Розділ без назви (179)

117

3 першого тому «Історії запорозьких козаків» Д. І. Яворницького (тоді Еварницького, 1892): «Запорізькі козаки посідали степовий простір, що прилягав до обох берегів Дніпра в його нижній течії, від східного кордону польсько-литовського королівства та південної околиці володінь малоросійського і слобідського козацтва до річки Буг з одного боку і вздовж правого берега річки Конки і до річки Кальмус, що впадає в Азовське море, з іншого.

Дніпро — священна й заповітна для запорожців річка; в козацьких думах він називається “Дніпром-Славутою”, в козацьких піснях — “Дніпром-братом”, лоцманською мовою — “Козацьким шляхом”. Всіх порогів за запорізьких козаків вважалося дев’ять — Кодацький, Сурський, Лоханокий, Звонецький, Ненаситецький, Вовнігівський, інакше Онук-поріг, Будилівський, Лишній і Вільний.

Найбільший і найжахніший зі всіх порогів — Ненаситець. Це — прабатько і всім порогам поріг, Дід-поріг. Річка Дніпро, дійшовши до цього порогу і зустрівши незламні перешкоди, такі як лави, скелі, гряди і миси, із неуявною силою б’ється в різні боки, скажено кидається з одного каменя на інший, від чого страшно хвилюється, високо здіймає велетенські вали піни, розбивається незліченними мільйонами водяних брисків, розлітається врізнобіч цілими потоками водяного пилу, викручуючи з-поміж скель бездонні вири і всім цим витворяє страшний шум і стогін, поглинаючи і крики птахів, і голоси людей, і всілякий інший звук.

Тут будь яка думка людини завмирає від тремтіння, а всі почуття застигають від переляку. Найнезворушніша душа й та несамохіть відчує потребу в молитві й невільно пізнає близькість всесильного Творця.

Здалеку видається, начебто сімсот тисяч величезних водяних млинів безперервно гуркочуть і переливають воду через свої колеса. Особливо величним і особливо привабливим здається Ненаситець з висоти пташиного польоту правого берега річки під час великої повені, коли вся поверхня його засріблиться білою перлинною піною, а велетенські, що стримлять з-під води, каміння, вкриваються численними гніздами місцевих птахів крячків, що безперервно снують над порогом. Буз сумніву тут, у цього заповітного порогу, зважаючи на велетенські скелі, в мальовничому безладді розкидані і по самісінькому руслу, і по берегах Дніпра, перед високими могилами, що височіють в степу з обох боків річки і мимохідь спонукують на численні про минулі долі людства сумні думи; тут, дивлячись на цей грізний, дикий та заповітний поріг, часто посиджували і часто милувались з високого мису киплячими хвилями ріки, що мчались по скатах скель, справжні поціновувачі краси природи, мрійники в душі, поети в розмовах, художники в піснях, запорізькі козаки, що завше жили з природою душа в душу, обличчям до обличчя.

Від порогів відрізняються в Дніпрі забори. Забори — ті ж ланцюги диких гранітних скель, що розкидані по руслу Дніпра, як і низки порогів, але тільки не перетинають річку ціляком від одного берега до іншого, а займають частину її, переважно з правого берега, і таким чином залишають з іншого берега вільний для суден прохід. Усіх заборів нараховувалося в Дніпрі в межах запорізьких козаків 91, але із них великих, споконвіку відомих заборів, було шість — Волощинова, Стрільча, Тягинська, Воронова, Крива і Таволжанська.

Від заборів відрізняються камені, що самотньо стримлять поодинці серед річки або при берегах її; серед безлічі каменів, що розкидані по Дніпру, найвідоміших було сім — Богатирі, Монаєтирко, Корабель, Гроза, Цаприга, Гаджола та Розбійники.

Між порогами та заборами, далеко вище та далеко нижче їх, по всьому Дніпрі в межах землі запорізьких козаків, нараховувалося 265 великих і малих островів, із котрих найвідоміших було 24 — Великий, Романів, Монастирський, Становий, Козлів, Ткачів, Дубовий, Таволжанський, Перун, Кухарів, Лантухівський, Гавин, Хортиця, Томаківка, Стукалів, Скарбний, Скалозуб, Коженин, Каїр-Козьмак, Тавань, Бургун, Тягинка, Дідів та Сомів.

Майже весь береговий простір Дніпра зодягнено було розкішними та ледь прохідними плавнями, що споряджали запорізьким козакам і ліс, і сіно, і багато дичини та звірини. Плавні ці уявляли собою, як і тепер представляють, низину, що покрита трав’яною та деревинною рослинністю, порізану в різних напрямах річками, притоками, єриками, заливами, лиманами, заточинами, покриту безліччю великих і малих озер. Зі всіх заплав особливо відома була заплава Великий Луг, що починалася навпроти острова Хортиці і закінчувалася на відстані 100 верст, навпроти урочища Паліївщини, вище Микитиного Рогу. Для запорожця, що не знав у середовищі суворих товаришів “ні неньки рідненької, ні сестри жалібненької, ні дружини вірненької”, всю рідню складали Січ та Великий Луг: “Січ — мати, а Великий Луг — батько, от там і треба помирати”; запорожець у Великому Лузі почувався, що в безмежному морі: тут він недосяжний був “ні татарину-бусурману, ні ляху поганому”.

Наприкінці своєї течії Дніпро мав навряд чи обраховану кількість островів, покритих такою густою травою, таким непролазним комишем і такими високими деревами, що недосвідчені моряки здалеку вважали величезні дерева річки за щогли кораблів, які плавали по дніпровських водах, а всю масу островів — за один суцільний, велетенський острів».