Розділ без назви (41)

Ніхто не відстає назавжди

Вище я вже згадував про те, що численні іноземні експерти неодноразово намагалися прищепити нам думку про безперспективність інвестицій в українські високотехнологічні виробництва. Поки ми прислухалися до таких рекомендацій, наші економічні реформи і макроекономічна політика, особливо в першій половині 90-х років, були спрямовані насамперед на зовнішню орієнтацію економіки України. Така орієнтація показала себе подвійно руйнівною. З одного боку, вона ігнорує головний фактор економіки — внутрішній ринок, практично не сприяючи його розширенню, а з іншого нав’язує нам безперспективну для України модель розвитку з натиском на металургійну, хімічну, гірничодобувну галузі.

Ця модель, у випадку її послідовного втілення, привела б до відмови не тільки від високих технологій, але і від фундаментальної науки, а згодом практично від усієї науково-дослідної діяльності взагалі. Якісь вузько-прикладні недогризки науки залишилися б у вигляді лабораторій при великих підприємствах. Але це мало б стільки ж спільного з наукою, скільки підсобна інструментальна майстерня миловарного заводу з інструментальною промисловістю сучасного рівня. Є країни, що обходяться без науки і майже без високих технологій і при цьому мають куди кращі показники життєвого рівня, ніж сьогоднішня Україна. Вони прийшли до такого стану справ історично. Україна має зовсім іншу біографію. Сформована структура нашого суспільства повинна була виключити саму можливість появи подібних рекомендацій.

Не хочу, щоб сказане було зрозуміле так, начебто я підозрюю експертів у злому намірі. Звичайно вони виходять з так званих об’єктивних даних. Об’єктивні ж дані можуть бути хоч і правильними, але недостатньо повними. Наприклад, вони можуть не враховувати системи цінностей і орієнтацій досліджуваного суспільства. Експерти нерідко приймають систему цінностей свого суспільства за універсальну і єдино здорову. Найпростіший приклад: в американському суспільстві професія зубного лікаря набагато престижніша професії письменника, а наші люди відмовляються вірити, коли чують таке, підозрюючи, що це спроба оббрехати Америку. Ті чи інші особливості нашої історії або нашого менталітету, які запрошеними експертами можуть вважатися не маючими відношення до справи, здатні повністю знецінити всі їх рекомендації.

На те, як «об’єктивні дані» можуть завести в глухий кут, мені вперше відкрив очі, як не дивно, прочитаний у студентські роки роман, назву й автора якого я, на жаль, начисто забув. Забув навіть сюжет, але одне місце міцно засіло в пам’яті. Дія роману відбувається в далекому майбутньому, через багато століть після нашого часу. Археологи розкопують якесь кинуте місто й у пластах кінця XIX століття знаходять окуляри і монокль. Об’єктивна і здорова логіка змушує їх прийти до висновку, що окуляри носили люди багатші, а от бідняки не могли собі цього дозволити і задовольнялися моноклем.

Ця історія згадувалася не раз і при читанні перекладів деяких статей про Україну і Росію з західних газет і журналів. Напевно, їх автори намагаються бути об’єктивними і логічними, але, недостатньо знаючи наші країни, не володіючи ні українською, ні російською мовами, вони постійно грішать помилками того ж типу, що й археологи з забутого роману. В результаті, враження від цих статей таке, що читаєш про речі може і цікаві, але до реальної України і до реальної Росії ніякого відношення вони не мають.[94]

Коли маєш справу з західними політиками, відчуття неадекватності майже ніколи не виникає. Може, тому, що обговорювані питання завжди носять досить чітко окреслений характер і добре підготовлені помічниками. До того ж, політики — люди частіше за все інтуїтивні, вони, як правило, добре відчувають реальність.

Як би там не було, нам довелося витратити досить багато часу на те, щоб перебороти гіпноз зовнішньої експертизи і переконати тих, кого це стосується в самій країні і за її межами, що Україна не має наміру відмовлятися від розвитку своїх високих технологій.

Росія знаходиться в схожій ситуації! До того ж багато виробничих циклів виявилися розділеними між підприємствами наших країн. Іноді доводиться чути і читати, що оскільки у високотехнологічних виробництвах Україна і Росія сьогодні суперничають, всяка наша співпраця з Росією в цій сфері була б рівнозначна допомозі конкуренту, особливо на ринках озброєнь і авіакосмічному. Зрозуміло, це неправильно. За великим рахунком, всі країни на світі — конкуренти, але це не заважає їм налагоджувати найрізноманітніші форми співробітництва, зокрема і в галузі технологій. Якось незручно пояснювати таку очевидність.

