Розділ «Долина тисячі димів»

— Ну от і відкриття, яке було нам потрібне, щоб визначити час утворення вулкана, — сказав Ордин, обстеживши білу стіну. — Я знайшов кілька, хоч і поганих, скам’янілостей, які свідчать, що це верхньокрейдяна товща. Отже, вулкан утворився не раніше третинного періоду, коли на півночі Сибіру в різних місцях виливалися ті ж базальти. Треба пошукати ще — чи не знайдуться кращі…

На цім слові Ордин заліз до одної з найглибших ніш урвища і почав працювати молотком; решта рилися в купах білого піску, насипаних біля підніжжя; навіть онкілони взяли участь у пошуках, коли їм показали одну із знайдених мушель і пояснили, що це таке. Але молоток припинив стукати, і скоро Ордин виліз із ніші й сказав:

— А знаєте, у глибині тут іде добряча робота. Поводьтесь тихо і, приклавши вухо до урвища, слухайте. Найкраще, звичайно, всередині ніші, де я був.

Горюнов і Костяков полізли в нішу й притислись вухом до стінки. Вони почули то короткі, то більш тривалі удари, які лунали з глибини землі, неначе там, десь далеко, працювали величезні кузні; здавалося, що тяжкими молотами б’ють по твердому металу. Порода злегка тремтіла й можна було бачити, як від білої стіни час від часу відривалися окремі кристали вапняного шпату, з якого складався мармур.

— Добряче працюють там, унизу! — сказав Горюнов, вилізши з ніші.

— Чи не час нам забиратися звідси, поки не пізно? — запитав Костяков із тривогою в голосі.

— Ви гадаєте, що це ознака скорого пробудження вулкана? — засміявся Ордин. — Якби ми бували тут раніше й цих звуків не чули, це дійсно було б ознакою посилення підземної діяльності. Але й у такому разі боятися нема чого — пробудження може тривати дні, тижні, місяці й роки.

— І навіть століття, як у Лисої гори! — додав Горюнов.

Онкілони, дізнавшись, про що розмовляють чужоземці, полізли один за одним до ніші й виходили звідти стривожені. Тепер вони були переконані більше, ніж колись, що тут, під землею, живуть злі духи. Ці удари, здригання стіни, вогники в западині, тисячі димів, киплячі озера, повна відсутність рослинності — усе разом настільки лякало їх, що вони почали наполегливо просити, щоб до ночі піти з цієї страшної місцевості.

Було вже пізно, сонце сховалося за високим північним урвищем, і густа тінь лягла на цю частину улоговини. Крім того зі сходу насувалася велика чорна хмара, а туман мав стати тут винятково густим. У тумані й сутінках легко було збитися з дороги й потрапити до розколини або киплячого озера.

Справді, ледь устигли відійти на кілометр від урвища, як небо вкрилося хмарами і пішов дрібний дощ; уся місцевість вкрилася туманом від численних випарів, які охолоджувалися дощем; стало зовсім темно і хоч-не-хоч довелося зупинитися поруч із зловісною западиною й коло киплячого озерця, яке давало можливість зварити хоч вечерю та чай, тому що палива ніде не було. Спокій чужоземців подіяв і на онкілонів, і всі, лежачи на березі озера, спускали на ремінцях або кінцях списів шматки м’яса у воду, але розмовляли тільки пошепки. Горохов здогадався навіть зварити суп; він поклав м’ясо в казанок, додав солі й крупи, зачерпнув води й занурив казанок до половини в озерце. Навар вийшов непоганий, і, головне, м’ясо зварилося в солоній воді й було смачнішим, ніж шматки, які варилися просто в озері. Чай також виявився досить смачним.

Після вечері онкілони, збившись у тісну купу й накрившись від дощу щитами, заснули, виставивши варту. Для чужоземців вони влаштували намет із бичачої шкури й списів. Але останнім захотілося подивитися вночі на вогні западини, і вони потихеньку, щоб нікого не збудити, попрямували до неї. Завдяки теплу, що виходило з глибини, над западиною не було туману, і вона являла собою чорну яму, дно якої було поборознене в різних напрямках лініями синіх вогників, котрі подекуди перебігали з місця на місце, то згасали, то загорялися і це було дуже дивне й цікаве видовище.

Щоб краще бачити, усі четверо лягли на землю біля краю западини й раптом відчули різкі удари — земля затремтіла під ними.

— Землетрус! — вигукнув Костяков, підскочивши.

Але йому довелося знову лягти, бо встояти на ногах не було можливості — ґрунт коливався занадто сильно. Лунав глухий шум, а в западині вогні тремтіли й то згасали зовсім, то знову спалахували. Від окраїни улоговини долітав гуркіт: у різних місцях відривалися й падали брили каменю. Усі ці звуки в темряві й тумані справляли моторошне враження.

Із боку табору, який був за якусь сотню кроків, почулися крики жаху, крики Аннуїр, яка прокинулася й помітила, що Ордин та інші білі люди щезли. Онкілони подумали, що білі чаклуни кинули їх у країні жаху й зникли назавжди. Собаки й вовчиці здійняли виття, акомпануючи людям, і концерт вийшов пекельний. Забобонні люди зовсім розгубилися й не знали, що зробити.

Коли коливання ґрунту ослабли й можна було стати на ноги, мандрівники поспішили до табору, який легко було знайти навіть в абсолютній темряві за криками, що долітали. Поява білих одразу заспокоїла всіх, і коли Горюнов пояснив, куди вони ходили, онкілонам стало навіть трохи соромно. Аннуїр повисла на шиї Ордина й сховала заплакане обличчя на його грудях. Ця подія розігнала в усіх сон. І Горюнов скористався нагодою, щоб розпитати онкілонів, чи бували землетруси раніше. Виявилося, що це явище їм знайоме; іноді, звичайно взимку, вони помічали, що земля злегка тремтить, колоди землянок поскрипують і на голови крізь щілини сиплеться земля.

— Ну от і зараз те ж саме! — сказав Горюнов.

— Ні, не те ж саме! — заперечили онкілони. — Ніколи не було того, щоб земля так гойдалася, щоб не можна було встояти на ногах. Тому ми так злякалися, а коли побачили, що ви зникли, то подумали, що ви нас кинули в цьому жахливому місці й що підземні духи, які колишуть землю, зараз вистрибнуть із тріщини й потягнуть нас у підземне царство.

Коливання ґрунту більш не повторилися, і мандрівники повернулися до свого намету, який довелося поновити. Від першого ж поштовху списи покосилися й шкура впала на Аннуїр, розбудила й перелякала її. Онкілони ж не наважилися лягати спати; відсутність багаття посилювала забобонний страх, крім того над південною частиною улоговини вдарила гроза — дуже рідкісне явище на Землі Санникова; там сліпучо сяяли блискавки, гуркотів грім, який багато разів повторювало відлуння високих урвищ. Збившись до купи, хоробрі воїни бурмотіли закляття, поки не стало зовсім видно завдяки небу, яке роз’яснилося, та вітру, який розігнав туман. Тільки тоді вони заснули.