Розділ «Зустріч з онкілонами»

Коли обійшли озеро, зарості очерету якого закривали протилежний край галявини, на ньому виявився зелений пагорб, із вершини якого вився димок. Коло пагорба стояли люди, а один, забравшись на його вершину, очевидно, оглядав галявину. Помітивши появу прибульців із-за озера, від повідомив про це решту; вони заметушилися, і незабаром назустріч вирушив загін, осіб тридцять, що розсипалися ланцюгом. Коли вони наблизилися, можна було розрізнити, що всі озброєні; кожний тримав у правій руці довгий спис, а в лівій — лук; із-за плеча видно було пера стріл.

На відстані сотні кроків від мандрівників ланцюг зупинився, і один, який ішов стежкою — очевидно, ватажок, — підняв руку й щось гукнув.

— Що він говорить? Якою мовою? — запитав Горюнов Горохова.

— Схоже на чукотську, — відповів Микита. — Наказує нам підняти обидві руки, якщо ми мирні люди.

Мандрівники підняли руки вгору. Негайно ланцюг поновив рух, але, скоротивши відстань кроків до тридцяти, знову зупинився за знаком ватажка, який спитав тепер:

— Що ви за люди, звідки й чому прийшли на нашу землю?

— Скажіть, що ми білі люди й прийшли з південного боку, з Великої землі, щоб подивитися на цю маленьку землю серед льодів, — розпорядився Горюнов.

Горохов переклав сказане.

— Ідіть ближче, білі люди, але знайте, що нас багато і ми всі озброєні, — сказав ватажок загону.

Мандрівники підійшли під наглядом тридцяти пар очей, які пильно стежили за їхніми рухами. Горюнов виступив уперед, подав ватажкові руку. Той спочатку торкнувся своєю правою рукою лоба, потім серця й тільки після цього потис руку прибульцеві. Так само він привітався з іншими. Ланцюг у цей час заходив із флангів, зімкнувся й оточив прибульців колом; воїни стояли пліч-о-пліч зі зброєю в руках і напівголоса обмінювалися враженнями щодо одягу, взуття, торбин, сокир за поясом і блискучих палок на спині чужинців.

Усі вони були голі до пояса, одягнені в м’які шкіряні штани й узуті в торбаси з легкого хутра. Обличчя, груди й передпліччя були вкриті татуюванням у вигляді хвилястих ліній, кругів і цяток. На шиї в кожного висіло намисто із зубів, певно, вовчих, попереду з одним, двома чи трьома великим ведмежими іклами. Чорне гладке волосся було зібране на тімені у вузол, в який були встромлені одне, два чи три орлині пера. Тіло було мускулисте, смагляве, обличчя з ледь виступаючими вилицями, чорними очима й прямим носом. Два верхні середні різці були забарвлені в червоний колір, що робило посмішку людей дивною — рот при цьому ніби роздвоювався на два круглі отвори. Ватажок відрізнявся від решти могутнішою статурою й високим зростом, намистом із ведмежих іклів, червоною смугою вздовж лоба й червоними перами у волоссі. Плем’я, очевидно, було хоробрим і небезпечним ворогом, незважаючи на примітивність озброєння: наконечники списів були виготовлені з прозорого каменю, наконечники стріл — із кості; у багатьох за поясом була засунута кам’яна сокирка з дерев’яним держалом. На спині, крім сагайдака зі стрілами, висів невеликий шкіряний щит.

— Як звуть ваш народ і цю землю? — запитав Горохов за дорученням Горюнова.

— Мій народ — онкілони. І земля ця наша, завойована нашими предками. Мене звуть Амнундак. Я вождь онкілонів. А як звуть вас і вашу землю?

Отримавши відповідь на це і ще кілька запитань, що мали за мету те ж саме — дізнатися, навіщо і яким шляхом білі люди прийшли до них, вождь промовив:

— Ви прийшли здалеку і вас мало — будьте гостями онкілонів. Ходімо до моєї оселі.

