Розділ без назви (21)

Без Рюриковичів

А яка дивна та унікальна культура склалася до середини XVII століття в Україні, щоб дійти розквіту у XVIII — відкрита, багатомовна, гуманна, чужа ізоляціонізму, з розвиненою (як пишуть вчені) сміховою та пародійною основою. У затишному світі України не було бездонної безодні між кобзарем, що виспівує думи про втечу трьох братів з Азова чи про Марусю Богуславку, та вченим богословом, який навіть із дружиною розмовляє церковнослов’янською чи то латиною. Відомо, що деякі українці вчились у Венеції та Падуї, Київ називали другим Єрусалимом. Культура христианських народів Європи як правило підживлювалась або з римсько-латинського джерела, або з греко-візантійського. Україна опинилась одразу в двох колах культури.

Релігійна ворожнеча та війни з Польщею якось-таки не заважали могутньому польсько-латинському впливу. Латиною писалися теологічні та полемічні трактати (писались вони й мовою «супротивника», тобто польською), йшли диспути, виголошувались урочисті промови. Латина була мовою православної Києво-Могилянської колегії (з 1694 року — академії), причому нею не тільки викладали на всіх курсах, але учні ще й повинні були латиною спілкуватися проміж себе у позанавчальний час!

Світ цих малих «граматиків, риторів, філософів та богословів» незрівнянно описаний у гоголівському «Виє». Вони не тільки протягом 12 років проходили курс наук, але й були не чужі мистецтву. «В торжественные дни и праздники семинаристы и бурсаки отправлялись по домам с вертепами. Иногда разыгрывали комедию, и в таком случае всегда отличался какой-нибудь богослов, ростом мало чем пониже киевской колокольни, представлявший Иродиаду или Пентефрию, супругу египетского царедворца. В награду получали они кусок полотна, или мешок проса, или половину вареного гуся». Історики стверджують, що Гоголь тут цілком точний: саме так «спудеи» компенсували бідність свого забезпечення, допомагаючи проникненню вченої культури у міське середовище. (Мені, щоправда, чомусь здається, що давали семінаристам не просо, а пшоно). Та й не тільки у міське. Під час вакацій частинка міських видовищ перепадала й хуторянам. «Приблизившись к хате, выстроенной поопрятнее других, становились перед окнами в ряд и во весь рот начинали петь кант. Хозяин хаты, какой-нибудь старнй козак-поселянин, долго их слушал, подпершись обеими руками, потом рыдал прегорько и говорил, обращаясь к своей жене: “Жинко! то, что поют школяры, должно быть очень разумное; вынеси им сала и чего-нибудь такого, что у нас есть!”».

Інше чудове явище нашої демократичної культури — православні міщанські братства. Українське вельможне панство було окатоличене і тим загублене для України. Після Брестської унії 1569 року відійшли від своєї колишньої пастви, ставши уніатами, і більшість епіскопів. Але громадяни, що залишилися без еліти, відповіли на це створенням братств. У 1620 році всім кошем вступили до Київського братства запорожці. Братчики засновували православні школи та друкарні. Кількість друкарен в Україні іноді перевищувала десяток, і в цьому Україна XVII століття помітно випереджала Росію. Та й церковна думка стояла у Києві набагато вище, ніж у московських начотчиків та буквоїдів, з цим погоджуються і сучасні російські історики церкви.

Україну відрізняла висока грамотність; сірійський араб-християнин Павло Алеппський, син антіохського патріарха Макарія, що описав подорож патріарха у Росію в 1655 році через Україну, повідомляв, що навіть українські селяни вміли читати й писати, а сільські священики збирали та навчали сиріт. Відзначив він у своїх подорожніх нотатках також відкритість киян у стосунках з іноземцями. Він та його супутники зустрічали найдружелюбніший прийом, ніде не відчували себе чужинцями, у той час, як у Росії він не бачив «радості та волі» і почував себе так, ніби на серце йому «повісили замок».[26]

