Розділ без назви (48)

Про прекрасне та сумне

Об’їздивши за останні роки всю Україну, я переконався в тім, що знав, власне, ледь не завжди: кожен наш регіон має яскраво виражене власне лице. Як не дивно, саме це робить нашу країну цілісною. Цілісним може бути тільки живе, а живе завжди грає відтінками і розмаїтістю. Скажімо, мою рідну Чернігівщину не переплутаєш ні з чим. Але й усередині себе вона різна. На правому березі Сейму (а після його впадіння в Десну — на правому березі Десни) — одна природа, а на лівому — дещо інша. І не тільки природа. Трохи відрізняються села, будівлі, люди. Ніжин помітно не такий, як Новгород-Сіверський. Більш гоголівський, чи що.

Я дуже сподіваюся, що вже незабаром мільйони туристів будуть їздити «Золотим кільцем України», куди ввійдуть культурні пам’ятки Чернігівської і Сумської областей. А може, буде кілька таких «кілець» — занадто багато в нас пам’яток природи, історії і культури, щоб говорити про одне «золоте кільце» для всієї України. Настільки багато, що про значну їх частину більшість наших громадян просто не має уявлення. Мені не раз доводилося бачити здивовані обличчя, коли я починав розмову, наприклад, про красоти Донбасу — про так звану «Українську Швейцарію» і Торські озера, вражаючий Святогорський печерний монастир на Сіверському Донці, «Королівські скелі» біля села Провального — люди звикли думати, що в Донбасі одні лише терикони.

Наприкінці червня 2000 року ми з головою Верховної Ради Іваном Степановичем Плющем відвідали, під час поїздки по Чернігівщині, кілька чудових місць. Плющ теж наш, чернігівський, родом з Борзни. Ми оглянули історико-культурні заповідники «Качанівка» в Ічнянському районі і «Гетьманська столиця» у Батурині (з палацом гетьмана Кирила Разумовського), палацо-парковий комплекс «Садиба полковника Галагана» у селі Сокиринці і Тростянецький дендрологічний заповідник, побували на колишньому хуторі Матронівка біля Борзни, де вшанували пам’ять Пантелеймона Куліша.

Під час цієї поїздки я не переставав думати про те, яка ж ми багата країна! На малій відстані один від одного — такі разючі пам’ятки культури. Тростянець, Качанівка і Сокиринці, вони ж поруч, між ними усього кілька кілометрів. І так майже в будь-якому місці України, куди не тикни в мапу.

Тростянецький дендрологічний заповідник — це справжній музей живої природи. Як твердять знавці, красою своїх пейзажів він перевершує кращі західноєвропейські парки. Тростянець належав поміщикам Скоропадським, і один з них, завзятий ботанік, створив тут, починаючи з 1834 року, справжнє чудо, акліматизувавши дерева і рідкі рослини з усього світу. А в Качанівці був справжній культурний оазис, тут подовгу жили і працювали Гоголь, Шевченко, Марко Вовчок, Костомаров, Глінка, Гулак-Артемовський, Маковський, Рєпін, Ге, Врубель, історик, письменник, ботанік, перший ректор Київського університету Максимович (між іншим, вихованець новгород-сіверської гімназії). Переплетення української і російської культур особливо підкреслила тут така подробиця: Глінка у 1838 році настільки перейнявся українськими мелодіями, що написав на слова Віктора Забіли пісні «Не щебечи, соловейку» і «Гуде вітер вельми в полі», що стали народними. А приїздив він до України для набору співаків, тому що всі знали: таких голосів, яку нас, немає ніде. Поруч, у Сокиринцях, розкішний пейзажний парк, що може суперничати з Тростянецьким, але при цьому зовсім в іншому дусі. Тут теж бував Тарас Шевченко, тут жив і помер народний кобзар Остап Вересай.

