Розділ без назви (18)

Малось на увазі, що у патріотів може бути тільки одна Вітчизна — соціалістична вітчизна СРСР, а національні відтінки — то діло десяте. У тому трохи відредагованому вигляді, у якому її успадкувала КПРФ, ця схема, принаймні, не є антидержавною. До того ж вона, як мені здається, відповідає сучасним настроям більшості російського суспільства (чи, може, з Києва погано видно?). Все це робить опозицію Зюганова, при всіх можливих застереженнях, системною.

Попутниками КПРФ легко та природно стають російські націоналісти. Для них пам’ять про комуністичне минуле — це пам’ять про велич (звичайно, у їхньому розумінні) Росії в образі СРСР, а тому комуністи їм ідейно близькі. Цілком невимушено виникають націонал-комуністичні союзи, причому не тактичні та тимчасові, а такі, коли незрозуміло, де закінчуються перші та починаються другі. Не дарма політичні супротивники, не бажаючи розбиратися у тонкощах, називають російських комуністів та російських націоналістів спільним ім’ям: червоно-коричневі. В Україні все не так. Хоча українські національні партії здатні на тимчасові об’єднання з українськими комуністами та навіть на тактичні коаліції заради досягнення якоїсь конкретної мети, у нас неможливий справжній союз між ними. Для правих українських політиків пам’ять про комуністичне минуле — найстрашніший із спогадів.

Українські комуністи, не стомлюючись закликати до відновлення СРСР, демонструють, що вони нічим не відрізняються від своїх російських братів, інакше кажучи, ставлять себе у позицію українського філіалу КПРФ, і тільки це робить їх опозицією позасистемною. У вільний від тактичних коаліцій з «націоналістами» час вони змагаються з ними, часто-густо переходячи межі розумного, вони аж ніяк не проти повернення до мовної ситуації радянських часів, коли українська культура жила наче в обложеній фортеці. У листі, зверненому до президента України вони здатні написати: «за десять років так званої незалежності»... Коротше кажучи, великими українськими патріотами їх не назвеш — втім, їх так ніхто і не називає.

Якщо порівнювати з КПРФ, то у платформі українських комуністів навіть більше внутрішньої логіки та послідовності — просто через те, що у ній більше успадкованого від КПРС, але тут немає чим пишатися. Це та послідовність, яка веде у глухий кут. У платформі КПУ не видно реалізму. Вірність — то річ загалом чудова, навіть зворушлива, але відданість міфам, що давно вже стали банкрутами, позбавляє КПУ історичної перспективи.

У цій партії багато достойних людей — але не прагнуть же вони бути подібними до того «друга людини», який п’ятнадцять років провів на могилі свого господаря, сподіваючись, що той воскресне? Комунізм не воскресне.

Залишаючись на сьогоднішніх позиціях, КПУ може розраховувати майже виключно на протестний електорат, та ще, мабуть, на тих, хто виступає за державну двомовність. Це переважно пенсіонерський електорат, і він буде скорочуватись, на жаль, внаслідок природних причин.

Не всі серед нинішніх комуністичних лідерів належать до тієї когорти апаратчиків, яких я знав так добре — не зв’язаних із виробництвом та й взагалі ні з якою реальною справою, що могли хіба що «керувати» («руководить» — руками водити) і впевнених, що саме в цьому їх покликання. Але у їхній партії чимало подібного баласту. Так і не реалізувавши себе ні в чому за роки незалежності, ці люди бачать у КПУ свою останню надію. Які кар’єри були обірвані на зльоті! Людину уже майже перевели з райкому до обкому, а тут раптом незалежність, хай їй грець, та заборонення компартії — добре ще тільки на півтора роки. У радянські часи я зустрічав людей цього типу і завжди намагався зрозуміти, в чому ж криється те невловимо спільне, що відрізняє їх усіх, або майже всіх. Тоді у мене ще не було сьогоднішнього бачення речей, але сьогодні мені все до болю зрозуміло. Три покоління негативного соціального відбору майже завершили створення особливої породи людей, чиї головні риси — схильність до захребетництва, виражена відсутність здібностей до творення, боротьби та конкуренції, простіше кажучи — породи слабаків, а не переможців. Це підсвідомо прочитується аудиторією виборців. Буває, певна річ, що люди, не побачивши вибору, голосують і за таких — але завжди пересилюючи себе. Сподіваюсь, не таких соратників має на увазі П. М. Симоненко, називаючи КПУ «партією справжніх пролетарських революціонерів», здатною очолити «рух звільнення від олігархів, імперіалістів та мафії»?

