Розділ без назви (36)

Потроху дорослішаєм

Коли я чую (а чути доводиться нерідко), що після розвалу СРСР були розірвані всі зв’язки, розчленований раніше єдиний інформаційний і культурний простір, у мене відразу виникають деякі сумніви. Простір російської, точніше, російськомовної мас-культури нітрохи не розірваний. Більш того, він ніколи не був таким міцним і цілісним, як сьогодні.[79]

Але варто лише торкнутися теми про заходи на підтримку української культури і мови, про податкові пільги для їхньої підтримки, як відразу починаються розмови про нерівні умови, про подвійні стандарти і про нові годівниці для чиновників. Можна не сумніватися, що будь-який змушений захід української держави по захисту національної культури негайно буде оголошений дискримінаційним.

Російські журналісти, що заявляють про гноблення російської мови, могли б для повноти картини згадати і про те, що в нашій Верховній Раді є депутати, які принципово виступають тільки по-російськи. (У США величезний відсоток іспаномовних, але в конгресі всі виступають державною мовою.) Небажання користатися українською мовою демонструють і деякі місцеві керівники на сході і південному сході країни. Така демонстративність зачіпає душу багатьох українців, звідси їх емоційні перегини. Ці перегини потім стають улюбленим об’єктом цитування частини російської преси і приводом для малокомпетентних коментарів. Чи можуть читачі цієї преси мати об’єктивне уявлення про життя сучасної України? У свою чергу, в Україні завжди знайдеться кілька газет, готових радісно передрукувати ці коментарі на доказ того, що імперія просто невиліковна.

Думаю, що саме завдяки російській пресі перекручені уявлення про нашу дійсність досягають і рівня російського політичного керівництва. Справа дійшла до ноти на адресу України, направленої Міністерством закордонних справ Росії 9 лютого 2000 року. У ноті стверджується, що деякі сили в Україні «намерены создать невиданный доселе в Европе феномен — сделать родной для подавляющего числа населення язык по сути изгоем, свести его до маргинального уровня, а возможно — и вообще выдавить». Нота завершувалася лиховісним пророцтвом: «Подобного рода действия в такой чувствительной области как язык обычно имеют тяжелые последствия». Шкода, це не прийнято таке в дипломатії, ато б можна було запросити авторів ноти проїхатися приватними особами по Україні, погуляти вулицями наших міст, прислухатися, яка мова, як і раніше, переважає в юрбі на Хрещатику (не кажучи вже про Сумську вулицю в Харкові), подивитися, яка періодика, які книги і касети продаються на лотках, і лише після цього робити висновок, чи знаходиться російська мова в Україні під загрозою.

Дуже показовою для російського розуміння наших проблем була і заява віце-прем’єра уряду Росії Христенка влітку 2001 року. Відповідаючи на питання якоїсь газети, він сказав дослівно наступне: «Двуязычие не єсть формула инновационная, это просто, что называется, исторический факт. Это символ дружбы наших народов и в определенной степени это залог сотрудничества и исторического партнерства. И я вообще убежден, что високим целям наших двусторонних отношений отвечало бы придание на Украине русскому языку статуса официального». Навіть якщо пропустити повз свідомість (на цих сторінках) безсумнівний факт втручання в наші внутрішні справи, тут є що сказати і про сутність заяви Христенка. Думаю, що в Росії (та й в Україні) багато хто підписався б під словами Христенка про двомовність, вважаючи їх за самоочевидну істину Але ж це не істина. Дійсно, двомовність стара як світ. Але на мапах зони двомовності — це в основному відносно вузькі смуги в зонах контакту мов.

Я готовий погодитися з Христенком, що сьогодні двомовність символізує дружбу наших народів, оскільки така дружба існує. Дружба народів — це не дружба кожного з кожним, це особливе ставлення більшості українців до росіян і більшості росіян до українців. Це особливе ставлення людей, сподіваюся, згодом стане фундаментом «особливих відносин» держав («особливі відносини» офіційно проголошені між Англією і США, США і Канадою, і нам варто вивчити цей досвід). Але як «історичний факт», двомовність — це ще і спадщина дуже довгочасної нерівності мов. Більшість росіян якось зовсім не усвідомлює цього, але для багатьох українців це хворобливий спогад.