На мій смак, ця група парків по красі не поступається Павловському і Царскосільському, але ті відомі на увесь світ, а про наші мало знають за межами України. Знають хіба що Софіївку — ту, що на Черкащині, біля Умані — просто тому, що рівного їй, напевно, взагалі немає на світі. Але ж на території України сотні і сотні значних і видатних пам’яток — палаців, садиб, фортець, замків, історичних будівель, парків. Більшість з них, на жаль, перебуває у запустінні і руйнації, використовується не за призначенням, стоїть у руїнах. Якщо дати всьому цьому раду, ми зрівняємося по насиченості пам’ятниками історії і культури з країнами Західної Європи. Отоді і повалять до України туристи. Ну, та нічого, як кажуть, могло бути гірше. Головне, вони є і вони наші, а розбагатіти і все налагодити нам ніхто не перешкодить.

По шосе Чернігів — Новгород-Сіверський проїздиш стародавній Седнів. Багато років тому мені показали там місце, яке надихнуло нашого байкаря Леоніда Глібова на пісню «Стоїть гора високая», на мій погляд, одну з кращих пісень в історії людства. Дивлячись на чудові береги ріки Снов, ми з моїм супутником спробували уявити собі, що б написав Глібов, якби тут з’явилося «рукотворне море», підмиті береги, вирубаний і затоплений ліс, застійна з цвіллю вода та ще з відповідним запахом. Таке могло трапитися, якби, наприклад, Десну перегородили біля Чернігова греблею ГЕС, перетворивши її «зачаровану» долину на гниле водоймище, де буяють радіонукліди, а підпір води дійшов би по Снову, притоці Десни, до Седнєва. Може, такого плану і не існувало. Але ми занадто добре знаємо місця, де подібні плани стали реальністю.

Якщо подивитися на мапу Російської рівнини, можна побачити, що дві найбільші ріки на ній, Волга і Дніпро, насправді зовсім і не ріки, а ланцюжки довгих водоймищ. На Волзі їх вісім, на Дніпрі шість. Усі вони створені греблями гідроелектростанцій. Первістком серед них був Дніпрогес. У 1927 — 1932 роках, коли Дніпрогес будувався, багато писали про те, що збувається віковічна мрія українського народу зробити Дніпро судноплавним від Києва до гирла і зросити засушливі запорізькі землі. Проклятий Ненаситецький поріг та інші дніпровські пороги будуть відтепер не страшні річковим судам. «Большевик сказал Днепру: я стеной тебя запру, будешь ты с вершины прыгать, будешь ты машины двигать». Втім, якби в 1917 — 1920 роках перемогли не більшовики, ГЕС біля Запоріжжя напевно все одно була б побудована. Не обов’язково бачити в Дніпрогесі суто більшовицьку вигадку, це був дуже старий проект. Таке будівництво взагалі відповідало духу 20-х і 30-х років. Тоді увесь світ кинувся будувати ГЕС, серед них і рівнинні. Греблі перегородили такі ріки, як Рейн, Рона, Дунай, Шеннон (Ірландія), Теннессі (США). І навіть Латвія в період своєї недовгої міжвоєнної незалежності побудувала ГЕС на Західній Двіні. Але незабаром усі зрозуміли, яка це марнотратність, коли під воду ідуть великі масиви орних земель, пасовищ, лісів, дороги, населені пункти, храми, цвинтарі, пам’ятки культури, скільки лиха приносить підйом грунтових вод, підтоплення фундаментів, засолення, заболочування. Люди вперше стали замислюватися і на екологічні теми. Незабаром ринкова економіка все поставила по своїх місцях, і ГЕС стали будувати переважно в горах.

