Розділ «Перше знайомство з вампу»

Наблизившись до неї, мандрівники почали роздивлятися її уважно. її спина була вкрита коротким негустим волоссям, підошви й долоні були голі, і на перших шкіра за своєю твердістю справляла враження рогу; великий палець дуже відокремлювався від решти: на руках і ногах волосся було густіше, ніж на спині. Спереду вона виявилася менш волохатою, а груди й обличчя були зовсім чисті; але завдяки відсутності бороди невелика висота підборіддя кидалась у вічі більше, ніж у чоловіків; зате надбрівні дуги менше вирізнялися, ніж в останніх. А широкі вилиці, запалі маленькі очі, приплюснутий ніс із паличкою, відтягнута губа з білою кісткою — усе це не сприяло привабливості її обличчя. Волосся, яке не знало ані мила, ані гребінця, було сплутане в патли, у котрих видно було стеблинки трави. Але мускулястість тіла змушувала припускати в жінці значну силу.

Нарешті бідолашну лишили в спокої, причому помітили, що одна її нога добре прив’язана міцним ремінцем до вбитого в землю кілка. Цим пояснювалося те, що вона не втекла разом з іншими: очевидно, вона була за щось покарана.

Вибравши пару типових дрючків із кременем і без нього, пару списів, скребел і грубу дерев’яну чашку, яка лисніла від жиру й була бурою від крові, зняли з жінки намисто й збиралися вже йти.

— Чи знаєте ви, адже ми, по суті, здійснили справжнє пограбування, — сказав Горюнов. — Налякали жінок до смерті, а потім беремо частину їхнього злиденного майна.

— Але ж це для науки, а не з корисливою метою, — заперечив Костяков.

— Все-таки недобре! Треба залишити їм хоч щось натомість. Порились у торбинах і знайшли маленьке дзеркальце, нитку скляного намиста, зламаний складаний ножик і жерстяну коробочку від пігулок, додали дві мідні гільзи від набоїв і поклали все це біля руки жінки, яка продовжувала лежати із заплющеними очима. Потім тихенько пішли і, сховавшись на узліссі, почали спостерігати.

Деякий час усе було тихо. Потім жінка підняла голову, побачила, що страшні люди пішли й нічого не зробили з нею, присіла, озираючись навкруги та, поклавши два пальці до рота, видала різкий, тривалий свист. У відповідь із лісу почулися свист і голоси, і скоро з’явилися одна за одною втікачки та діти. Поки вони наближалися, жінка помітила речі, які лежали на землі й привернули її увагу своїм блиском. Спочатку вона не наважувалася торкнутися їх: то простягала, то відсмикувала руку, неначе боялася, що вони обпечуть або вкусять її. Нарешті цікавість перемогла страх, і вона стала брати одну річ за одною, оглядати, нюхати, видаючи крики подиву. Підбігла решта, і речі стали переходити з рук у руки, викликаючи вигуки й суперечки. Нитку намиста жінка надягла було на свою шию, яку було позбавлено намиста, але дві інші схопилися за неї, нитка луснула, і намистини розсипалися по землі. Почалася бійка, усі стали підбирати намистинки й зібрані ховати в рот.

— Наші подарунки тільки лиха накоять — поб’ються баби між собою! — засміявся Горохов.

Але мандрівники не стали чекати на кінець сварки й поділу, а вирушили на південний схід, щоб не зустрітися з вампу. Їм довелося ночувати на одній із галявин, і тільки наступного дня опівдні вони прибули до стану Амнундака, який зранку вже розіслав воїнів на пошуки в різних напрямках, побоюючись, що білі люди або заблукали, або зрадили своє слово та втекли. Побачивши в руках гостей дрючки й списи вампу та дізнавшись, що вони зробили, він почав докоряти їм за необачність і заявив, що онкілони ніколи не наважилися б ходити тільки вчотирьох по землі вампу.

Мандрівники цього дня ночували ще в землянці вождя, хоча їхнє нове житло було завершено за час їхньої відсутності. Зі своєї бази вони цього разу принесли запас білизни, чаю, цукру та посуд, щоб улаштуватися трохи зручніше й не жити зовсім по-онкілонськи.