Розділ без назви (23)

Ями та вибоїни

Здобуття незалежності не зводиться до її урочистого проголошення з трибуни Верховної Ради. Акт про незалежність — лише перший крок на довгому шляху до справжньої незалежності, на шляху від УРСР до України. Акт про незалежність — це ще й декларація про початок системної трансформації країни, готової рішуче реформувати чи не все своє «нутро», хоча деякі люди й досі вважають, що все зводиться до ринкових трансформацій та ринковою трансформацією й вичерпується.

Знаючи це, не варто заднім числом надто вже дивуватися, що модель перетворень, обрана керівництвом України у 1991 році, була моделлю одностороннього економізму, а ще точніше — ринкового фундаменталізму (хтось навіть сказав «ринкового бузувірства»). Найслабшою стороною трансформаційної моделі зразку 1991 року був її антиісторизм, забуття органічного зв’язку «минуле — сучасне — майбутнє». Такий зв’язок — об’єктивна даність, що не залежить від чийогось бажання. Його не перейти та не перескочити. Його існування виключає створення нових інститутів суспільного життя у вигляді простих копій чужого досвіду, нехай навіть найкращого. Зразкові (або «стандартні») моделі оновлення, рекомендовані багатьом країнам пострадянського простору, між іншими також Україні, як виявилось, не працюють. Механічно, штучно відтворити підсумки розвитку іншої країни не вдавалось ніде й ніколи.

Відкриття, що вразило реформаторів першого призову, полягало в тому, що ринкові реформи — це лише засіб вирішення завдань соціального розвитку. Критерії оцінки будь-яких реформ повинні містити питання: чи сприяють вони гуманізації суспільства? Ніхто не ставить під сумнів важливість економічної сфери, але коли наші реформатори отямились від першої ейфорії ринкового романтизму, то раптом з’ясувалось, що соціальна складова, духовне життя, культура, моральні цінності ще більш важливі. Деякі з них (на жаль, і досі ще не всі) раптом зробили відкриття, багато разів уже зроблене й до них — відкриття, яке можна висловити так: не людина для ринку, а ринок для людини. Але, як бачимо, не дарма кажуть, що чужі гулі на лобі нічому не навчать, тільки — власні.

Найбільших втрат Україна зазнала на початковому етапі реформ. Вони розгорталися без будь-якого обгрунтування, не було навіть приблизного уявлення про те, як і у якій послідовності їх здійснювати. Діяли за відомим більшовицьким принципом — спочатку зруйнувати все «до основанья, а затем» почати будівництво з нульової відмітки. У країні, яка більше семи десятиріч будувала свою економіку на антиринкових засадах, були одразу ж запроваджені на диво сміливі ринкові нововведення.

На початку реформ був прийнятий ряд базових законів ринкової економіки. Ці закони скопіювали з іноземних аналогів, і більшість з них виявились нежиттєздатними із цілком зрозумілої причини — такої економіки у нас тоді не було. Україна однією з перших серед посткомуністичних країн (навіть раніше Польщі) ввела податок на додаткову вартість, не маючи для цього жодних передумов. Результат закономірний: було завдано болючого удару по фінансам суб’єктів господарювання.

Відкритість економіки тієї чи іншої країни може бути корисною лише тоді, коли надійно забезпечена реалізація її конкурентних переваг. В іншому випадку відкритість діє руйнівно. Не випадково Німеччина та Японія ввели конвертованість своїх грошових одиниць тільки у середині 60-х років, тобто не раніше, ніж були подолані наслідки воєнної розрухи. Ми ж бо поспішили зробити це в умовах глибокої економічної кризи, практично водночас з переходом до світових цін на нафту та газ — переходом, який одразу ж зробив у нас збитковими не тільки окремі підприємства, але й цілі галузі. А розмови про установлення в економіці конструктивного конкурентного середовища так і лишилися розмовами.

Перебільшеними виявились також розрахунки на зовнішню допомогу. До того ж фінансова підтримка українських реформ надавалась, як правило, «в одному флаконі» з необгрунтованими застереженнями та вимогами, її супроводжували умовами, в тому числі політичними, які дуже мало відповідали реаліям моменту. Цьому є своє пояснення. Західні партнери розглядали Україну, перш за все, з точки зору її належності до колишньої радянської імперії, подальший вплив якої вони вважали за потрібне у той чи інший спосіб обмежити. На інші посткомуністичні країни Центральної та Східної Європи вони дивились інакше.

