Розділ «Кладовище онкілонів»

Амнундак похитав головою й сказав:

— Наші стріли не долетять до нього.

— А наші блискавки долетять, і ми добудемо собі баранину на вечерю.

Амнундак зміряв очима відстань і знову похитав головою.

— Ну, Микито, похвастав, тож не осоромся перед онкілонами! — сказав Горюнов.

Горохов зарядив свою берданку, припав на коліно й для певності поклав ствол на розгілля куща; баран здавався невеликою бурою плямою, в яку влучити було нелегко. Амнундак і воїни, очікуючи, стовпилися навколо стрільця. Довго цілився якут, нарешті пролунав постріл, повторений уступами кілька разів. Бура пляма похитнулася, метнулася вперед і зірвалася з уступу. Баран летів униз, ударяючись рогами об виступи скель і відскакуючи від них, неначе м’яч; величезні роги й підвернуті ноги мелькали в повітрі; нарешті маса упала біля підніжжя скелі. Онкілони закричали й побігли за здобиччю.

— Далеко б’є блискавка білих людей і ніхто не може врятуватися від неї! — сказав Амнундак. — Якби в онкілонів було десять таких блискавок, то, перш ніж сонце сховається на зиму, не лишилося б жодного вампу на нашій землі.

Дорогою поступово загони воїнів один по одному відділилися, повертаючи лісом до своїх стійбищ; нарешті звернули й останні, і, минувши землянку шамана, якому подарували голову барана, мандрівники вийшли на галявину до свого житла. Аннуїр весь час супроводжувала їх, але на галявині помчала вперед, щоб зустріти чоловіка на порозі землянки разом із рештою жінок, як належало за звичаєм племені.