Розділ без назви (11)

Від слова «Рай»

У родині людства неповторний кожен народ, та все ж доля українського народу належить до найбільш вражаючих у історії.

У 1991 році мільйони людей у всьому світі дізналися, що на карті Європи з’явилась велика, але досі мало кому відома країна на ймення Україна. Ті часи недарма прозвали «весною Європи». Арену історії покидав комунізм, до того ж покидав на диво покірливо (а міг би багато чого утнути не тільки у Югославії), ніби сам себе соромився, а на посткомуністичному просторі одна за одною виникали нові країни. На місці великої Югославії опинилося одразу п’ять країн, одна з яких продовжувала зватися Югославією. Оголосили відновлення суверенітету, що бере свій початок у 1918 році, три республіки Балтії СРСР... Дивлячись на карту, можна було спостерігати, як Європа поповнюється новими країнами традиційного для себе розміру, і лише Україна різко вибилась із цієї закономірності.

Додержуючись правила, що все пізнається у порівнянні, телебачення, газети та журнали пояснювати тоді своїй аудиторії, що за кількістю населення Україна ненабагато поступається трьом країнам Великої Сімки, а одну навіть перевершує по цьому показнику. Що ж до розмірів, то лише два члени Великої Сімки були більші за Україну, всі інші — менші, до того ж дві країни суттєво менші. Україна одразу виявилась найбільшою країною Європи.

Як же так сталося. — часто запитували у всьому світі у грудні 1991 року, — що така величезна країна так довго залишалась маловідомою? Наведу слова значного німецького історика Андреаса Каппелера, який констатував на початку 90-х: «як історична, так і громадська думка у Західній Європі аж донедавна навряд чи сприймали серйозно та брали до відома існування 45-мільйонної української нації».

Причина такого сумного стану справ полягає не тільки у розпаді нашої державності, але й у тім, що наш народ і наша земля протягом історії жили й були відомі зовнішньому світу під різними іменами.

Сучасні діти читають у «Тарасі Бульбі» про останній подвиг старого Тараса — його спалюють заживо, а він встигає крикнути товаришам, щоб спускалися до Дністра, до човнів стежкою під горою; читають і доходять до того місця, де автор вигукує: «Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая бы пересилила русскую силу». Діти дещо здивовані. Тарас без сумніву українець, чому ж так підкреслено прославляється «русская сила»? Та й на попередніх сторінках повісті йдеться то про Україну, то про «Русскую землю».

Ті мої читачі, які і без мене добре обізнані із цим питанням, можуть пропустити цей розділ.

Люди радянського виховання й освіти не забули вираз «єдина колиска трьох східнослов’янських народів». Цю «колиску» ми «проходили» у школі, про неї могли колись згадати з якогось ідеологічного приводу навіть у технічному вузі. Її пишно згадували у зв’язку із різними урочистими подіями на зразок «Декади українського мистецтва та літератури у Москві». Одна така декада проходила, пригадую, саме тоді, коли я починав роботу у КБ «Південне». Вираз був образний, — він викликав у моїй уяві картину напівтемної хати, де горить скіпочка, та трійню немовлят, яких через бідність втиснули в одну колиску. Цими немовлятами були Українець, Білорус та Росіянин. Дуже довго вони у цій зибці (прошу вибачити, у колисці), ясна річ, не затримались. Поступово їх життєві шляхи, як у всіх людей, що дорослішають, стали розходитись. Я розумів цей вираз саме так, і не бачив, та й зараз не бачу у цій картинці нічого образливого, а тим більше обурливого.

Як на мене, не треба бути видатним істориком, аби втямити: слова «спільна колиска» ніяк не могли претендувати на те, щоб стати науковим терміном. Це ж бо явно поетичний образ і як поетичний образ це словосполучення добре зрозуміле. За ним — спільна для трьох наших народів кирилиця та пов’язана з нею письменність, і одночасне, з різницею в місяць, хрещення киян та новгородців у 988 році відповідно у Дніпрі та Волхові. Напевне і Полоцьке князівство у сучасній Білорусії було хрещене приблизно тоді ж. Нашим спільним надбанням стала церковнослов’янська мова, що так сильно вплинула на живі мови українців, білорусів та росіян. Нашою спільною чудовою архаїкою є церковний календар із відставанням на 13 днів від усього світу. А хто тепер зможе сказати: звичай називати один одного на ймення та по-батькові, він звідки — з Києва, з Новгорода? Або ж з Турово-Пінської землі? Можна сказати одне: цей звичай виник у Стародавній Русі, це частина спільної спадщини наших трьох народів.