Врешті-решт Україна кожен раз залишалась наодинці зі своїми найбільш важкими проблемами.

Ми дарма намагалися копіювати законодавство країн ЄС. Справа це, певна річ, добра, але ж треба було розуміти, що середовище, у якому діють закони в ЄС, м’яко кажучи, відрізняється від нашого. Для порівняння: Польща взялася за вирішення цієї проблеми лише на заключному етапі свого приєднання до Євросоюзу. Немає сенсу приймати закони, які неминуче будуть відкинуті суспільними інститутами та суспільною практикою. Окрім всього іншого, це підриває авторитет держави і не сприяє шануванню законів взагалі. У цілому ж невідповідність законодавчої бази економічним реаліям — це пряме запрошення до розширення сфери тіньової економіки.

В Україні надто рано, ще у 1991 році, і явно поспіхом взялися за приватизацію банківської системи. Порівняйте: у ряді країн колишнього «соцтабору» до цього підійшли тільки зараз, на просунутому етапі реформ. І це ще один прорахунок тієї моделі переходу до ринку, якої у нас дотримувались. Приватизація банківської системи тоді, коли не було вільних капіталів, відповідної законодавчої бази та інших необхідних передумов, стала запрошенням до «законного» присвоєння державної власності. Всі наші «олігархічні» структури саме звідти.

Внаслідок такого нагромадження помилок наші реформи почали швидко втрачати навіть щось подібне до конструктивної направленості. Результатом стали прискорене розбалансування та частковий розлад народного господарства, наслідки якого ми й досі не можемо подолати. Рекордна гіперінфляція 1993 року (10 256%!) та обвальне 25%-не падіння ВВП у 1994 році (не впевнений, чи були ще такі падіння у світовій практиці — хіба що під час воєн) стали результатом саме структурного розбалансування економіки.

Здійснюючи стрибок у ринкову економіку, керівництво України виходило не тільки з незаперечних істин, але також, як з’ясувалось пізніше, з певного набору міфів. Один з таких міфів полягав у тому переконанні, що вільне суспільство, до якого ми так поривались, повинно дотримуватися правила «Дозволено все, що не заборонено!» Насправді це правило підходить хіба що для країн старого капіталізму, де саме життя за століття виявило все, що безперечно слід заборонити. Ми ж входили у ринок (веду мову про Україну, але те саме було і у Росії), маючи виключно радянські закони, які не передбачали ринкових відносин і тому не містили абсолютно необхідних заборон. Проте ці радянські закони прямо забороняли дещо, без чого ринок неможливий. Першопроходцям ринку доводилось рухатись як по мінному полю, порушуючи закони обох світів. Не дивно, що першу когорту бізнесменів склали люди найбільш відважні, зухвалі, а серед них і такі, що не були схильні товаришувати ні з якими законами. Багато хто з них з тих часів так і продовжує жити за рахунок дірок та щілин у законодавстві (а такі, на жаль, не переводяться). Інші, не заперечую, стали респектабельними підприємцями.

Ринковий романтизм українських реформаторів першого призову був не тільки страшенно рішучим, але й легко відступав. Через це українська економіка на роки стала чимось на зразок вулиці водночас з право- та лівобічним рухом. У багатьох країнах гармонійно співіснують приватні та державні підприємства, під завісу радянської влади у СРСР теж збирались будувати «багатоукладну» економіку (хоча ніхто не встиг до ладу зрозуміти, про що саме йшлося), але немає і не може бути «змішаної економіки». Правила гри для державних та приватних підприємств не можуть бути взаємовиключними, інакше це відкриє ворота для нескінченних зловживань.

У Росії внаслідок схожого розвитку подій, при всіх соціальних та політичних втратах, було принаймні вирішене завдання «первинного накопичення капіталу», у нас же не зовсім вирішене і воно. В Росії уже склався великий капітал, здатний мобілізувати кошти для вирішення серйозних господарських завдань, в Україні він ще й досі відносно слабий. Надто неоднакові були з самого початку грошові потоки у двох країнах.

