Розділ «Чара, чарка, чарочка»

Перше таке видовище я досить успішно влаштував невдовзі після свого третього дня народження. Барабан був у мене тоді вже, здається, з місяць із гаком, і за той час я, загалом хлопчик завзятий, уже побив його вщент. І хоч обичайка в білих та червоних зубцях ще тримала верх і низ укупі, одначе дірка посередині мембрани, яка видає звук, уже так і зяяла, а позаяк дном я гребував, то та дірка ставала щодалі більшою, обшарпувалась, на її краях з'являлися гострі визубні, від них відлуплювалися побиті шматочки бляхи, падали всередину барабана, за кожним ударом невдоволено брязкали, а на килимі у вітальні й на червоно-бурій підлозі в спальні полискували білі лакові лусочки, які вже не хотіли терпіти наругу на моєму змордованому барабані.

Батько й мати потерпали, що я поріжуся об ті небезпечно гострі бляшані краї. А надто Мацерат — після того, як я впав зі сходів у підвалі, він став такий обачний, що й на холодне дмухав, і радив мені барабанити обережно. Я й справді завжди так різко розмахував руками, що міг зачепити гострі краї того зубчастого кратера, отож побоювання Мацерата були, мушу визнати, хоч і перебільшені, проте не зовсім безпідставні. Щоправда, уникнути всіх небезпек можна було б за допомогою нового барабана, однак про новий барабан ніхто й не думав, вони просто хотіли забрати в мене мою добру стару бляшанку, яка разом зі мною падала зі сходів, яка разом зі мною потрапила до лікарні і яку разом зі мною звідти виписали, яка разом — сходами вгору й сходами вниз, разом — на бруківці й на хідниках, крізь «Оселедці в маринаді, раз, два, три», повз «Що я бачу, того ти не бачиш» та «Чорну кухарку»... Одне слово, цю бляшанку вони хотіли в мене забрати, а натомість нічого не дати. І за приманку вибрали отой дурний шоколад. Матуся простягла його мені й випнула трубочкою губи. А Мацерат тим часом з удаваною суворістю вхопився за мій калікуватий інструмент. Я щосили вчепився в той брухт руками. Батько потяг до себе. Мої сили, яких вистачало тільки для того, щоб барабанити, покидали мене. Червоні язички полум'я помалу, один по одному визлизали з моїх рук, ось-ось я лишуся вже й без круглої обичайки... І тоді Оскарові, якого до того дня вважали спокійним, мало не зразковим хлопчиком, пощастило видати отой перший дійовий і руїнницький крик. Кругле шліфоване скло, що захищало медово-жовтий циферблат у нашому годиннику на підлозі від пилу й умирущих мух, розскочилося на друзки й упало, розлітаючись на ще дрібніші скалки, — впало на червоно-буру підлогу, бо килим до годинника не діставав. Однак нутрощі дорогого механізму не постраждали: маятник спокійно йшов своєю дорогою — якщо взагалі так можна сказати про маятника, — стрілки також. Навіть на механізм бою, який загалом дуже чутливо, майже істерично реагував на найменший поштовх, на пивовози, що проїздили за вікном, мій крик не справив жодного враження; розлетілося лише скло, зате ж розлетілося на гамуз.

— Годинникові хана! — вигукнув Мацерат і відпустив барабана.

Я кинув погляд на годинника й переконався, що самому йому крик мій ніякої шкоди не завдав, а наказало довго жити тільки скло. Однак для Мацерата, матусі й дядька Яна Бронського, що тої неділі прийшов пополудні до нас у гостину, хана була, здавалося, чомусь більшому, ніж склу від циферблата. Бліді, вони безпорадно зиркали одне на одного, обмацували руками кахельну грубу, тримаючись хто за піаніно, хто — за мисника, не наважуючись зійти з місця, а Ян Бронський ще й ворушив пересохлими губами та благально поводив навіженими очима, отож мені ще й досі здається, що всі дядькові зусилля були спрямовані на те, щоб проказати, не збившись, молитву, яка закликала до допомоги й милосердя, на кшталт: «О, агнець Божий, ти спокутуєш гріхи світу цього... Зглянься ж над нами». І так тричі поспіль, а тоді ще: «О Господи, не гідний я того, щоб Ти ступив до оселі моєї, але озовися бодай словом...»

Господь, звісно, не озвався жодним словом. До того ж хана була не годиннику, а лише склу. Одначе дорослі ставляться до своїх годинників украй дивно і якось по-дитячому в тому сенсі, в якому особисто я дитиною ніколи не був. Хоча годинник, мабуть, — найпрекрасніше з того, до чого могли додуматися дорослі. Але що є, те є: тією самою мірою, якою дорослі здатні бути творцями й завдяки своєму завзяттю, шанолюбству й певному везінню ними стають, вони, ледве щось створивши, відразу обертаються на творіння своїх епохальних винаходів.

