Розділ без назви (11)

Дозволю собі одне порівняння. Не існувало окремої держави Шотландія, але шотландці, проте, були однією з імперських націй Великобританії. Вони охоче робили кар’єру у Лондоні та в англійських колоніях, вони боролися заради їх прирощення. Дункани, Макдональди, Гамільтони (це справжні прізвища англійських генералів та адміралів, шотландців за походженням, що відзначилися у колоніальних війнах Великобританії XVIIІ — XIX століть), підкоряли (або намагалися підкорити) для Британської імперії Судан, Єгипет, Нігер, Бірму, Афганістан, Гонконг, Трансвааль, топили флоти колонізаторів-конкурентів. Їх пам’ять шанують як у Англії, так і у Шотландії.

Українці за походженням, фельдмаршали, генерали та адмірали Котляревський, Милорадович, Паскевич, Перовський, Гудович, Завойко, Гурко, Закревський, Полторацький, Святополк-Мирський, Драгомиров, Кондратенко (цей список довгий) теж билися за імперію, а багато хто з них брав участь у її розширенні. У деяких сучасних товстих журналах про цих видатних воїнів сьогодні можна прочитати, що вони були не більш як яничари, що служили ворогам України. Життя таких яничар, на думку тих, хто навішує на них сьогодні ярлики, було ось чим: «приреченість на служіння ворогу, приреченість на подвиги ради твого ворога, проти ворогів твого ворога». Воєначальники, про яких йде мова, зачувши таке, втратили б дар слова, оскільки вони не були обізнані з тими політичними ідеями, базуючись на яких їх сьогодні засуджують. Багато хто з них жив ще в ті часи, коли ці ідеї навіть не були сформульовані. Але справа не тільки у цьому. Названі та неназвані генерали не тільки воювали проти (наприклад) кавказьких горців, але й брали участь у відбиванні наполеонівської агресії, в обороні Севастополя, у звільненні балканських слов’ян від турецького ярма. Вважаю, нам слід пишатися такими людьми, не маю сумніву, що їх імена увійдуть до нашого національного пантеону.

Варте уваги й те, що нам для цього зовсім не потрібно буде віднімати їх у Росії. Ці полководці належать і Росії, і Україні. І не тільки полководці. Мова йде про тисячі й тисячі імен у всіх сферах історії та культури, духовної та матеріальної — імен, без яких Україна залишиться неприпустимо бідною. Впевнений, що ми утримаємось від того, щоб обікрасти самих себе. А таке може статися в тому разі, якщо ми виявимся настільки божевільними, що станемо наполягати на нашому колишньому колоніальному статусі. Визнання такого статусу означало б, що ми говоримо Росії: «Залиш цих яничар, цих манкуртів собі, нам вони не потрібні, ми їх зневажаємо як зрадників»; означало б, що ми безповоротньо даруємо Росії частину нашого національного спадку. Росія і без того спокійно та законно вважає цю частину своєю. Але вже є росіяни (їх, щоправда, одиниці), які вважають, що при правильній постановці питання сторони могли б дійти приблизно такої угоди: обов’язково зазначати приналежність спеціально обумовленого (і дуже численного) кола вчених, художників, письменників, воєначальників, мореплавців і т. д. в енциклопедіях, підручниках та довідниках двох наших країн як «русско-украинский» або «українсько-російський» (у деяких випадках — «українського походження»). Ці одиниці мріють побачити докладну та солідну «Российско-украинскую энциклопедию» (або «Українсько-російську»); говорять, що у вирішенні таких делікатних завдань нам допомогли б англо-шотландські приклади та прецеденти. Поки що такі мрії можуть тільки насмішити більшість росіян, але хто знає, що буде завтра?

Україна була частиною імперської метрополії. Дорікати за це історичній особі минулого — це те саме, що звинувачувати римського вченого Лукреція у неуцтві за те, що він не знав таблиці Менделєєва. По-людськи я можу зрозуміти пафос наших націонал-романтиків. Але я не можу слідом за ними визнати роки, проведені Україною у складі Російської імперії, загубленим часом, важливим та цікавим лише з точки зору боротьби за незалежність. Я не можу погодитися з відтинанням доброї половини нашої культури.

Якби історики крайніх поглядів узяли верх, Україна перетворилася б на бліду пляму на культурній карті Європи. Справа виглядала би так, ніби одна з найбільших країн у цій частині світу не змогла зробити у її скарбницю внеску, що був би гідний її розмірів. Але ж це неправильно, тому що культура України багата, хоча й багата вона у своїй «імперській» версії, що з цим робити? До цієї теми ми ще повернемось.