Здавалося б ніхто, що має вуха, не буде висловлювати сумнів у тому, що українська, білоруська та російська мови походять від якогось одного кореня. А що стверджують вчені? Чи згідні вони з тим, що тисячу років тому наші мови були набагато ближчі, ніж сьогодні, але з плином часу розійшлися? Якщо так, то бідну колиску можна не трощити, дати їй спокій. Адже у давнину «мова» («язык») і означало «народ». Мова та віра — ось що було важливим для наших предків. Навряд чи вони морочили собі голову тим, хто від кого походить та з ким серед стародавніх народів вони споріднені. А ось сучасних українців, як, втім, і росіян, це останнім часом стало раптом чомусь хвилювати. Щоправда, не всіх, але багато тисяч людей. З’явились книги, що доводять наше походження від мешканців Атлантиди, від етрусків, амазонок, і так далі. Я не проти того, щоб ми походили від етрусків або шумерів, мені всі ці народи до вподоби, так само як берендеї та печеніги, про амазонок нема чого й казати. Бажано тільки, щоб ми, переймаючись їх величчю, почали продуктивніше і краще працювати.

Але ось російський академік Валентин Янін стверджує (вивчивши берестяні записки, якими обмінювались мешканці Новгорода), що староновгородський діалект різко відрізнявся від діалекту «руського», київського. Він нарахував «близько 30 відмін». Я не знаю, багато це чи мало (сьогодні відмін куди більше, чи не так?) і чи відсувають вони «спільну колиску» в якесь більш віддалене минуле. Може нам взагалі слід говорити про «спільну купіль»? І про спільних вчителів, що навчили нас грамоті? В. Янін до того ж стверджує, що державність, система державного устрою розповсюджувалась не з Києва у Новгород, а навпаки, з Новгорода у Київ.

У наші дні спостерігаємо справжнісінький бум історичних досліджень. Сьогодні кожний, хто бажає, може обрати собі історичну гіпотезу до смаку — ту, яка більше тішить його самолюбство. Я веду мову про самолюбство (гонор) через те, що комусь здається — якщо Будда, Заратустра та Конфуцій — то стародавні українці (з’явилися і такі ствердження), то він особисто став від цього розумнішим та прекраснішим. Міфи необхідні молодим націям так само, як дітям необхідні казки. Але потім діти зростають, і казки треба відкласти вбік.

Здоровий глузд підказує, що перетягання історичного спадку заняття безрезультатне. Спадкоємець — той, хто успадкував; цим духовна спадкоємність відрізняється від нерухомого майна. Скасувати таку спадкоємність, коли вона вже сталась, неможливо. Ми, українці, не можемо оголосити себе монополістами духовного спадку Стародавньої Русі через те, що його реально успадкували три народи. Коли російські студенти-філологи вивчають «Слово о законе и благодати», «Хождение игумена Даниила в Святую Землю», «Повесть временных лет», «Слово о полку Игореве», вони вивчають свою (і, зрозуміло, нашу), а не іноземну літературу. Література Київської Русі — родоначальниця літератур України, Росії та Білорусії, що ж тут жахливого для нас? Я не бачу аби це ствердження містило у собі замах на права і стародавність української літератури. Це ствердження не відбирає у неї жодного рядка. Важлива частина духовного спадку стародавнього Києва була збережена у Росії і більш ніде. Я маю на увазі билини Київського циклу про Володимира Красне Сонечко, про київських богатирів Іллю, Добриню та Альошу Поповича, і про їх численні подвиги. Ці билини збереглися й були записані, головним чином, поблизу від Онезького озера, в Архангельській та Володимирській губерніях, але не в Україні, і нам не годиться удавати нібито це не так.

Наш видатний історик Омелян Прицак зауважив, що всі прагнуть походити від шумерів. Мешканці Атлантиди — це крутіше від шумерів, але ще не кінець. Мені говорили, що у Петербурзі вийшло двотомне дослідження, автори якого, два доктори наук (у одного цілком українське прізвище Кандиба), стверджують, що російському народу 18 мільйонів років. Зрозуміло, що все науково обгрунтовано.[8] У нашому сучасному житті вчені бачать безліч опорних елементів культури, які мають дуже й дуже давнє походження. Саме на них тримається сучасна культура українців, білорусів, росіян, всі більш пізні нашарування. Ось як довго дає знати про себе «спільна колиска». Або купіль. Та чи випливає з цього, що всі спадкоємці Стародавньої Русі були зобов’язані чи навіть приречені жити в одній державі? Давньоруська держава, проіснувавши кілька століть (не скажеш, що недовго!), втратила свою цілісність за сто з чимось років до нашестя Батия. Її розпад був таким же природним та закономірним, як розпад СРСР наприкінці XX століття.