А тим часом годинник без дорослої людини, як колись, так і тепер, — ніщо. Вона його накручує, переводить стрілки вперед чи назад, відносить його до годинникаря перевірити, почистити і, якщо треба, полагодити. Як і куванню зозулі, що раптом уривається, перекинутій солянці, павуку вранці, чорній кішці, що перебігла дорогу зліва направо, дядьковому олійному портрету, що падає зі стіни, бо в тиньку розхитався гачок, як і розбитому дзеркалу, так і годиннику й тому, що за ним стоїть, дорослі надають більшого значення, ніж власне годинник може мати.

Матуся, яка, попри окремі свої мрійливо-романтичні риси, мала тверезий погляд і, виявляючи легковажність, кожну сумнівну прикмету вміла витлумачити собі на пожиток, знайшла й того разу рятівне слово.

— Скло б'ється на щастя! — вигукнула вона, потім ляснула пальцями, принесла совка та віничка й змела бите скло — чи то пак щастя — докупи

Якщо взяти на віру матусині слова, то я дуже ощасливив своїх батька-матір, родичів, знайомих і незнайомих людей — ощасливив тим, що кожному, хто намагався відібрати в мене барабана, я своїм криком чи співом побив, потрощив шибки у вікнах, повні кухлі з пивом, порожні пляшки з-під пива, флакончики з парфумами, що дихали весною, кришталеві вази зі штучними фруктами — одне слово, все, що було скляне, у що на скляних заводах склодуви вдихнули життя, й воно потрапило на ринок часом за ціною простого скла, а часом — маючи мистецьку цінність.

Щоб не накоїти надто багато лиха — адже мені подобалося тоді, подобається й тепер усе гарненьке, що зроблене зі скла, — я, коли ввечері в мене хотіли забрати бляшаного барабана, хоч він мав ночувати зі мною в ліжечку, виводив з ладу одну чи й більше з чотирьох електричних лампочок у люстрі під стелею, які щосили тужилися осяяти нашу вітальню. Саме так на свій четвертий день народження, на початку вересня двадцять восьмого року, я вкинув усіх святкових гостей

— батька й матір, обох Бронських, бабцю Коляйчек, Шефлєрів і Ґрефів (вони надарували мені чого завгодно — олов'яних солдатиків, вітрильника, пожежну машинку, — тільки не бляшаного барабана), одне слово, вкинув усіх їх, які воліли, щоб я бавився олов'яними солдатиками, щоб приохотився гратись в оту дурнувату пожежну дружину, які не бажали лишити мені мого побитого, однак такого чудового барабана, які відбирали в мене бляшанку, а натомість намагалися втелющити мені в руки отого ідіотського кораблика з непрофесійно, до того ж, поначіплюваними вітрильцями, — всіх, хто мав очі лише для того, щоб не помічати мене й мого бажання, всіх їх я вкинув своїм криком, що, метнувшись по кімнаті, завдав смертельного удару чотирьом лампочкам у люстрі, в допотопну темінь.

Але дорослі — вони і є дорослі: після перших зляканих вигуків, після майже нестямних вимог повернути світло, вони оговталися в темряві, і коли бабця Коляйчек — тільки вона, якщо не рахувати малого Стефана Бронського, й не знала, на біса їй ця темрява здалася,

— принесла з крамниці вже запалені лойові свічки (Стефан, гучно пхикаючи, весь час тримався за її поділ) і в кімнаті стало світліше, решта добряче підпилих гостей уже встигли якось дивно попаруватися.

Матуся, як і слід було сподіватися, в розхристаній блузці сиділа на колінах у Яна Бронського. Спостерігати, як куцоногий пекар Александер Шефлєр майже зникає у Ґрефисі, було досить неапетитно. Мацерат облизував золоті й конячі зуби в Ґретхен Шефлєр. Лише Гедвіґ Бронська сиділа, поклавши руки на коліна, від полум'я свічки очі її прибрали набожного, як у корови, вигляду, сиділа близенько, але не надто близенько від городника Ґрефа, який хоч нічого й не випив, а проте співав, співав солодким голосом, меланхолійно, співав, виливаючи свою журбу, співав, підохочуючи Гедвіґ Бронську йому підспівувати. Вони на два голоси виводили скаутську пісню, в якій такий собі Рюбецаль мав блукати привидом у Велетових горах.

