибору значну частину нашого населення. І я пишаюсь Україною. Звичайно, ризик був. Він полягав у тому, що більшість виборців, хто з туги по молодих роках, хто через незадоволеність важким життям, віддадуть свої голоси тим, хто спробує, використовуючи народний мандат, повернути країну у минуле. Але на всіх вільних виборах доби незалежності, навіть за умов найтяжчої інфляції, дорожнечі, затримок пенсій та зарплат, наш народ виявляв дійсно дивовижну зрілість та мудрість. Відчувши шок розриву з минулим, яке завжди здається нам кращим, ніж воно було насправді («що пройде, то буде миле»), наш народ відмовився від повернення у це минуле. Підсумки виборів в Україні привели мене до твердого переконання: до того часу, поки комуністична партія України не відкине популізм та демагогію і не перетвориться у відповідальну та конструктивну силу, число тих, хто віддає свій голос за комуністів, буде тільки зменшуватись.

Дуже схожу картину ми бачимо і в Росії. Я пам’ятаю, як статечні кремлезнавці говорили й писали на початку 90-х: де-де, а у Росії, на батьківщині більшовизму вільні вибори обов’язково прийдуть до його реставрації, це безперечно, немає сенсу навіть вести дискусію на цю тему. Насправді ж ми бачимо, що комуністи отримують в Росії на виборах проценти голосів, на диво близькі до наших. З такими процентами про реставрацію краще забути — і там, і тут. Це зайвий раз є підтвердженням близкості духовного досвіду України та Росії у XX столітті. І близкості висновків, які зробили з нього наші народи.

Однак між комуністами Симоненка та комуністами Зюганова є не тільки схожість, а й істотні відміни. Не дарма я весь час нагадую, що Україна — не Росія.

КПРФ товариша Зюганова уже давно вирішила наживати свій політичний капітал на російському патріотизмі, якщо вже не виходить на чомусь іншому. Більш того, поки всі великі політичні сили Росії були заглиблені у інші справи, КПРФ спробувала приватизувати російський патріотизм, але не зовсім вдало — це знамено негайно стали хапати ЛДПР Жириновського та «Конгресе русских общин». Потроху схаменулися і всі інші сили. Сьогодні всі хоч трохи помітні партії у Росії якщо не «патріотичні», то «державницькі», що, як на мене, одне й те ж саме, я не бачу в цьому нічого поганого. Принаймні, у Росії тепер менше дивуються нашому українському патріотизму.

Не можна сказати, що, оголосивши своїм курсом патріотизм, російські комуністи зробили таке вже велике насильство над собою. Сталінська ідеологічна схема, яку успадкували зюгановці, являє собою досить дивну суміш. Безперечно, в ній завжди зберігався, і навіть на словах підкреслювався так званий пролетарський інтернаціоналізм. Звідси — політика спустошувальної «допомоги братнім країнам та партіям», завдяки якій СРСР — а значить, і Росія, і Україна — були всесвітніми безкоштовними донорами. Аж до свого розвалу та загибелі КПРС продовжувала фінансувати якісь темні закордонні дільця, а радянські війська у Афганістані у нас іменувалися воїнами-інтернаціоналістами. Але ще удовоєнні роки стався плавний розворот до патріотизму (який протиставлявся «націоналізму») і до вітчизняних цінностей, які на перевірку виявлялись перш за все російськими цінностями. Цінності інших народів служили етнографічною приправою. Вираз «великорусский [він же великодержавний] шовинизм», що був дуже вживаний у двадцяті і навіть тридцяті роки, швидко виведений із вжитку.