Щоб підсилити докази про безперспективність інвестицій в українські високотехнологічні виробництва, починають запевняти, що світовий поділ праці уже відбувся, і для України в цьому секторі місця не залишилося, так що будь-які її спроби в даному напрямку будуть нераціональною витратою сил і коштів. Оце дурниця, так дурниця! Це все одно, що твердити, буцім-то світ створився у своєму остаточному вигляді, і відтепер ніщо в ньому змінитися не може. Прихильників такої точки зору вибачає лише те, що люди за всіх часів дивилися на світ навколо себе як на вже незмінний і безповоротний. Це взагалі одна з найпоширеніших логічних помилок: по-перше, люди знають, що низка минулих століть була заповнена суцільними змінами, а, по-друге, чомусь думають, що більше змін не буде. І добре б вони помилялися так в середні віки. Ні, і в наші дні з’являються учені трактати під назвою «Кінець історії».

Не так вже і давно, у 1960 році (для мене це просто недавно, тому що того року я уже влаштувався на роботу в КБ «Південне»), чи міг хто-небудь припустити, що Південна Корея, Тайвань усього через 25 — 30 років стануть високорозвиненими країнами? І що наприкінці століття в кільватер до них почнуть прилаштовуватися Індонезія і Філіппіни? У 1960 році це були безмежно, неймовірно відсталі країни.

Про Китай же ми знали тоді, що там нещодавно закінчилася боротьба з мухами і горобцями (їх винищили по всьому Китаю, крім малонаселених районів) і здійснюється Великий стрибок, головною складовою якого була «народна металургія». Суть її полягала в тому, що ледь не в кожному селі будувалася маленька доменна піч, щось на зразок помітно збільшеного мангала, де і виплавлявся «народний чавун». Для забезпечення сировиною вівся кустарний видобуток вугілля і руди. Китайці сьогодні самі зі сміхом згадують про це: метал був настільки поганий, що практично ні на що не придався, сил же, засобів і ресурсів було поховано нескінченно багато. Тоді здавалося, що Китаю з його «трьома червоними прапорами» — Генеральної лінії, Великого стрибка і Народної комуни — до рівня СРСР, як до Місяця. Чи могли ми тоді передбачити, що через 40 років ВВП Китаю перевищить сумарний ВВП країн колишнього СРСР у 2,65 разів?.[95] (Я вже не кажу про можливість уявити в тім році словосполучення «країни колишнього СРСР».) До речі, пізніше з’ясувалося, що Великий стрибок ознаменувався найсильнішим спадом (у 1964 році промисловість Китаю ледь повернулася до рівня 1957). Був і інший спад, викликаний «культурною революцією» 1966 — 1970, коли на два-три роки закривалися навіть школи і вузи. Незважаючи на всі втрати цих років, наступні величезні успіхи Китаю посоромили безліч скептиків, так само як, не сумніваюся, і безліч експертів.

Я взагалі скептично ставлюся до занадто самовпевнених пророкувань в економічній сфері. Не вірю, що мислимо прорахувати шахову партію на тисячі клітин і з багатьма сотнями фігур на двадцять ходів уперед. На мій погляд, є сенс говорити лише про тенденції, та й то з великою обережністю. Згадуючи різні прогнози, що так і не справдилися, не можна забувати і про те, як переконливо вони виглядали в момент свого оприлюднення. У 1989 році член японського парламенту Синтаро Ісіхара висловив упевненість, що відбивала тоді майже загальний настрій: «Сполучені Штати Америки безнадійні». Тоді безліч експертів і спостерігачів запевняли, що японські фірми досягли вирішальної і навіть остаточної технологічної переваги над Заходом і що «велика частина Каліфорнії закінчить своє існування як дочірнє підприємство японської фірми “Matsushita”». А лише за десять наступних років частка Японії в капіталізації світового фондового ринку зменшилася з 40% приблизно до 10%.