Але в СРСР не було ринкової економіки. Будівництво рівнинних ГЕС продовжувалося до 80-х років XX століття. Негативні наслідки цього будівництва ніяк не переважують вигоду від росту енерговиробництва. А іноді вони просто жахливі.[116] Циклопічні (або, краще сказати, фараонові) будівництва залишили свій тяжкий слід в Україні і Росії, мабуть, у пропорційно рівному співвідношенні. Коли я учився на третьому чи четвертому курсі, йшло заповнення водоймища Кременчуцької ГЕС, і хтось із студентів брав восени академічну відпустку — треба було допомогти родині переїхати із затоплюваної зони. А навесні цей студент розповідав (пам’ятаю, пошепки) про те, як проходило переселення, як кілька людей наклали на себе руки, і як деякі люди розкопували на цвинтарях могили батьків і дідів, щоб перепоховати їх на новому місці. Він говорив, яке в них було чудове село, як потопало в садах, а на Херсонщині, куди їм довелося переїхати, уже ніколи такого не буде. На новому місці люди відразу перестали співати, а в рідному селі співали всі. До речі, до них приїжджали агенти по переселенню, переконували переїхати до Казахстану, до Примор’я, ще кудись за межі України, і хтось спокушався на те. А деякі старі люди говорили, що хочуть залишитися і нехай це «бісово водоймище» їх утопить. Через багато років я прочитав «Прощание с Матерой» Распутіна і відразу згадав розповіді однокашника.

В радянські роки газети і телебачення мовчали про ці переселення, про те, що під воду ішли численні населені пункти. Позбавлені інформації люди хотіли вірити, що в нас все більш-менш у порядку, є тільки окремі недоліки і пережитки, і «мітингували» винятково в підтримку Конго, Куби або В’єтнаму. Навіть той студент, про якого йшла мова, схоже, не знав (тому що ніяк не згадував), що крім його села під воду пішло стародавнє містечко Новогеоргієвськ на ріці Тясмин. Воно було відоме в історії під різними іменами, пам’ятало гетьманів Дорошенка і Самойловича. Потім стало повітовим містом Олександрія, а пізніше перетворилося на Новогеоргієвськ. Разом із своїми трьома церквами він тепер на дні. Вивезли тільки пам’ятник Леніну. Я прочитав про це зовсім недавно.

Водоймища Дніпровського каскаду мають сукупну площу 7 тисяч квадратних кілометрів, ненабагато менше цілої Чернівецької області, а обсяг води в них перевищує в максимумі 40 кубічних кілометрів. Ширина цих «морів», як їх любили називати радянські газети, доходить до 20 і навіть 30 кілометрів (Каховське, Кременчуцьке, Дніпродзержинське). Мають вони і затоки, які утворилися на місці гирлових частин Ворскли, Псла й інших рік. Рух водяних мас у Дніпрі страшенно сповільнився. Сьогодні, щоб пройти шлях від Смоленська до Херсона, воді потрібно багато місяців, приблизно в сім-вісім разів більше, ніж до зведення гребель. Це надзвичайно знизило здатність ріки до самоочищення.

Я згадав про Кременчуцьке водоймище ще і тому, що останнім часом одержав зразу кілька пов’язаних з ним тривожних листів. Люди стурбовані долею чудового пам’ятника природи загальноукраїнського значення, гори Пивихи в Кременчуцькому районі. Пивиха, один з небагатьох уцілілих залишків давнього корінного плато, — це не тільки найвища точка на території області, але і справжня скарбниця для геологів і палеонтологів, а також для археологів і істориків. Тут постійно знаходять акулячі зуби, останки китів, давно вимерлих печерних левів, мамонтів. У печерах Пивихи жили прадавні люди. В історичні часи це теж було знамените місце. Тут у 1629 році виник монастир, відомий тим, що відпускав гріхи гайдамакам, за що ті любили його, підтримували і, при нагоді, захищали. І от уже багато років водоймище підмиває і руйнує Пивиху.

