Розділ «Священний камінь»

— Понад чотириста років, — відповів Амнундак, трохи подумавши. — Якщо хочете знати точно, то підемо зараз до шамана; біля його оселі є камінь, на якому кожний рік відмічено.

Після сніданку мандрівники в супроводі вождя й десятка озброєних воїнів вирушили широкою стежкою через ліс на захід. Дорогою Амнундак показав гостям уміло сховану пастку на стежці — квадратну яму завглибшки більш як два метри, перекриту тонкими жердинами, гілками й старим листям. У такі пастки зрідка потрапляли бики, коні й навіть носороги, яких онкілони добивали списами й стрілами.

— Таких пасток дуже багато на звіриних стежках нашої землі, і ви можете теж потрапити в них, якщо ходитимете без провідника, — застеріг вождь.

— Попереду нас, — заперечив Горюнов, — завжди біжить собака, який розумніший за носорога й бика; він зупиниться перед пасткою й викаже нам її.

— Онкілонам собаки були б дуже корисні, — зауважив Ордин, — і для полювання, і для охорони житла, і під час війни з дикими людьми.

— От ваші собаки розплодяться у нас, і за кілька років ми матимемо сторожів! — сказав Амнундак із такою впевненістю, що співрозмовникам залишилося тільки перезирнутися з посмішкою.

Незабаром звернули з великої стежки вбік і вийшли на невелику галявину з оселею шамана; вона була схожа на землянку вождя, але набагато менша, бо шаман жив тільки з одним учнем і старою жінкою, яка готувала їжу.

Шаман, очевидно вже попереджений про відвідини, чекав на гостей біля порога землянки й повів їх на почесні місця навпроти входу. Внутрішність оселі була схожа на своєрідний анатомічний музей: на чотирьох стовпах, на поперечинах і під схилом бокових стін біліли черепи жертовних оленів, биків, коней, а над почесним місцем красувався череп носорога з величезним рогом.

Як тільки гості сіли, стара подала частування, яке складалося з вареного мозку, язика й губів жертовного оленя, якого чужоземці вбили напередодні своїми блискавками. Ці ласі частини жертовних тварин завжди діставалися шаманові, як служителеві божества.

Дізнавшись від Амнундака бажання гостей подивитися камінь, на якому записані роки життя онкілонів, шаман після сніданку повів їх далі на захід. Стежка незабаром вивела на окраїнну улоговину. І тут здіймалася висока, неприступна стіна того ж чорного базальту, вершина якої ховалася в хмарах, що низько висіли цього дня над улоговиною. Біля підніжжя урвища, як і в інших місцях, лежали розсипи й брили вкритих лишаями каменів, що впали зверху. Серед них виділялася величезна брила в кілька сотень тонн вагою. Простір навколо неї було розчищено від каміння і вирівняно у вигляді широкого кола. Перед цією брилою молилися й приносили жертви. Кістки жертовних тварин лежали грядою вздовж підніжжя брили, оточуючи чорний камінь зловісною білою смугою.

— Цей камінь, — пояснив Амнундак, — упав із неба у рік приходу наших предків на цю землю. Тому ми пошановуємо його, як дар богів. Кожного разу, коли після зимової ночі сонце вперше з’являється нам, тут здійснюється велике моління й приноситься жертва. Шаман відмічає цю подію рискою на камені. Тому ви можете полічити, скільки років ми вже живемо тут.

Він підвів своїх гостей до південного дуже гладкого боку брили, на якій виднілися висічені твердим знаряддям невеликі вертикальні риски, кожна десята була набагато довшою, тож легко було полічити їх. Виявилося, що онкілони провели на Землі Санникова вже чотириста двадцять чотири роки.

— Коли Амнундак сказав, що цей камінь упав із неба, — зауважив напівголосно Ордин, — я подумав, що це величезний метеорит, і дуже зацікавився цим. Але виявляється, що це просто базальт і упав він, звичайно, з цього урвища.

— Що він каже? — запитав шаман.

Горохов переклав, що біла людина вважає, що камінь упав з гори, а не з неба.

Шаман із докором похитав головою і сказав:

— Великий шаман, який привів наших предків сюди, сам бачив, як цей камінь падав, і перший вклонився йому.

— З гори падають тільки маленькі камені, — додав Амнундак, — а цей більший, ніж наші оселі. Під ним лежать п’ять оленів, яких він задавив як першу жертву богам від прибульців на цю землю. Відтоді й почали приносити тут жертви. Це було знамення згори.

Поки відбувалася ця розмова біля підніжжя священного каменя, Костяков, відійшовши в бік, непомітно встиг сфотографувати його разом із співрозмовниками.

Потім Амнундак повів гостей до підніжжя урвища й показав їм велику печеру, в якій раніше жили вампу. Напередодні падіння каменя біля підніжжя була велика битва онкілонів із вампу, й онкілони здобули тут першу велику перемогу, яка змусила вампу відступити на схід. Ця подія теж пов’язувалася з каменем.