Більш того, чомусь багато росіян вважають нашу двомовність загальною і чимось саме собою зрозумілим. На цьому грунті часом виникають прикрі непорозуміння. Наведу один приклад. Я б його не наводив, але він уже фігурував у російській пресі. Кілька років тому у Києві відбувалася російсько-українська конференція з питань культурного співробітництва. Серед російських делегатів був знаменитий правозахисник Сергій Адамович Ковальов, тодішній Уповноважений з прав людини російського парламенту. Виступаючі від обох сторін говорили в основному по-російськи, але дехто з українців говорив рідною мовою. На другий день засідання Ковальов раптом перебив доповідача, літнього галичанина, і став йому дорікати: про яке, мовляв, культурне співробітництво може йти мова, коли вже не перший учасник, володіючи загальнозрозумілою мовою, навмисно, з метою «уесть» присутніх росіян, говорить мовою не загальнозрозумілою! У повислій тиші хтось із президії, теж у минулому дисидент і сусід Ковальова по пермському чи мордовському табору, сказав: «Сережа! Не забывай, что кому-то просто легче говорить по-украински. Не все здесь хорошо владеют русским языком». Тут Ковальову краще було б промовчати, але він не утримався: «Может быть, и ты плохо знаешь русский? В лагере с конвоем на каком языке говорил?» І тоді один з присутніх відповів за всіх: «С конвоєм мы всегда говорим на языке конвоя».

Нам часто говорять про приклад Фінляндії, де поряд з фінською є друга державна мова — шведська. Але таке уподібнення фактично неправильне. Почати з того, що фінська і шведська мови не мають між собою ні найменшої схожості, отже, не може виникнути фінсько-шведський «суржик», не може відбуватися, завдяки подібності, майже неусвідомлене витискування однієї мови іншою. Коли вводилася ця система, шведська мова була у Фінляндії мовою пануючої меншості і мовою частини населення на узбережжі. Двомовність нашого типу (тобто масове володіння двома мовами) у країні не було типовим, простий народ споконвіку говорив по-фінськи. Сьогодні вищі і середні державні службовці повинні знати обидві мови. У будь-якій громаді Фінляндії, де кількість шведськомовних громадян перевищує певний (дуже невеликий) відсоток, назви вулиць, вивіски та інше повинні бути на двох мовах. Дві мови повсюдні на транспорті і на пошті. Це гранично формалізоване рівняння мов. Але в одномовних фінських громадах (я спеціально цікавився) і лікар, і поліціянт, і муніципальний службовець можуть не розуміти шведської. Це інша двомовність.

Теоретично щось подібне може бути введене й у нас. Але лише тоді, коли українська мова переборе свій нинішній ослаблений стан, коли весь управлінський апарат буде складатися з людей, що думають по-українськи — у всіх сенсах. А це відбудеться ще не швидко.

Якщо повністю зрівняти українську і російську мови вже сьогодні (як нам часом рекомендують у Європі), десятки, а то і сотні тисяч наших чиновників відразу і з полегшенням перейдуть на російську. Не тому, що вони зовсім позбавлені патріотизму, а тому, що для них так більш звично. Тим більше, якщо це можна буде зробити на законних підставах. На практиці це буде політика узаконеної русифікації України.

Напевно, наша нинішня мовна політика не дуже досконала, і їй варто бути більш гнучкою. Державний устрій нашої країни дозволяє громадським рухам різних поглядів домагатися зміни цієї політики цивілізованими засобами — через суди, через політичну діяльність, впливаючи на процедуру законотворчості, ініціюючи виправлення і доповнення до законів. Що вони, власне, вже і починають робити, і я вважаю це серйозним прогресом, тому що донедавна справа обмежувалася досить брутальною взаємною лайкою в пресі. У цій лайці брали участь депутати різних рівнів, представники регіональних органів влади, лідери суспільних рухів. Хоча лайка не зовсім вщухла, усе-таки ми потроху дорослішаєм.