Мені іноді хочеться спитати Петра Миколайовича, чи не боявся він сам своєї перемоги на президентських виборах. Як на практиці він став би він здійснювати те повернення у минуле, яке комуністи видають за єдиний шлях у майбутнє? Петро Миколайович переконував, ще перші його кроки на посту президента повернуть Україну до 1991 року і що у країни з’явиться (нарешті!) незалежна зовнішня політика. Водночас з цим він наполягав на політизації відносин всередині СНД. Як це можна поєднати в одній програмі?! Повернення України у союзне минуле, хоча б і у формі надання СНД політичних функцій, означало б для нас саме кінець всякої незалежної зовнішньої політики. Для реставрації ж ковбаси «за два двадцять» (головний символ 1991 року) потрібно, щоб повернулися копійчані ціни на газ, бензин та електрику, а це не під силу КПУ, що навіть опинилась при владі, ані Міжнародному валютному фонду, ані ще комусь.

Те, що комуністи дають обіцянки, які напевне не можна реалізувати, цілком в дусі партії. Їх духовні батьки діяли так само. Вони завжди говорили масам те, що ті прагнули почути, обіцяли саме те, чого ті особливо сильно бажали, ні на мить не замислюючись, чи можливо ці обіцянки виконати. Завоювавши у такий спосіб довір’я слухачів, більшовики переходили до головного. У період революції вони стверджували, що у лічені місяці створять рай, треба тільки знищити білих (або, наприклад, українську Директорію), тому що вони проти раю. І люди записувались до Червоної Армії!

Я уже згадував про своє студентське знайомство з історією КПРС — так ось, скоро вже півстоліття, а все не йде з пам’яті, як у своїх «Квітневих тезах» Ленін обіцяє, по-перше, усунути поліцію, армію та чиновництво, а по-друге, платити чиновникам (що підлягають усуненню!) не більше, ніж робітникам. До того ж чиновники будуть виборними. Тоді я вирішив, що, напевне, ще не достатню підкований, оскільки не розумію таку велику думку. Тепер мені ясно, що це не велика думка, а велика ахінея. Плеханов недарма порівнював «Квітневі тези» з маренням божевільного чиновника Поприщина з гоголівських «Записок сумасшедшего». І подумати тільки, що й досі не перевелися люди, які запевняють, що чистоту ленінського вчення порушили переродженці. Переродженці не побудували вічного двигуна, як заповідав вождь, ах вони ж негідники! Через них соціалізм вийшов неправильний, треба зробити ще одну спробу, почати все заново.

Не дивлячись на згадані вище відмінності, обидві партії — КПУ та КПРФ — поріднює рідкісна стильова єдність. Я вже говорив про легкість, з якою роздаються обіцянки, які неможливо виконати, — це загальна риса двох братніх партій. Як українські, так і російські комуністи полюбляють демагогічні лозунги, розраховані виключно на протестний електорат. Як ті, так і інші побоюються обговорювати реальні проблеми по-справжньому, а не «на публіку». Як ті, так і інші страждають нечіткістю та суперечливістю думок. Як ті, так і інші користуються фразеологією, механічно запозиченою з минулого, розмахуючи закликами, що давно втратили реальний зміст і, може, придатні для пробудження ностальгічних почуттів, але не мають відношення до живого сучасного життя. Скажімо, словосполучення «слов’янське братство» для наших комуністів — просто замінник формули «пролетарський інтернаціоналізм», про яку вони не можуть згадувати без ніжного зітхання.