Але було в Росії також багато плюсів. У порівнянні з відкритою всім вітрам Україною життя тут було досить спокійне, всі вороги були далеко. Безмежні ліси настільки кишіли звір’ям та птицею, що іноземці порівнювали Росію з величезним звіринцем. Полювання не було привілеєм дворян, ним займались і прості люди. Ріки та озера просто рясніли рибою. Риба, дичина, гриби та ягоди були майже нічого не варті.[27]

Такою була країна, до якої Україна виявилась приєднаною у 1654 році — багата природними ресурсами, повністю собою задоволена, з жорсткими, як кремінь, дяками (Хмельницький відчув це у Переяславі), відносно мало наражена на зовнішні погрози, підозріла до іноземців, сита, дуже набожна і малоосвічена, хоча на Красній площі у Москві Павло Алеппський побачив цілий книготорговий ряд. Але було у ній і щось нечуже, було привабливе. Заповзятливі та бідові українці досить швидко потягнулись сюди. При цьому вони вважали, треба думати, що просто переселяються на інший кінець «Русской земли». Ось як багато значать сталі поняття, ось які важливі імена, слова, ідеї, символи. Ідея «Русской земли» від Червоної Русі та Вільни до Архангельська та Вятки частково знімала у тих, хто переселявся до Росії, психологічний бар’єр.

Освічені «малороссы» виявилися потрібними у Росії.

Уже нікому не треба доводити, що до середини XVII століття, тобто до початку Визвольної війни гетьмана Богдана Хмельницького, українська культура була відчутно вищою від російської. З цим не сперечаються ані російські, ані західні історики. Двісті років, які минули після падіння Константинополя у 1453 році, Росія залишалась без орієнтира та ідейної опіки. У Москві царювали підозри: а чи такі вже православні тепер ці греки? По-перше, живуть «під басурманом», а по-друге, вступили у Флорентійську унію з католиками. Культурні центри Європи були далеко, особливо якщо врахувати наявність високого релігійного бар’єру. Впродовж століть у московському товаристві зворотньою стороною побожності була ворожнеча до освіти. Ходило таке прислів’я: «Кто по-латыни научился, тот с правого пути совратился». Ворожнечу до всякої «латини» виправдовували небезпекою єресі. Московські церковні люди постійно пам’ятали православний переказ, за яким Люцифер, впавши з неба, приземлився десь на заході, за Польщею. Любов до знання видавалася їм зрадою вірі та шляхом до погибелі душі. У цій любові вбачали першорідний гріх гордині. Освіта могла бути лише православною, всяка світська наука виключалась.

Україна ж, зберігаючи православ’я, виявилась куди більш гнучкою та толерантною. Західний культурний вплив відчували не тільки пани та магнати українського походження. Про них, мабуть, можна сказати, що вбирали його аж надто запопадливо — тому що, як правило, повністю полонізувалися у другому-третьому поколінні. Середні ж верстви і навіть простий народ, аніскільки не полонізуючись, змогли взяти від польської культури (і через польське посередництво — у країн, розташованих далі на захід) багато цінного. Але головне, в Україні була відтворена традиційно європейська система освіти, заснована на володінні латиною та ознайомленні з працями римських істориків та філософів. Латина була універсальною мовою європейського культурного товариства, і володіння нею давало освіченим українцям ключ до досягнень науки та культури того часу.

Водночас Україна зберігала живі зв’язки з грецьким культурним світом, а час від часу ще й з турецьким. Зовнішній світ України не обмежувався найближчими сусідами. У цей світ входили (нарівні з Варшавою та Москвою) Єрусалим, Париж, Відень, Прага, Рим. Саме українські богослови «виправили» православні релігійні книжки, звіряючи їх із першоджерелами. Згідно вказівок Вселенських соборів та розпоряджень патріархів були «відредаговані» й церковні обряди.

Не можна сказати, що Росія, яка бачила у європейській освіті латинську єресь, зовсім не прагнула такого життя. Єресь вона бачила, але все одно до неї поривалась. Судячи з родовідних книжок, вона постійно приймала шукачів пригод «из Цесарской земли», «от немец», «от свеев» та інших країн, аж до Шотландії. Навіть на Ливонську війну можна, мабуть, дивитися, як на «великий контакт» із Заходом. Але в цілому слід визнати, що Росія, яка засиділась у середньовіччі, продовжувала самовдоволено варитися у власному соку.

