Розділ «Перше знайомство з вампу»

Залишивши тушу і зброю недоторканими, мандрівники прислухались до цієї поради й сховалися вдруге на північному боці галявини. Стійбище, очевидно, було недалеко, бо скоро спостерігачі помітили, що на східному краю галявини заворушилися кущі і з них обережно визирнула кудлата голова розвідника. На туші вже сиділи й клювали її двоє орлів, а два інші працювали над очеревиною, яка лежала осторонь. З цього він зрозумів, що на галявині людей немає, і негайно з кущів висипала ціла орда — душ тридцять, у тому числі десяток жінок, — і швидким кроком попрямувала до туші. Орли один за одним злетіли й почали кружляти над галявиною.

Вампу обступили тушу й, напевно, почали глузувати з утікача, показуючи на недоторкану тушу, на залишену зброю. Вони, мабуть, казали, що все йому примарилося, тому що онкілони не тільки не лишили б м’яса, але вбили б і людину. Утікач, виправдовуючись, показував, де стояли дивні люди, рукою відмічав зріст собак і наслідував їхнє гавкання. Тоді декілька осіб почали оглядати землю навколо туші й, очевидно, побачили сліди, залишені мандрівниками, бо попрямували за ними. У цей час решта вампу спочатку зайнялися тушею, зрізали м’ясо, виламали товсті мозкові кістки, спорожнили очеревину. Жінки, важко навантажившись цим, пішли назад до стійбища, а чоловіки побігли слідом за тими, хто пішов по слідах, щоб наздогнати дивних незнайомців, які налякали їхнього товариша. На галявині залишився тільки хребет із ребрами, лопатками й тазовими кістками, на яких і орлам майже нічим було поживитись.

— От і чудово! — вигукнув Костяков. — Чоловіки пішли, а ми зробимо візит жінкам на стійбищі.

— Із ризиком, що чоловіки скоро повернуться й завдадуть нам перцю? — запитав Горюнов.

— Нам однаково не можна йти вперед: вони пішли дорогою, якою і ми маємо йти до стоянки онкілонів, і ми з ними повинні зустрітися. Ми подивимося стійбище, а потім зробимо гак на південь.

Бажання побачити життя стійбища перемогло побоювання, і всі четверо вирушили стежкою на схід. Краплі крові на землі виказували шлях жінок. Скоро попереду почулися крики та сміх, і, обережно наблизившись, мандрівники побачили стійбище посеред невеликої галявини. Воно було тимчасове або літнє, біля підніжжя великої самотньої тополі. Тут палав вогонь, навколо якого тіснилися жінки й діти різного віку. Жінки були трохи нижчими на зріст, ніж чоловіки, трохи стрункішими й менш волохатими, особливо спереду. Зате волосся на голові було довшим, але також сплутане в патли; обличчя мали б менш дикий вираз, якби не палички, устромлені в ніздрі, білі кружечки, встромлені в нижню губу, випнуту вперед, і такі ж кружечки у вухах; на смаглявих шиях біліло намисто. Про якийсь одяг не було й згадки. Діти були менш кудлаті й волохаті, ніж дорослі.

Настромивши шматки м’яса на палички, вампу трохи підсмажували їх на вогні й поїдали. Поблизу багаття лежав великий камінь, на якому жінки ударами іншого каменя розбивали мозкові кістки і з шумом висмоктували з них мозок. Лунали крики, сміх — орда насолоджувалася їжею.

Наситившись, жінки повісили решту м’яса на сук, а дві з них, розстеливши шкуру на землі, почали очищати її кременевими скреблами від крові й сала. Інші сито поївши, вляглися на траві коло багаття, дрімаючи. Діти почали пустували, бігаючи одне за одним; інші валялися на траві й верещали; деякі зі спритністю мавп полізли на дерево, і в його листі чулися їхні голоси.

— А якби ми вийшли до них? — запропонував Костяков. — Вони, напевно, злякаються й утечуть, а ми роздивимося їхнє стійбище ближче й візьмемо колекцію зброї й хатнього начиння.

— А якщо вони не втечуть, а почнуть захищатися? Дорослих жінок понад двадцять, а сили в кожної більше, ніж у кожного з нас, — заперечив Горюнов.

— Постріл у повітря, гадаю, змусить їх утекти.

Думка здійснити цей експеримент здалася привабливою, і мандрівники з рушницями напоготові вийшли з кущів і попрямували до стійбища, а собаки з гавканням кинулися на дітей, які бігали рачки. Враження вийшло неабияке. Жінки скочили й стовпилися навколо вогню й дерева, дивлячись із відкритими ротами на дивних людей, які наближалися і про яких вони вже чули від утікача. Діти кинулися втікати від собак і сховалися за жінками, скрикуючи від жаху. Але жінки швидко отямилися й почали хапати списи та дрючки. Одна побігла на допомогу до маляти, яке лежало на землі поміж гиркаючими собаками й верещало від страху. Горюнов поквапився відкликати собак, перш ніж жінка замахнулася на них списом.

— Як бачите, вони не думають тікати, а вже піднімають списи, щоб метнути в нас, — попередив Ордин.

— Доведеться стріляти, поки не пізно. Якщо ми тепер повернемо назад, вони подумають, що ми боїмося й нападуть на нас ззаду, — заявив Костяков.

— Так, почали гру, то треба її виграти, — сказав Горюнов. — Два постріли поверх голів жінок, а два триматимемо в запасі.

Костяков і Ордин вистрілили. Ефект вийшов несподіваний: жінки, при вигляді вогню й диму із спрямованих на них блискучих дрючков, при гуркоті пострілів і свисту куль злякалися, упали на коліна та, кинувши списи й дрючки, благально простягли руки й почали кланятися з криками жаху; діти ревіли щосили.

— Цього я не чекав! — вигукнув Костяков. — Я гадав, вони втечуть і ми візьмемо, що треба.

— Залишається підійти до них спокійно й видати себе за богів, — запропонував Ордин.

— Які крадуть дрючки й списи? Але спочатку зарядимо рушниці про всяк випадок.

Зробивши це, мандрівники стали спокійно підходити до жінок, котрі стояли на колінах. Але коли залишалося кроків десять, діти зчинили паніку — голосно лементуючи, побігли через галявину в ліс. Жінки одна за одною підскочили й узяли з них приклад, крім однієї, яка лежала, уткнувшись обличчям у землю й тремтячи всім тілом.