Розділ «Жертви й моління»

— Шаман каже, що лихо, можливо, не станеться, поки чужинці будуть жити на землі онкілонів. Так повідали духи.

Шаман повільно підвівся, вклонився вождеві та мандрівникам і вийшов у супроводі двох озброєних воїнів. Після його виходу в землянці здійнявся жвавий гомін. Мандрівники теж перешіптувалися. Результати чаклування були для них трохи несподіваними. З одного боку, вони давали їм безпечність перебування серед онкілонів і всіляку допомогу, але зв’язували їх із цим народом як своєрідну страховку від лиха. У їхні плани входила зимівля на Землі Санникова, але не довше наступної весни. Чи відпустять їх тоді онкілони?

— Не важко здогадатися, — сказав Горюнов, — що хитрий шаман вигадав цю поправку до свого пророцтва, що є варіантом їх переказу, нам уже відомого. Старий зрозумів, що люди, які володіють громами й блискавками, будуть дуже корисними для онкілонів як їхні друзі, але можуть бути дуже страшними як вороги.

— І, якщо відпустити їх, — додав Ордин, — вони, знаючи дорогу в цю прекрасну землю, повернуться у великій кількості й витіснять онкілонів, як колись чукчі.

— Цілком правильно! — зауважив Костяков. — Адже ці люди, відірвані століттями від світу, не мають уявлення, що відбувається зараз і живуть спогадами про старовину.

— У будь-якому разі, ми поки що не повинні казати їм, що збираємося йти в недалекому майбутньому, — сказав Горюнов.

— Так, вони можуть просто заарештувати нас і тримати на замку, — додав Ордин.

— Або, у кращому разі, постійно супроводжувати нас й обмежувати свободу пересування, — зауважив Костяков.

— Поживемо з ними, познайомимося ближче й поступово переконаємо, що всі ці пророкування безглузді й що їм ніщо не загрожує в майбутньому.

Вождь постійно прислухався до розмови чужоземців і нарешті підвівся і промовив голосно, щоб чули всі мешканці, розмови яких затихли відразу.

— Онкілони, воїни й жінки! Ви чули, що сказав шаман, що повідали йому небесні духи. Поки білі прибульці з нами — лиха не буде. Тож будемо просити їх залишитися з нами!

— Так, так, будемо просити! — залунали голоси з усіх боків. Вождь обернувся до гостей і, схилившись, вимовив:

— Білі люди, посланці богів, народ онкілонів просить вас залишитися жити з ним. Ви врятуєте онкілонів від лиха. Ми дамо вам усе, що ви хочете — краще житло, багато їжі, теплий одяг, коли настане зима, найкращих жінок, — щоб ви не відчували потреби ні в чому. Ви будете жити як наші вожді.

— Усе, усе дамо вам, тільки лишайтеся з нами! — повторив хор чоловічих і жіночих голосів, і з усіх боків до гостей благально потяглися руки.

Горюнов підвівся і відповів:

— Добре, ми згодні залишитися у вас як ваші гості, поки ви самі нас не відпустите. Але ми хочемо оглянути всю вашу землю, і ви маєте показати її нам.

Горохов переклав ці слова й крики радості оголосили землянку. Вождь удруге схилився перед гостями й потис руку кожному з них, спочатку прикладаючи свою руку до лоба й серця, що означало, як вони дізналися пізніше, «від чистого серця й без затаєних думок». Потім він сказав:

— Скоро в нас буде весняне свято, на якому зберуться всі молоді жінки й дівчата племені, і ви зможете, якщо захочете, обрати собі дружин. Ви залишили своїх жінок там, далеко, — він махнув рукою на південь, — а жити чоловікові без жінки нудно.

— От ми й у женихи потрапили! — засміявся Горохов.

— Але це дуже обмежить нашу свободу! — зауважив Горюнов.