Застій, втім, не міг тривати вічно. У 1649 році молодий боярин Федір Ртіщев, нібито з власної ініциативи, але з відома царя, запросив з Києво-Могилянської колегії ієромонахів Єпіфанія Блавинецького та Арсена Сатановського із трьома десятками ченців. Вони утворили вчене братство, яке займалось перекладами книг та навчанням юнаків. Сам Ртіщев вступив до цього училища рядовим учнем. «Ргіщевське братство» започаткувало майбутню Слов’яно-Греко-Латинську академію. Так почалося перенесення київської вченості у Москву, а після Переяславської угоди Україна стала для Росії у культурному відношенні справді «старшою сестрою».

Колись, у XII столітті князь Андрій Боголюбський утік із Вишгорода Київського до Володимира, прихопивши київську святиню, ікону Божої Матері, писану, за переказом, євангелістом св. Лукою. Андрій вирішив зробити з Володимира другий Київ: збудував Золоті ворота та прекрасні храми, завів літопис, який відкривався подіями київської історії («Повестью временных лет»), а вже потім переходив до подій Володимиро-Суздальської землі. Тобто він всіляко переконував, що столиця Русі переїхала у Володимир. В 1169 році його військо (щоправда, без його особистої участі) навіть спалило Київ.

Від цього тяжкого удару Київ так і не зміг до кінця оправитись аж до ординського завоювання, а володимирські та московські літописці з того часу так і продовжували починати свої літописні зведення з київської історії. Врешті, для тутешніх Рюриковичів Київ залишався родовою та спадкоємною вотчиною.

Через 500 років історія повторилася, і Москва (де навіть не залишилося Рюриковичів), на доповнення до київської історії одержала київську вченість та українську барочну культуру. А як додатковий приз київські граматики поновили російську літературну мову. Приїжджі перекладали у Москві не тільки духовні книжки, але й праці з історії, географії, педагогіки та лікувальної справи. Єпіфаній склав слов’яно-греко-латинський словник та лексикон церковних слів, писав передмови до різних книжок, що друкувались тоді, вірші на честь святих, складав та виголошував проповіді. Одна з них носить назву «Люди, що сидять у темряві». Це, за його переконанням, «мысленные совы» та «ненавистники культуры», які «возлюбили мрак неведения». Єпіфаній Славинецький пізніше зіграв свою роль також у російській внутрішній політиці: він доклав руку до відсторонення патріарха Нікона.

До речі, в Росію були «експортовані» також зачатки світського мистецтва. Коли київські архієреї та священики приїхали у Москву, щоб взяти до своїх рук керування московською церквою, вони привезли з собою також і «шкільну драму». Де б не був український епіскоп або українець — ректор семінарії, там неодмінно ставились київські п’єси або наслідування їм.

У 1664 році у Москву переселився випускник Києво-Могилянської колегії знаменитий просвітитель Сімеон Полоцький. Через три роки він став вчителем царевича Олексія, а після його смерті — царевича Феодора та царівни Софії. Як богослова, Сімеона Полоцького цікавили дивовижні, як на перший погляд, речі: скільки часу пробули Адам та Єва у раю (Сімеон вирахував, що три години), котра була година, коли вони согрішили («в шестой час дня»). Обговорював він і ще більш екзотичні питання, сама несподіваність яких розхитувала раз і назавжди затверджене та визубрене, підбадьорювала допитливість. Сімеон Полоцький заснував у Кремлі світську типографію, написав збірки віршів «Вертоград многоцветный», «Рифмологион», у якому, зокрема, прославляв могутність та силу Росії, та «Псалтирь рифмованную» (улюблене читання Ломоносова), написав п’єси «Комедия притчи о блудном сыне» та «О Навуходоносоре царе». Він, по суті, засновник поетичного та драматичного жанрів у російській літературі.[28]