Розділ «Священний камінь»

— От так звір! — здивувався Горохов.

— У цього звіра з пащі стирчать два довгих білих зуба, як ікла у ведмедя, але набагато довші й товщі.

— Очевидно, це слони! — здогадався Горюнов.

— А чи не мамонт це? — припустив Ордин. — Слонам на півночі не місце. Чи є в нього шерсть? — звернувся він через Горохова до вождя.

— Так, він волохатий, шерсть на ньому червона.

— Невже в мамонтів шерсть була червоною? — дивувався Костяков. — Я вважав, судячи з малюнків, що вона була чорною.

— Це неправильно, — зауважив Ордин. — На трупах, знайдених у Сибіру, шерсть була червоно-бура або руда. Та невже вампу вдалося приручити мамонтів?

— Цими зубами, — продовжував вождь, — звір риє землю й добуває коріння, яке з’їдає, а взимку згрібає сніг, щоб знайти траву. Ці зуби нам дуже потрібні, ми робимо з них найкращі ножі, списи, стріли. Але нам рідко вдається вбити цього звіра: дикі люди ретельно стережуть своїх богів.

— Тим цікавіше познайомитися з вампу і з їхніми свійськими мамонтами! — вигукнув Горюнов.

— Я все розповів вам, — закінчив Амнундак. — Ви знаєте тепер, що вам одним до диких людей іти не можна. Вони вб’ють і з’їдять вас, а для онкілонів почнуться нещастя. Ми оберігатимемо вас; усі воїни підуть із вами до диких людей. Ми почнемо велику війну, щоб їх знищити. Ваші блискавки допоможуть нам убивати вампу та їх богів.

— Каральна експедиція, — засміявся Ордин, — і ми в ролі катів! Не дуже втішно.

Але онкілонам слова вождя припали до серця. Вони, мабуть, мали вагомі підстави, щоб так ненавидіти вампу. Такі люті сусіди, звичайно, не могли бути приємними мирному племені, яке пішло з материка через війни.

Вичерпавши тему з вампу, Амнундак заявив, що час приготувати гостям місце для ночівлі. У скошеній частині землянки навпроти входу, яку займав він із сім’єю, жінки очистили половину, розіслали на землі оленячі й ведмежі шкури і поклали навіть подушки — валики зі шкіри, набиті оленячою шерстю. Цю половину відгородили від тієї, що залишилася для сім’ї вождя, розставивши в ряд скриньки з домашнім скарбом, й Амнундак запропонував гостям лягати спати. У двох інших, бокових частинах землянки онкілони вже вкладалися; чоловіки роздягалися догола й складали одяг у головах, а зброю коло себе. Один воїн залишився на варті біля входу, а троє лягли, не роздягаючись, біля багаття і в проході, щоб змінювати його по черзі. Вартовий підтримував вогонь, який зігрівав землянку, і час від часу виходив надвір за дровами. Мінялися також воїни, які пильнували оленяче стадо на галявині й перегукувалися одне з одним.

Ніч минула спокійно. Онкілони почали прокидатися на світанку. Найпершими піднялися жінки, посилили вогонь і почали смажити м’ясо та розжарювати камені для приготування юшки; інші побігли доїти оленів і для цього одягалися, бо надворі було прохолодно. Вони надягали своєрідний шкіряний одяг, у якому панталони було з’єднано з курткою в єдине ціле з великим розрізом на грудях. Жінка спочатку просовувала йоги, а потім швидко піднімала одяг на тулуб і засовувала руки в короткі рукави. Повернувшись до землянки, вона легким рухом спускала куртку — і весь одяг зісковзував до ніг.

Мандрівники, лежачи на своїх шкурах, зацікавлено спостерігали, як швидко й легко одягалися й роздягалися жінки і як майже голі поралися біля вогню, що яскраво освітлював їхні смагляві тіла.

Мандрівники звернули увагу на те, що молоді жінки й дівчата, яких легко було відрізнити від перших за їхніми чотирма косами, дивляться часто в їхній бік, шепочуться й хихикають. Легко було здогадатися, що красунь цікавить питання, на кому з них зупинять свій вибір могутні чужоземці, коли вони стануть брати собі дружин на весняному святі.

Горохов підслухав, що онкілонок найбільше цікавили густі вуса й бороди трьох його товаришів та їхня світла шкіра. В онкілонів рослинності на обличчі майже не було, тільки в старих виростали рідкі вуса й тоненька борідка. Горохов, як якут, у цьому був схожий на онкілонів і мав таку ж смагляву шкіру, тож він онкілонок не приваблював.

Поки жінки поралися, чоловіки, не кваплячись, одягалися, потім оглядали свою зброю. То з одного, то з іншого кутка землянки долітали дитячі голоси, іноді плач немовляти, на який спішила та чи інша з жінок, щоб нагодувати його груддю.

Мало-помалу всі піднялися. І почався сніданок із тим самим одноманітним меню — смаженим і вареним м’ясом, тільки замість холодного молока з бурдюка дали гаряче, розбавлене водою й злегка заправлене борошном із водяних горіхів, щось на зразок юшки, в якій плавали маленькі шматки підсмаженого сала. Юшка виявилася досить смачною.

За сніданком спитали вождя, скільки років онкілони живуть на Землі Санникова. Мандрівники вже знали, що цей народ неписьменний й усі відомості про життя предків передаються у вигляді переказів від покоління до покоління, можливо, прикрашені вимислом. Але виявилося, що примітивний літопис онкілони мають.