Знаходження імені

Як би там не було, виникає питання: чому явно видатні українці минулих часів не бачили, що перебування в імперії — це для України шлях у глухий кут? Не могли ж вони не відчувати особливості та окремості своєї батьківщини? Чи усі вони були такі вже темні й недалекі (хоча й видатні)? Несхоже. Але було ж щось таке, що заважало їхньому прозрінню? Гадаю, що заважала відсутність ясної самоідентифікації. Якщо навіть сьогодні, після того, як десятки та десятки мільйонів людей стільки років жили із записом «українець» у паспорті, соціологи говорять про незавершеність національної самоідентифікації українців, чого ж вимагати від людей XVIII — XIX століть?

Григорій Сковорода говорив, що любить «мать-Малороссию й тетку-Украину». Він був твердо переконаний, що це не одне й те ж саме, і не тільки він. Я вже згадував про Гоголя, який пояснював читачам «Арабесок», що Україна «простирается на север не далее 50° широти». Він був добрим знавцем географії, автором статті «Мысли о географии», писав, хоча й не закінчив, велику «Географию России». Виходить, він не відносив до України землі на північ від Миргорода, Лубен та Переяслава. І Київ, як бачимо, для нього не був Україною. І ще 300 верст на північ, до Стародубського полку (нині місто Стародуб у складі Росії), були для нього, так виходить, не Україною, а Малоросією.

Оскільки поняття «Україна» не було офіційним терміном — географічним або державним, кожен міг тлумачити його на власний розсуд. Ось чому впродовж двох століть Україна могла вважатися лише частиною Малоросії, та й саме поняття «Малороссия» після 1781 року, тобто після введення губернського поділу, теж перестало бути офіційним. Навіть на початку XX століття продовжувались суперечки щодо того, чи можливо включити в Україну Волинь.

Чи міг бути легким, за такої плутанини понять, шлях до ясної і твердої самосвідомості?

Із великим запізненням стало стверджуватися слово «українці». Спершу (а ще й «украиняне») так називали, видно, мешканців та уроженців Слободської України. І тільки Тарас Шевченко, щира подяка йому, дав поштовх надалі вже незупинному процесу. Це був процес усвідомлення мільйонами людей свого справжнього народного імені. Не те, щоб Шевченко постійно впроваджував це слово, просто будь яке використане ним слово ставало беззаперечним. Людина, що написала великі і страшні — і не тільки для віруючих людей — рядки:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Ніби він ціною власної душі вчинив якийсь незбагненний обряд спокутування усіх минулих та майбутніх гріхів своєї батьківщини. Ніхто б не зміг заперечити слово, а тим більше таке важливе, як «українці», після того, як його використав Тарас. За лічені десятиліття мільйони людей відкрили для себе, що вони не малороси, а українці, і це відкриття стало для них великою радістю. Вони ніби-то згадали його, як згадують щось відоме ще з народження, але забуте. Час для імені настав.

Слово «малороссиянин» навряд чи могло стати основою національної самосвідомості. Чи можна собі уявити існування «малороссийской нации» — нації, у назві якої чути щось здатне применшити? Та ще й поруч з «великороссийской». До XIX століття давно вже забулась константинопільська логіка, що колись поділила Русь на Велику та Малу. Лише вухо чуло, що когось називають великим, а когось малим, і бути тим «малим» не було ніякого бажання. А ще у «малоросі» ввижався якийсь «малорослий», і це теж було прикро, а тим більше, що не відповідало дійсності.

Є якийсь прихований зв’язок між «малороссом» початку XX сторіччя та «молодшим братом» сталінських часів. Ті, хто вигадав «старшого брата», навряд чи мали на увазі такий зв’язок. Теза про «старшого брата» була узвичаєна сталінським Агітпропом у 1936 році, з огляду на необхідність відродження патріотизму найбільшого народу СРСР перед лицем німецької воєнної загрози. Тому мова йшла тільки про «старшого брата». Інші члени родини ніяк не згадувались. Але уява людей тут-таки все домислила сама. Якщо є старший, виходить, припускається наявність молодших.

У 1936 році про це не думали, але коли прийшов 1954-й, рік «300-річчя возз’єднання України з Росією», і щосили заговорили про «спільну колиску трьох східнослов’янських народів», ідея «старшого брата» видалася і зовсім безглуздою. «Спільна колиска», тобто йшлося про близнюків, ровесників, який же тут старший та молодший! Незважаючи на всю безглуздість витівки, радянський етикет довго зберігав поняття про «старшого брата». А у нас пригадували народні казки, у яких молодший брат завжди виявлявся розумнішим та щасливішим від усіх.