Розділ без назви (11)

Прості українці бачили все куди однозначніше. Вони дуже довго не могли примусити себе навіть називати Росію Росією, не говорячи вже про те, аби бачити її своєю. Саме звідси таке часте вживання дублікатних імен «москаль» та «Московщина»:

Поїхав козак в Московщину та там і загинув,

свою рідну Україну на віки покинув.

Велів собі насипати високу могилу,

казав собі посадити в головах калину:

будуть пташки прилітати калиноньку їсти,

будуть йому приносити з України вісті.

Замислимось: які саме обставини вирішили на користь Росії результат Північної війни 1700 — 1721 років? Адже вона могла програти цю війну. Ось що говорить видатний український історик Микола Костомаров: «Честь Русской державы вырвана была из бездны почти неминуемой. Опасность была чрезмерно велика. Если бы, как на то надеялся Карл, малороссийский народ прельстился обольщениями своего гетмана (Мазепы) и славою северного победителя (шведского короля Карла XII), Петру ни за что бы не сладить со своим противником. И если кто был истинным виновником спасения Русской державы, то это — малороссийский народ, хотя эта сторона дела не выставлена до сих пор историею в настоящем свете» (не «выставлена» навіть через 120 років після того, як Костомаров написав ці рядки у 1882 році!).

Загальновизнано, що завдяки перемозі у Північній війні Росія стала великою державою, тому що вийшла до Балтійського моря, про що у нас уже була мова. Проте, вихід до Балтики хоча й був для перетворення Росії у велику державу важливою умовою, але недостатньою. По-справжньому вирішило справу її поєднання з Лівобережною Україною. З допомогою українських козаків Росія, раніше ніж до Балтійського моря, вийшла до Азовського. Спираючись на Україну (а вірніше сказати, разом з Україною), Росія перемогла нашого спільного багатовікового ворога, Кримське ханство, витиснула з Північного Причорномор’я та з кавказького берега Туреччину, вийшла до Дунаю та Пруту, стала імперією.

І тут чесній людині не годиться замовчати і обійти стороною питання: засуджуючи все імперське, чи визнає Україна, що з вигодою для себе брала участь у імперських завоюваннях Росії? Я довго розмірковував над тим, чи варто торкатися цієї теми, але прийшов до висновку, що краще вже я торкнуся, ніж буде цим в очі тицяти хтось недоброзичливий.

Без нагляду ООН

Мудрий Іван Дзюба нагадує: «Європейські держави створювалися без нагляду ООН, ЮНЕСКО і навіть Європарламенту, створювалися мечем і вогнем; страшні злодіяння, що супроводжували цей тривалий процес, а точніше, були його суттю, вже надійно призабуті, в усякому разі, витолочені зі щоденної свідомості, ці держави вже можуть втішатися своїм благородним виглядом...

Класичні держави формувалися в добу, коли не існувало міжнародних норм стосовно прав людини та прав національних меншин — ці меншини, власне, цілі етноси безжально інтегрували чи, коли цього не вдавалося вчинити, знищували, що призвело до незворотнього збіднення етнічної та духовної картини людства... Класичні національні держави утворювалися на засадах жорсткого протекціонізму, присоромлюючи те, що пізніше сформується в понятті “відкритого суспільства”».

Країни, про які говорить Іван Дзюба, ставши більш статечними, дійшли мовчазної згоди, що створене «мечем і вогнем», ціною «страшних злодіянь», «безжальної інтеграції» цілих етносів та «жорсткого протекціонізму» імперських культур, перегляду вже не підлягає. Навіть якби виникло благородне бажання провести такий перегляд, це не вдалося б зробити через відсутність розумного засобу.

Будь який крок у цьому напрямку відкриє такий страшний ящик Пандори, що людство здригнеться — адже список «історичних» претензій народів один до одного не має кінця (і не дрімають літератори, які готові цей список подвоїти). Цивілізовані країни зрозуміли, що у них лише один вихід: надалі поводитись пристойно, боротися за додержання прав людини вдома і у світі, розвивати відкрите суспільство, навіть не намагаючись змінити те, що вже змінити не можна — минуле.

Таке ставлення до минулого склалося, по суті, зовсім недавно, після Другої Світової війни. Головним його проявом став принцип непорушності кордонів. Не можна ставити під сумнів кордони як нібито історично несправедливі або такі, що не збігаються з розселенням народів. Якщо ж така держава розділяється, адміністративні кордони, за згодою сторін, дорівнюються до державних і стають такими. Відповідно даному принципу розділилися і Югославія, і Чехословаччина, і СРСР. Цей досвід не новий, він уже був раніше випробуваний у XX столітті: по адміністративному кордону Норвегія відокремилася від Швеції, Ірландська республіка та Північна Ірландія також провели межу між собою по кордонах графств, Угорщину з Австро-Угорщини викроїли по старих внутрішньоімперських, а не етнічних кордонах.

До європейських держав, про які говорить Іван Дзюба, без сумніву можна віднести також Російську імперію — СРСР. Чимала частина нашої сучасної території, зокрема, всі наші азово-чорноморські береги та Крим — це землі, відібрані Російською імперією (тобто і Україною) у турецької Оттоманської імперії внаслідок політики, яку сьогодні називають імперською, і потім заселені російськими жителями — здебільшого українцями та росіянами. Ця сторінка історії перегорнута, і ревізії не підлягає, як не підлягає ревізії перетворення Єгипту фараонів на арабський, чи то грецького Константинополя на турецький Стамбул, проте чи маємо ми право стверджувати, що не брали участі у імперській експансії, що ми тут взагалі ні при чому?

Зайве нагадувати, що наш народ довго перебував у розділеному стані. Наші землі входили до складу інших держав, але нас ніколи не вважали частиною польського, угорського, словацького, румунського або молдавського народів. Одна лише Російська імперія вважала «малороссов» частиною російської «титульної нації», а «Малороссию» — частиною імперської метрополії. Втім, таке включення зовсім не сприймалось українською елітою як помилкове, навпаки, вона із захопленням учепилася за російські кар’єрні можливості, які їй відкрилися. Ще б пак! Адже козацька старшина, що так довго і марно мріяла про шляхетство у Речі Посполитій, була зрівнена у правах з російським дворянством.

Лише починаючи з середини XIX століття в Україні почала підспудно визрівати альтернативна еліта, яка інакше дивилась на справу. Вона була українською уже у повному розумінні слова, але її час прийшов тільки у 1917 році. Втім, і ця еліта не знехтувала «імперськими» прирощеннями. Адже ці землі давно вже були заселені та освоєні, притому переважно українцями.