Настільки ж сміховинними будуть виглядати згодом і лунаючі сьогодні запевнення типу: країна NN відстала в технологічній сфері назавжди. За цими запевненнями звичайно ідуть рекомендації, виконання яких здатне привести країну NN до повного розриву з усім її попереднім науковим і технологічним розвитком, до знецінювання накопиченого за багато десятиліть досвіду, причому, дехто готовий прийняти все це до негайного виконання і тим самим зробити «відставання назавжди» реальністю. І ще одна таємниця: чомусь люди, які менш за все розбираються в питанні, з особливою охотою підтримують подібні поради в пресі і в ефірі.

Так, в українській промисловості частка високотехнологічної продукції складає сьогодні усього біля 10 відсотків. Звичайно, це неприпустимо мало. Але не можна сказати, що це зникаюче мало. Взагалі будь-який показник можна осмислено оцінити лише в його динаміці — віддзеркалює він момент спаду чи підйому, занепаду чи відродження. Я хочу, щоб мої читачі самі зробили висновок, чи перспективні інвестиції в українські високотехнологічні виробництва, на прикладі тієї галузі, яку я знаю краще за все, і для цього розповім про Виробниче об’єднання «Південний машинобудівний завод» імені А. М. Макарова («Південмаш» — «Южмаш») і про Державне конструкторське бюро «Південне» («Южное») імені М. К. Янгеля. Я працював на обох підприємствах, добре знав тих, чиї імена вони носять. Я вважаю цих людей геніями. Геніями і інженерної думки, і організації виробництва.

«Південмаш» започаткований зовсім від іншого виробництва. Він був заснований у 1944 році (оцініть дату!) як автобудівний гігант на Півдні України, за задумом чи не найбільший у світі. Але в 1951 році вийшла секретна постанова уряду СРСР: за винятково стислий термін організувати серійне виробництво ракет на базі Дніпропетровського автозаводу. Завод ще добудовувався, хоча вже почав випускати серійну продукцію — вантажівки, самоскиди, автокрани, причепи, амфібії. І раптом таке нечуване завдання: за найкоротший термін освоїти випуск нової, надзвичайно секретної техніки, яку на заводі зразу жартома охрестили «автомобілями вертикального пересування». Паралельно, певною мірою для маскування основного профілю, було організоване і велике тракторне виробництво, потужність якого досягала 60 тисяч тракторів на рік.

Чому вирішили перепрофілювати завод? Відразу після війни керівництво СРСР визнало, що роботи, які велися в Німеччині по рідинних ракетах, безумовно перспективні, і спеціально створеному КБ на чолі із С. П. Корольовим була доручена розробка вітчизняних ракет. Ракети Р-1, Р-2 і Р-5М були створені і успішно випробувані, після чого їх серійне виготовлення доручили дніпропетровському заводу, кадри якого поповнили ракетниками з Москви і великим загоном молодих фахівців. І ось тут відбулося найцікавіше. Ентузіасти конструкторського відділу заводу не задовольнилися відведеною їм роллю і ініціативно розробили та запропонували військовому відомству проект своєї ракети. Вона вигідно відрізнялася від перших моделей (які були вже освоєні і вироблялися заводом) своїми бойовими і конструктивними якостями.[96]

У квітні 1954 року на території заводу було створене самостійне Особливе конструкторське бюро ОКБ-586. Воно стало постійним партнером і соратником «Південмаша» у світовому суперництві: лідерство в галузі сучасних ракетно-ядерних озброєнь. ОКБ очолив видатний вчений і конструктор Михайло Кузьмич Янгель. Завод займався одночасно і серійним випуском ракетної продукції, і освоєнням нової, уже дніпропетровської, ракети Р-12. Справа була організована так, що всі експериментальні агрегати, вузли, деталі виготовлялися безпосередньо в цехах заводу, а не на експериментальному виробництві головного конструктора.

В результаті, коли виріб було відпрацьовано, завод виявився готовим ледь не наступного дня приступити до його серійного випуску. Після випробувань стало ясно, що Р-12 за всіма основними характеристиками значно перевершує серійну Р-5М, і завод перейшов на випуск тільки янгелевських ракет. Ракета Р-12 (згідно західної класифікації, 58-4) стала найбільш масовою й основною ракетою середньої дальності. На базі цих ракет у 1959 році були сформовані перші частини Ракетних військ стратегічного призначення. Директором «Південмашу» у 1961 році став Олександр Максимович Макаров, що працював до того головним інженером (а до нього директором був Леонід Васильович Смирнов, майбутній заступник голови Ради міністрів СРСР).