Разом з тим я бачу, як парламентарі від КПУ повільно, дуже повільно, але переходять на державницькі позиції. Вони вже не зовсім ті, що були під час з’їзду «поновленої КПУ» у Донецьку в червні 1993 року або під час виборів 1994 року. Гадаю, що більшість українських комуністів в душі уже не ставлять під сумнів державність України, — і за те щира їм подяка. Що ж до розмов про політизацію СНД чи про інші види наднаціональної інтеграції з Росією, вони, як мені здається, уже не більше, як данина прийнятим раніше документам партії. Або ж ці розмови відбивають те, що великий фізіолог Павлов назвав «сшибкою». «Сшибка» — це зіткнення у корі головного мозку двох взаємовиключних прагнень. Керівники комуністів України ще не позбавились колишнього бажання стати членами московського ЦК, а краще Політбюро, але водночас вони готові з парламентської лави у Верховній Раді пересісти у крісло посла України в якій-небудь затишній країні. А оскільки здійснити друге побажання значно легше, аніж відродити союзне Політбюро (занадто вже багато всього довелося б принагідно відроджувати та скасовувати), то наслідок «сшибки» легко прогнозується.

Менш за все я схильний вважати, що у КПУ немає майбутнього. Що не кажіть, а досі це найбільша і представлена у всіх регіонах України партія. Згідно з деякими критеріями, це взагалі єдина партія, що реально існує у країні — адже всі інші поки що перебувають у підлітковому віці. Щоправда, за іншими критеріями, навпаки, саме КПУ і не є партією, оскільки у минулому була лише ідеологічним придатком до державної машини та й досі зберігла колишнє самосприйняття. Гадаю, істина десь посередині. КПУ знаходиться на півдорозі від «непартії» до партії. Функцію несучої опори держави вона давно втратила, а у вигляді клубу для тих, хто нудьгує за СРСР, вона довго не протрималася б. Самосприйняття, що не відповідають дійсності, рано чи пізно проходять, як фантомні болі у пальцях давно відрізаної ноги. Сприятливому процесу могло б завадити лише одне — несподіваний прихід КПУ до влади. Сподіваюсь, що цього не станеться, і тоді років через 10 — 15, сильно зменшившись кількісно, поновлена та помолодшавша КПУ (під нинішньою або іншою назвою) стане партією у тому розумінні цього слова, як прийнято у всьому світі, вписавшись у стабільний спектр політичних партій країни — впевнений, що до того часу у нас в Україні такий спектр повністю складеться.

...Пізньої осені 1991 року я подумав: ось іде з історичної арени марксизм-ленінізм, а може у його основі було-таки щось здорове? Чи не вихлюпуємо ми разом з водою дитину? Практика мені добре відома, але чи не криється якась коштовна перлина у недрах теорії? У той же час в різних місцях по всій Україні звільнювалась велика кількість кабінетів, з них вивозили меблі, друкарські машинки (у 1991 році комп’ютери були ще навдивовижу), книги. Зараз уже потроху забувається, що в часи СРСР у всіх високих і не дуже кабінетах за склом неодмінно повинні були поблискувати темно-сині томи повного зібрання творів Леніна (це вважалось обов’язковим), але у деяких стояли також темно-коричневі Маркс з Енгельсом (це вже був ніби факультатив). І ось тепер їх з ганьбою виносили і тимчасово звалювали у коридорах та на підвіконнях сходів. Якось, уже не пам’ятаю, де саме, справа давня, я взяв навмання з якогось підвіконня перший же том Маркса-Енгельса і довго перегортав сторінки, пригадуючи спечний дніпропетровський травень, лункі коридори університету і страх не здати залік по «Капіталу». Мене й зараз розбуди серед ночі, я повторю таку цитату: «Капітал не може виникнути із обігу і також не може виникнути поза обігом. Він мусить виникнути в обігу і одночасно не в обігу». Правда, сьогодні вона стала для мене абракадаброю, тоді я міг пояснити (і, як пригадую, з успіхом пояснив на заліку), чому це саме так. Здається, справа була в тому, що в процесі ужитку гроші стають капіталом, але капітал не тотожний процесу ужитку.

