Розділ без назви (46)

Уже будучи студентом, я намагався на зимові канікули приїхати додому. 30 кілометрів від станції звичайно доводилося йти пішки. Одного разу вийшов у страшний холод, та ще, за своєю звичкою (а вірніше, за студентської бідності), на гумовому ходу, і десь на половині шляху зрозумів, що зробив велику помилку: не можна було відправлятися в дорогу по такому морозу. Але дітися вже було нікуди, тільки йти вперед, як джеклондоновський герой. Поки дістався домівки, думав — все, віддам кінці. Зовсім уже прощався з життям.

Хтось прочитає і вирішить, що я сварюсь на природу рідних місць — грунти занадто бідні, зими занадто крижані, — але це зовсім не так. Як раз навпаки, мені все тут подобається — і зима, і літо, і ріки, і ліси. Я уявляю собі, як по цих лісах, між могутніх (у той час) стовбурів, ходив з рушницею мій батько-лісник. У 1941 році йому було вже під сорок, і він, мабуть, не підлягав призову за віком. Виходить, пішов воювати добровільно? Від дружини і трьох дітей? Раз він вчинив так, значить сам перед собою не відчував права вчинити інакше. Думаю, для нього була нестерпною думка, що чужоземці можуть господарювати в його лісі.

І мати страшенно любила рідні місця. Коли всі діти розлетілися по просторах СРСР, вона занудьгувала, продала будинок і поїхала до Олександра на Далекий Схід. Прожила кілька років у його родині, потім я її забрав до себе. Близько 15 років вона жила в нас, але майже кожне літо говорила мені: «Відвези ти мене, Льоню, на батьківщину». Сідали в машину і їхали «на батьківщину». Там вона гостювала завжди у Василя, сина свого покійного брата Івана (мені Василь — двоюрідний брат). Там і її останній притулок.

Моя мама, Параска Трохимівна Кучма, померла 27 липня 1986 року, не доживши кілька днів до 80 років. Вона похована на тім же цвинтарі, де двома роками раніш був похований Олександр. Так що мати лежить там поруч із сином. Це в селі Олександрівка, у шести кілометрах від Чайкіна.

Коли я довідався, що мої земляки вирішили побудувати в Чайкіні церкву в ім’я святої Параскєви П’ятниці, я допоміг їм, чим міг, і їздив на освячення. Мати раділа б цьому. Сказала б: от тепер наше Чайкіно законне село, а не якесь сільце.

Напевно, усвідомлена (а не інстинктивна) любов до рідного краю приходить після того, як з’являється можливість якихось порівнянь. Дніпропетровськ, куди я потрапив із свого села, — це степова смуга, і тамтешня природа довго здавалася мені чужою і навіть якоюсь неправильною. А потім поступово прийшла і подяка долі, що зробила моєю батьківщиною дивний край Полісся. Зараз я можу із спокійною совістю сказати: я щасливий, що народився і виріс на Поліссі. Які в нас по весні були розливи і повені! Заняття в школі припинялися, не Венеція ж, щоб на човні до школи плисти. Той, хто знає, який краєвид відкривається на долину Десни від Дегтярівки (це трохи нижче за течією від Новгорода-Сіверського), той розуміє значення слова «благодать». Це більше, ніж просто краса. Це безкраї ліси на обрії, веселі заплавні луги, двадцять відтінків зеленого, простір, хмари, волога, бабки, птахи, вітерець, щастя Божого світу.