Іншим міфом, який був прийнятий як керівництво до дії (точніше, до бездіяльності), стало ствердження, ніби-то держава повинна якомога швидше звільнити економіку від своєї присутності. Автори таких стверджень не знали, що держава може звільнити економіку від своєї присутності лише там, де сформовані і ефективно діють повноцінні ринкові механізми. І — увага! — тільки там, де вона, держава, є.

У роки прийняття найвідповідальніших економічних рішень Україна, безперечно, мала всі необхідні зовнішні державні атрибути, але держави, у повному розумінні слова, ще не було. Не було організму з природним імунітетом до всього, що протипоказано суспільству в цілому. Державний апарат довго не міг позбавитися психології «союзної республіки» — тобто, по суті, психології співробітників якогось регіонального підрозділу або регіонального управління. Дієздатність держави не можна вважати достатньою і досі. Це продовжує залишатися головною перешкодою на шляху ясної економічної та соціальної політики, заважає виправляти деформації минулих років. У країнах, до досвіду яких ми придивляємось, роль держави незмінно зростала на найбільш складних етапах розвитку. Згадаємо часи світової економічної депресії 1929 — 1933 років (а у США вона продовжувалась майже весь перший термін президентського правління Ф. Д. Рузвельта, до 1936 року), згадаємо виняткові за глибиною перетворення післявоєнної Європи, аж до 60-х, а потім у кризові 70-і роки. Особливості сьогоднішньої економічної системи розвинених країн формувалися саме у той період. Вони установлювались на засадах державного стимулювання економічного та науково-технічного прогресу, найактивнішої взаємодії держави з приватним капіталом і, що дуже важливо, із суспільством.

Суспільні протиріччя, кризи важкі та навіть болісні, але, тільки переборюючи їх, країни та народи можуть розвиватися, інакше — застій, занепад, а у інших випадках — припинення історичного життя. Мені видається дуже показовою криза 1973 — 1981 років, про яку я вже говорив. Ця криза не тільки спричинила появу енергозберігаючих технологій, але й відкрила людям очі на їхню марнотратність, примусила набагато більше поважати природу, дала поштовх до відродження лісів та водоймищ. Воду у озері, на якому стоїть місто Чікаго, промислові стоки перетворили до кінця шестидесятих у хімічний розчин. Казали, що вночі можна було опустити в озеро відзняту фотоплівку, а через годину дістати її вже проявленою. Через двадцять років у озері стало можливим купатися. У ліси, запаскуджені сміттям, першими відправилися школярі. Вчителі розповідали їм, як важливо утримувати свою батьківщину у чистоті. І Америка поступово стала чистою країною. Мене надихає цей приклад ефективності громадянського суспільства. Але я не забуваю й про те, що якби в Америці крім громадянського суспільства не було ще й сильної держави, що підтримала ці починання, рух за прибирання країни не зміг би вирішити поставленого завдання.

Дуже добре, що нас захоплює ідея громадянського суспільства, але навіть розвиненому громадянському суспільству не все корисно, а тим більше в історично короткі терміни. Особливо такому громадянському суспільству, яке ще не сформувалося остаточно. Можно й потрібно вітати той факт, що наші люди вчаться відстоювати особисті та корпоративні права у судах, втім якщо ми вирішимо, що саме таким шляхом Україна покінчить з корупцією, чиновницьким всевладдям та свавіллям, боюсь, ця мета буде досягнена дуже й дуже нескоро. Вирішальне слово тут повинно належати державі. Так, правильно, все, що потрібно від держави — це «не заважати» діям законів ринку, але то — від ідеальної держави і в ідеальному суспільстві. У цьому ж сенсі правильне і ствердження, що держава не повинна взаємодіяти з приватним капіталом... Проблеми та труднощі у економічному розвитку виникають у нас часто-густо через надто повільне формування національного приватного капіталу. За цих умов особливо наочною бачиться істина, що приватний капітал, незалежно від своєї структури і розмірів, завжди потребує підтримки держави, розраховує на таку підтримку. Сучасна економіка зобов’язана своїми науково-технологічними досягненнями значною мірою тому, що могутність приватного капіталу і можливості держави являли собою ніби єдиний функціональний механізм. Авіація, космос, інформатика, інтернет, воєнні технології нового покоління розвивались та розвиваються саме завдяки такому поєднанню.