Не пошкодувавши півтори години, я уважно проштудіював «першоджерело», всіма повністю забутий «Комуністичний Маніфест». Ясна річ, країна жила не по цьому маніфесту, але ж якийсь поштовх дав також і він, не дарма ж його вивчали у вузах, тримали на партійній божниці. Враження було сильне, без дурнів. По-перше, виявилось, що Маркс та Енгельс виступали за спільність дружин, хоча й викладено це досить ухильно. «Ви, комуністи, хочете запровадити спільність жінок, — кричить нам хором вся буржуазія... Комуністам нема потреби запроваджувати спільність жінок, вона існувала майже завжди. Буржуазний шлюб є в дійсності спільністю жінок, [позаякі буржуа, не задовольняючись тим, що мають у своєму розпорядженні жінок і дочок своїх робітників, не кажучи вже про офіційну проституцію, вбачають особливу насолоду в тому, чтобы зводити один в одного жінок. Комуністам можна було б закинути хіба тільки те, що вони хочуть запровадити вместо лицемірно-прихованої спільності жінок офіційну, відверту...»

Далі йшлося про те, що з кінцем буржуазного ладу та зникненням капіталу повинна буде зникнути також буржуазна — розумій: моногамна — родина. Що ж лишається? Тільки спільність. Важко було позбавитися враження, що всі ці фрази, особливо про дружин та дочок робітників, вигадував таємний еротоман.

(Мабуть, треба бути менш прискіпливим, а наведені цитати треба розуміти як протест — у найширшій формі — проти статтєвої нерівності і як заклик до досягнення їхньої рівності шляхом революційного зламу буржуазного лицемірства. Якщо так, нехай ці невдалі вирази стануть нагадуванням політикам-публіцистам про те, наскільки важливо висловлювати свої ідеї чітко та недвозначно. Що ж до статтєвого рівноправ’я, воно досягнуте у XX столітті еволюційним шляхом, і «буржуазне лицемірство» не стало на перешкоді.)

Велика «прозорливість» була проявлена і у національному питанні: «Робітники не мають вітчизни... Національна відокремленість і протилежності народів все більше і більше зникають. Панування пролетаріату ще більше прискорить їхнє зникнення. Разом з антагонізмом класів усередині націй щезнуть і ворожі відносини націй між собою». Але ж мільйони людей повірили, що так воно й буде, тому що так повинно бути.

Один пункт «Комуністичного Маніфесту» передбачав освоєння цілини та меліорацію («розчищення під ниви і поліпшення земель за загальним планом»), далі йшло «заснування промислових армий [мабуть, мались на увазі трудові армії, цю ідею потім втілював у життя Троцький], особливо для землеробства», «з’єднання землеробства з промисловістю», громадське виховання всіх дітей.

Втім, одна думка здалась мені навіть дуже розумною. «Буржуазія не може існувати, не спричиняючи повсякчасно переворотів в знаряддях виробництва, не революціонуючи, отже, виробничих відносин, а виходить, і всієї сукупності суспільних відносин». Здається (сьогодні здається!), так легко звідси вивести причину причин невдачі комуністичного експерименту. Один сільський мислитель з-під Дніпропетровська пояснював мені це так: людину не переробиш, у неї так руки влаштовані — до себе загрібати зручно, а від себе — ні. Можна сльози лити з приводу такої недосконалості нашої природи, а можна звернути цю недосконалість на користь суспільству. Як зауважив Адам Сміт, загальна користь надійніше за все породжує загальне благо. Ніхто не чекає від підприємця, що він буде займатися виробництвом благ через любов до людства. Нехай у нього буде абсолютно егоїстичний стимул збільшувати пропозиції та асортимент цих благ. Займайтесь будь-яким підприємництвом, дорогі товариші, та конкуруйте у цьому між собою. Пропонуйте людям потрібні їм товари та послуги, здобувайте з цього особисту користь, спростовуючи Маркса кожен окремо і всі разом.