А про мене забули. Оскар сидів під столом із тим, що зосталося від його барабана, видобував іще з побитої бляхи сякі-такі ритми, і цілком можливо, що ті скупі, проте розмірені барабанні звуки лише тішили вухо тих, хто, помінявшись у солодкому забутті ролями, сидів і лежав у кімнаті. Бо барабанне дудоніння наче звукоізоляційним шаром покривало всі смачні поцмокування та посмоктування, які вихоплювалися в тих, хто, попри всі свої гарячкові й ревні зусилля, намагався їх притлумити.

Не виліз я з-під столу й тоді, коли повернулася бабця, схожа зі своїми свічками на грізного архангела; вона обвела поглядом цей содом, розгледіла в ньому й гоморру, з тремтячими свічками в руках зняла бучу, назвала все це свинством і рішуче поклала край ідилії про те, як Рюбецаль мандрує Велетовими горами, — поставила свічки на блюдця, взяла з мисника карти, кинула їх на стіл і, втішаючи Стефана, який і далі скиглив, проголосила другу частину свята. Невдовзі після цього Мацерат повкручував нові лампочки в старі патрони нашої люстри, почали переставляти стільці, заляскали, відскакуючи від пивних пляшок, кришечки. Наді мною заляпали по столу карти — скат по одній десятій пфеніга. Матуся спершу запропонували по чверті, але дядько Ян не схотів так ризикувати, і якби не випили ще по кілька склянок пива та якби принагідно не великий ґранд із чотирма козирними валетами, то вони там так і не підіймали б час від часу ставку й мучилися б зі своєю одною десятою пфеніга й далі.

А я непогано почувався під столом, схований від протягів за скатеркою, що звисала з усіх боків. Легенько постукуючи по барабану, я наслухав, як наді мною гупали по столу кулаки; я підкорився ритму їхньої гри, і не минуло й години після того, як вони сіли за скат, а я вже подумки відзначив: Ян Бронський програв. Карти мав добрі, а все ж таки програв. Воно й не дивно, адже він весь час ловив ґав. У голові в нього було щось інше, ніж його бубна без двох валетів. Адже на самому початку гри, ще розмовляючи зі своєю тіткою й намагаючись якось виправдати оту невеличку оргію в темряві, він скинув з лівої ноги чорного черевика, простяг ту ногу в сірій шкарпетці повз мою голову, заходився шукати коліна моєї матусі, що сиділа якраз навпроти, і таки знайшов їх. Відчувши доторк його ноги, матуся відразу посунулася ближче до столу, отож Ян, з яким саме торгувався Мацерат і який, дійшовши до тридцятьох трьох, оголосив пас, легенько задер поділ її сукні — спершу тільки великим пальцем, а тоді й усією ступнею в шкарпетці (а шкарпетка, до речі, була майже свіжа, вдягнена того самого дня) — і влаштувався в неї між ногами. Можна тільки захоплюватися моєю матусею, яка, попри ті підступи вовняної шкарпетки під столом, вигравала на столі, гладенько застеленому скатеркою, страшенно ризиковані партії, зокрема й жир без чотирьох валетів, вигравала впевнено й сиплючи надзвичайно смішними дотепами, тоді як Ян, стаючи дедалі винахідливішим унизу, вгорі програв кілька партій і то таких, які навіть Оскар із заплющеними очима довів би до переможного кінця.

Згодом під стіл забрався й стомлений Стефанчик і невдовзі заснув там, так і не втямивши перед сном, що шукала холоша його батька під спідницею в моєї матусі.

Небо то ясне, хто хмарне. А пополудні — дощ, трохи не злива. Уже другого дня з'явився Ян Бронський, забрав подарунка, якого напередодні приніс мені на день народження, — вітрильника, поміняв ту жалюгідну іграшку в Сиґізмунда Маркуса у Цойґгаус-пасажі на бляшаного барабана, надвечір знов прийшов, трохи змоклий під дощем, з тим біло-червоним, таким любим моєму серцю барабаном до нас, простиг його мені й водночас схопив рештки моєї доброї старої бляшанки, на якій лишилися тільки лусочки біло-червоного лаку. І поки Ян хапав ту понівечену бляху, а я — свіжу, Янові, матусині й Мацератові погляди були прикуті до Оскара, і я ледве не всміхнувсь: невже вони гадають, що я тримаюся за старе й віджиле, що я взагалі керуюся якимись засадами?

Без крику, на який усі так сподівалися, без співу, від якого розлітається на друзки скло, я віддав свого барабана, чи то пак свій брухт, і ту ж мить обіруч припав до нового інструмента. За дві години напруженої роботи я його цілком опанував.