Мова не існує сама по собі, мова — це завжди відповідний шар культури. Це страшенно вразлива сфера, у ній ніколи не можна перегинати. XX століття навчило нас, що конфронтації у відношенні мовних переваг рано чи пізно ведуть до конфронтацій соціокультурних і політичних. Одним з головних результатів нашої незалежності я вважаю те, що нам пощастило уникнути «повноцінних» конфронтацій і понизити градус потенційних.

Українська нація (нація-держава) формується сьогодні не як етнічна, а як політична і громадянська. Що означає «формується»? Це означає, що в ній іде процес консолідації, необхідним етапом якої є соціокультурна консолідація. Але чи немає тут нестиковки? Чи не стане отут перешкодою мовне питання? При неухильному дотриманні прав і свобід усіх груп суспільства і при розумній культурній політиці цього не повинно відбутися.

Кажуть, досвід однієї людини нічого не доводить, і проте поділюся висновком, до якого прийшов на підставі саме власного досвіду. Я дуже часто бачив, що належність людей до України в їх очах вища і важливіша за їх етнічну і мовну належність. Якщо брати усім відомих людей, обмежуся прикладом Віктора Михайловича Глушкова, творця і директора Інституту кібернетики Академії наук України; десятки і десятки інших відомих мені імен просто нічого не скажуть читачеві. Я неодноразово замислювався над цим і прийшов до такого висновку: більшість «українських росіян» (особливо тих, що належать уже не до першого покоління жителів України) за своїм характером, за сприйняттям світу, рисами поведінки і ще за безліччю майже невловимих рис ближча до українців, ніж до москвичів або томичів. Учені називають такі риси подібності «інтегруючими етносоціокультурними ознаками». Дуже допомагає і те, що обидві наші культури далекі від жорсткого прагматизму.

Згадую інженера з Новосибірська, його перевели до нас у КБ «Південне». Він найняв квартиру, зовсім порожню, але завалену комплектами журналу «Всесвіт» ледь не за весь час його існування. Він читав їх у вільний час кілька років підряд. Перший місяць половини не розумів, потім утягся. Роки через три-чотири він сказав мені, що художню літературу йому простіше читати на українській, він на українській все якось краще відчуває, а технічну — на російській. Був він сибіряк, без будь-яких українських коренів. Це приклад того, як близькість наших мов і культур полегшує їх взаємодію (отут треба додати по-науковому: у єдиному соціальному просторі). Спочатку — наприклад, у приїжджого — ця близькість породжує, навпаки, протидію. Близька мова завжди відчувається перекручуванням своєї власної. Але потім ця близькість починає пом’якшувати те, що зветься етнокультурним відштовхуванням. Я не раз зауважував, що, потрапивши до іншого культурного середовища, людина з роками внутрішньо міняється.

У більшості випадків російське і російськомовне населення України ідентифікує себе саме з Україною, а зовсім не з якоюсь «російською діаспорою». Вболівають вони виключно за українські футбольні команди (перевіряв це на багатьох і виключень не пам’ятаю), а приймаючи рідню з Росії, нахвалюють їм «наш Львів», «нашу Софіївку», живуть українськими новинами (і скандалами!) і так далі. Хтось скаже «дрібниці», але саме так і відбувається стихійна консолідація народу України незалежно від етнічної належності людей.

Не раз чув такі історії: людина, за радянським паспортом росіянин, уродженець України, який повністю тут сформувався (варіант: прожив в Україні досить довго), у віці, скажімо, сорока років переїздить до Росії і відразу починає почувати себе там незатишно. Відносини, звички, стереотипи, реакції, навіть вимова людей — йому все здається іншим. Тому що вони і справді інші. Але ж саме це і називають «дискомфортом закордону». Нерідкий фінал цих історій такий: людина змінює плани і повертається в Україну.

Етнографи вже давно відзначають, що на сході України з’являється усе більше людей, що відносять себе в однаковій мірі і до українців, і до росіян. Може, у цьому одна з розгадок того високого рівня терпимості (стукаю по дереву), що усі ці роки стійко демонструє Україна? У соціологів є своє пояснення, по суті, близьке. Вони виявили, що в людей, які вільно володіють і російською, і українською мовами, конфліктний потенціал істотно нижчий, ніж у «мономовних».