Розділ «Жертвопринесення»

Це був привілей тих, хто витримав велике випробування; Аннуїр тільки обтерлася мовчки й відійшла, присоромлена.

Одна за одного лягали жінки, й Аннуен усіх доводила до сміху: одних раніше, інших пізніше, і ретельно обливала водою, перш ніж вони встигали підвестися, на загальну втіху решти.

Ті, хто не витримав випробування, потім сушилися коло багаття й реготали, дивлячись, як із наступними відбувалося те ж саме. Витримала ще тільки одна із жінок, і, коли всі пройшли через іспит, Аннуїр забажала скласти його вдруге, але з тим, щоб її випробувала нова терпляча. Аннуен протестувала, але інші, знаючи їх суперництво, сказали, що Аннуїр має право вимагати повторення, оскільки вона раніше була терплячою. Аннуїр погодилася навіть на більше випробування й хоробро витримала його, але не скористалася своїм правом облити водою ту, яка її лоскотала. О, якби на місці останньої була Аннуен! Ця одержала б повну порцію!

— Ну, тепер у вас дві надтерплячі наречені! — привітав Ордина Горюнов.

— Й обидві ревниві! — додав Костяков.

— Це абсолютно нормально, — розсміявся Ордин, який був задоволений, що Аннуїр відновила свою репутацію.

Посиділи ще біля вогню за розмовами, але скоро з’явився старий із оселі Амнундака й сказав, що жінки можуть повернутися, бо моління скінчилося.

— Що сказав шаман? Що відкрили йому боги? Що чекає на нас? — посипалися до нього питання.

— Завтра дізнаєтесь, а тепер ідіть спати, — ухильно відповів старий і вийшов.

Жінки вдяглися, підняли дітей, які спали по кутках, і одна за одною залишили оселю білих людей. Надворі залунали їхні вигуки: «Знову холодно! Ой, як холодію! Який туман! Тримайтеся одна за одну, щоб не заблукати».

Аннуїр пішла з ними, щоб спробувати розвідати щось про результати моління, але дуже скоро повернулася й сказала:

— Амнундак і всі воїни кудись пішли — проводжати шамана, чи що; в оселі нікого нема, крім двох старих, — один спить, а другий мене вилаяв за цікавість.

— Очевидно, і нам краще лягти спати. До завтра ми нічого не дізнаємося, — сказав Горюнов.

Якби мандрівники знали, що наказали духи шаману й що онкілони почали негайно виконувати, вони б не змогли лягти спокійно спати.

Негайно ж після закінчення моління від оселі вождя, незважаючи на туман і холод, на північний захід вирушили всі наявні воїни: попереду йшло кілька людей із смолоскипами, за ними Амнундак і шаман із учнем, далі чотири воїни несли на ношах полоненого вампу, а решта онкілонів ішла позаду, усі озброєні й мовчазні. Чути було тільки легкий тупіт ніг, постукування стріл у сагайдаках та поскрипування нош. Упевнено знаходячи дорогу в тумані, передові зі смолоскипами вели цей дивний кортеж через ліси й галявини до священного озера. На березі останнього полоненого, в якого були зв’язані руки і ноги, поклали на жертовну плиту, шаман став біля його голови, учень — біля ніг.

Амнундак і його воїни оточили плиту суцільним півколом, відкритим до озера, в якому все ще не було води. Усі воїни тепер запалили смолоскипи й підняли їх над головою; шаман узяв бубон і почалося моління перед жертвою. Численні смолоскипи кидали тремтяче червоне світло на чорну плиту, на голу людину, яка була розпростерта на ній, на шамана в його дивному вбранні з високо піднятим бубном, що видавав глухе гудіння, на півколо озброєних людей із орлиними перами у волоссі, із суворими обличчями, зверненими до шамана в благоговійному спогляданні. Навкруги висів і хвилювався туман, іноді розриваючись, і тоді з’являлися чорні урвища, дно озера, вкрите каменем, і темне жерло. На онкілонів, та й на будь-яку людину це нічне моління в такому оточенні не могло не справити глибокого враження. Полонений, який, очевидно, здогадався про долю, що на нього чекала, дико поводив очима й усе його тіло тремтіло. Після прелюдії на бубні, що мала на меті викликати духів і звернути їхню увагу на себе, шаман опустив руки, підвів своє худорляве обличчя, порите зморшками, угору і, дивлячись на хвилі туману, глухим голосом почав молити духів.

— Оммолон, Амнунгем, Іргані! — кликав він багато разів. — Володарі підземного царства, кличу вас! Ми принесли вам жертву — живу людину, жертву червоної паруючої крові. Приміть її, не трясіть нашу землю, закрийте щілини, поверніть нам води цього озера! Оммолон, Амнунгем, Іргані! Слухайте, ми закликаємо вас!

Називаючи імена духів, шаман підвищував свій голос до крику, і ці дивні імена кілька разів повторювалися відлунням від урвищ, які оточували озеро. Здавалося, це відгукувалися підземні духи, повторюючи свої імена. Під час останнього вигуку шаман раптово вихопив із-за пояса свій кам’яний жертовний ніж і, швидко нахилившись, устромив його в груди вампу, який випустив крик жаху, повторений урвищами. Залишивши ніж у рані, шаман наступив ногою на обличчя вмираючого полоненого й знову забив у бубон.

Коли тіло припинило здригатися, шаман вийняв ніж, витер його об волохату шкіру вампу й сказав:

— Заберіть жертву й киньте її у вхід до підземного царства!