Він повернувся й пішов назад стежкою, мандрівники слідом за ним, а воїни — по боках і позаду. Вони зверталися до Горохова з різними питаннями, які стосувалися одягу й зброї, дороги крізь льоди й життя на великій землі, про яку вони дещо знали за переказами, які передавалися з роду в рід. Горохов ледве встигав відповідати, тим паче, що мова онкілонів, хоча й близька до чукотської, все ж трохи відрізнялася від неї й співрозмовники не завжди розуміли одне одного.

Зелений пагорб виявився просторою землянкою — оселею онкілонів. Біля її входу у вигляді дверей, завішених шкурами, вождь зупинився, підняв завісу й жестом запросив гостей увійти. Усім довелося нагнутися, тому що двері були низькі. У центральній частині землянки палало багаття, над яким на перекладині, схожій на рожен, висіло кілька шматків м’яса, що смажилося. Ця центральна частина являла собою чотири товсті стовпи, поставлені в кутках квадрата зі стороною в шість метрів; зверху стовпи були зв’язані товстими поперечинами, поверх яких лежав дах із тонших деревин із квадратним отвором, який був і вікном, і отвором для виходу диму. До кожної поперечини наверху квадрата були прихилені довгі колоди у вигляді скату, які упиралися нижнім кінцем у землю. Кожний скат з боків було закрито коротшими й тоншими деревинами, поставленими навскіс. Таким чином утворилась оселя, яка мала вигляд хреста із заокругленими вхідними кутками. Три гілки хреста були спальнями, у четвертій були двері й склад різного майна; центральний квадрат був кухнею, їдальнею та вітальнею. Ззовні весь остов був накритий товстим шаром землі, порослої травою. Загалом утворилася простора, тепла, але темнувата оселя.

Увійшовши до землянки, вождь повів гостей до сторони квадрата, протилежного до входу, сів, підібгавши ноги, на ведмежу шкіру й посадив решту праворуч і ліворуч себе. Воїни розташувалися вздовж інших сторін квадрата навколо вогню. Коли очі мандрівників поступово звикли до напівтемряви землянки, вони помітили, що в скошених бічних частинах товпляться жінки й діти, які зацікавлено роздивлялися прибульців і поступово просувалися до воїнів, що сиділи. Жінки були майже голі; тільки вузька, з долоню, пов’язка з темної шкіри, яка за кольором майже не відрізнялася від смаглявого тіла, облягаючи стегна, проходила нижньою частиною живота. У молодих жінок пов’язка була прикрашена вишивкою з тоненьких чорних, жовтих і червоних ремінців. Крім цієї пов’язки, вони носили намисто з дрібних білих, сірих, зелених і червонуватих каменів і такі ж браслети на передпліччях і зап’ястках. Голизна ніби скрадалася татуюванням на грудях, животі, спині, руках, йогах і обличчі у вигляді фантастичних квітів і листя, хвилястих ліній і кружків. Особливу увагу привертала молода жінка вождя, в якої татуювання зображувало двох змій, що обвивали кільцями її ноги, звивалися на животі й боках і закінчувалися голівками, звернутими одна до одної між грудьми й ключицями; дві менші змії обвивали її руки й закінчувалися на обох лопатках. На смаглявім тілі ці чорно-сині змії справляли моторошне враження.

Риси обличчя жінок були дрібніші, ніж у чоловіків, і деяких можна було назвати навіть красивими; вони мали струнку статуру й пропорційні форми.

Діти були зовсім голі, а підлітки обох статей носили такий самий поясок сором’язливості, як і жінки, який у дівчаток теж був вишитий. Їхнє волосся було заплетене в дрібні кіски, а в хлопчиків закручене у вузол на тімені. У жінок волосся було заплетене у дві коси, які спускалися на груди й були прикрашені камінцями; у дівчат кіс було чотири: дві по боках голови, які спускалися на груди, і дві позаду, спадаючи на спину.