У листах, про які я згадав, наводяться загальні цифри наших втрат в результаті появи Кременчуцького водоймища. Затоплено 51,4 тис. гектарів лісів, 27,8 тис. гектарів орної землі, 51,7 тис. гектарів косовиць, 24,3 тис. гектарів вигонів, під воду пішли багато десятків сіл. Люди пишуть, що в спечні літні місяці багато ділянок водоймища вкриті смердючою рухливою масою — синьо-зеленими водоростями. У цьому шарі дрібних зелених часток гине все живе. Водорості забиваються в зябра риб, риба гине й отруює воду. Як наслідок, по водоканалу «Дніпро — Кіровоград» іде вода, що не відповідає державним стандартам. Чим спекотніше літо, тим більше цих синьо-зелених водоростей. Вони в спеку почувають себе прекрасно. Аналізи показують наявність у рибі стронцію, свинцю, ртуті. Один краєзнавець нагадав у своєму листі, що були залиті, серед іншого, сотні скотомогильників — а це загроза сибірської виразки.

Ну, що тут скажеш? Бувають помилки, виправити які надзвичайно важко. Так, під воду пішли сотні тисяч гектарів ріллі, яка б нам стала в пригоді. Якби вони були принесені в жертву одній лише енергетиці, цьому взагалі не було б ніякого виправдання. Справа в тому, що всі українські ГЕС (дніпровські й інші) вироблять тільки 5 — 6% електроенергії в нашій країні. Але за рахунок своїх водоймищ ГЕС забезпечують Україні зрошення земель, загальна площа яких досягає 2,6 мільйона гектарів. Перевагою ГЕС є і відсутність шкідливих викидів в атмосферу. До речі, найменше землі поглинув Дніпрогес, на чию частку припадає більше 40% електроенергії дніпровського каскаду в цілому. Дніпровське водоймище в Запоріжжі — найменше за площею, хоча залитого їм теж безмежно шкода. Ми вже не можемо повернутися в минуле і скасувати будівництво дніпровських ГЕС. Напевно, розумно було б побудувати замість них дві-три ТЕЦ, а воду для зрошення подавати не по каналах, де її втрати неприпустимо високі. У підсумку вийшло б ощадливіше гнати воду по трубах за допомогою могутніх електричних насосів. Але, як влучно зауважив Леонід Макарович Кравчук, маємо те, що маємо.

Якби мова йшла тільки про затоплення ріллі, з цим, хай і з важким серцем, можна було б примиритися. Але затоплене щось більше. На дно штучних морів пішли Стара або Чортомлицька Січ та Нова або Подпиленська Січ (заснована в 1734 році) майже з усіма своїми паланками (округами). Пішов на дно й острів Томаківка, він же Буцький, він же Городище — можливо, первісний центр Запорізької Січі.

Сховався під водою і славний острів Мала Хортиця. Кошовий посланець Євсевій Шашол розповідав у 1672 році в Москві про місто Січ таке: стоїть воно в гирлах рік Чортомлик і Прогной, над річкою Скарбною, обнесене шестисаженим земляним валом з вежами, а в окружності 900 саженів. Одних тільки ковалів у Січі біля ста чоловік. Археологи вже не зможуть розкопати майстерні цих ковалів.

Під загрозою і Велика Хортиця. Як мені повідомили, недавно від острова відколовся і потонув підмитий водою величезний шматок із трьохсотрічним дубовим гаєм... Колиска козацтва почала занурюватися під воду, немов казковий Кітеж.

Щезли з лиця землі, начебто і не було їх ніколи, безліч старих сіл, з якими пов’язане таке славне минуле. В Апостоловському районі Дніпропетровської області зникло село Кут, одна з вулиць якого — найрідший випадок для радянського часу! — мала ім’я Івана Брекала. У 60 — 70-х роках XVII століття ця людина була наказним отаманом Січі на час відсутності кошового отамана Івана Сірка. Скажемо відверто, не дуже вже й велика фігура цей Іван Брекало — тим зворушливіше, що існувало місце, де пам’ятали і його.