Тут важливо, на мій погляд, не стати жертвою одного непорозуміння — особливо у зв’язку з тим, що ми ведемо мову про зміну імен України. Наші далекі предки дуже здивувалися б, почувши назви «Київська Русь» або «Давньоруська держава» — книжкові вирази, вигадані на початку XIX століття. Свою батьківщину вони називали «Русью» та «Русской землей». «Русь» означало також і народ Русі («русь» — назва того ж типу, що й «чудь», «жмудь», «голядь»). Говорили ще «русини» (як «литвини», «грузини», «мордвини») і, очевидно, не так часто «русичі» (як «немчичі», «вятичі», «кривичі»). Слово «русичи» є у «Слове о полку Игореве». Після того, як єдина держава припинила своє існування, ідея Руської землі зберігалась ще протягом століть, зберігалась мова, яка була зрозумілою у всіх її кінцях. Можливо, то були вже різні мови — мовознавці, очевидно, ніколи не прийдуть до згоди — головне, що ці мови були зрозумілі кожному, хто відносив себе до «руських» або «русьских». Саме написання: «русьскыя» та «русьский» («Русьскыя земли игумен Даниил», «Седе Олег княжа в Киеве, и рече Олег: се буди мати градом русьским») допомагає зрозуміти, що ці слова означали «має відношення до Русі», «належить Русі» — землі Русь або народу русь.

На окраїнах, що відокремились, довгий час всі добре пам’ятали «откуда єсть пошла Русская земля», де головна Русь. Так само як сучасні мешканці спальних районів, прямуючи до центру міста, часто-густо говорять «поїхав до міста», так і люди XII століття, відправляючись з далеких князівств на Київщину, говорили, що їдуть на Русь (або в Русь). У Новгородському літопису під 1132 роком сказано: «В се же лето ходи Всеволод в Русь Переяславлю» (з Новгорода в Русь, до Переяслава). У 1142 році: «Епископ и купьце и слы новгородьскыя не пущаху из Руси» (до речі, відчувається по цитатах, що відносини після отримання Новгородом незалежності склалися далеко не найкращі), і приблизно в ті самі часи вперше з’являється слово «Україна». Втім, що воно означало? Завжди треба пам’ятати, де знаходиться точка огляду. Те, що для нас Закарпаття, для чехів та словаків Підкарпаття. Галичина, що з точки зору киян, знаходиться на краю («оукраине») Русі, зветься у іпатьєвському літопису під 1189 роком «Украиной Галичькой». Двома роками раніше той же таки літопис повідомляв, що переяславський князь Володимир Глібович, застудившись у поході проти половців, «разболеся болестью тяжкою, ею же скончался. О нем же Украина много постона». Мається на увазі, що за Володимиром Глібовичем багато стогнав «его край», його земля? Відповісти ствердно заважає той факт, що переяславські князі при погляді з Києва теж були «окраинными». Разом з тим, зрозуміло, що знаходячись у Києві, неможливо назвати рідну землю «окраиной». «Окраїною» чого? Без сумніву, все не так очевидно, як може здатися на перший погляд.

Ще у XIX столітті склалась думка, що «Московщина» та «московський народ» привласнили собі історичне ім’я нашого народу («Русь», «русский») і саме у зв’язку з цим нам довелося знайти собі інше ім’я — «Україна» та «українці». Проти такої думки повстав у тридцяті роки палкий український патріот, дипломат часів незалежної України 1917 — 1920 років, член Державного Сенату при Скоропадському, професор Сергій Павлович Шелухін. Перебуваючи в еміграції, він написав книгу «Україна — назва нашої землі з найдавніших часів». Провівши титанічну роботу, він виявив буквально всі згадки про Україну, починаючи з XII століття, у літописах та хроніках, у нотатках зарубіжних мандрівників, у державних документах різних країн, на старовинних європейських картах, у народних піснях та переказах. Зокрема, він «пять зім читав 130 товстих томів пов<ного> зібр<ання> зак<онів> Рос<ійської> Имп<ерії>, шукаючи там вжитку термінів “Україна”, “Українці”».

Шелухін дійшов висновку, що саме назва «Русь» була для України «політичною» та чужою, принесеною зовні. Згідно з висновками Шелухіна, назві «Русь» потрібно було 400 років, щоб вкоренитися й стати більш-менш загальноприйнятною, але вона так і не змогла витіснити тепле споконвіку слов’янське ім’я «Україна», яке означало по-перше «країну» (країну взагалі), а по-друге, «рідний край». Не дивно, що це слово, врешті, відродилося і витиснуло всі інші найменування нашої землі.