Розділ «У «Цибульному погрібці»»

Щойно «Цибульний погрібець» заповнювався відвідувачами — а заповнитись наполовину тут означало теж заповнитись, — Шму, шинкар, перекидав через плече шалика. Шалик — кобальтово-синій шовк — був набивний, з особливим візерунком, а згадую я про нього через те, що шалик на плечі в шинкаря мав своє значення. Той набивний візерунок можна описати так: золотисто-жовті цибулини. І аж коли Шму перекидав того шалика через плече, можна було сказати: «Цибульний погрібець» відчинив свої двері.

Відвідувачі: бізнесмени, лікарі, адвокати, люди мистецтва, зокрема й актори, журналісти, кіношники, відомі спортсмени, а також високі посадовці із земельного уряду — одне слово, всі ті, хто нині називає себе інтелектуалами, сиділи на обтягнених джутом подушках зі своїми дружинами, подругами, секретарками, дівчатами з художніх промислів, а також із подругами чоловічої статі й, поки Шму не накинув на себе шалика із золотистожовтими цибулинами, перемовлялися стишеними голосами, можна навіть сказати, якось вимушено, майже пригнічено. Сусіди намагалися повести між собою розмову, але з того, попри їхні найкращі наміри, нічого не виходило, важливі проблеми не давалися до обговорення, а люди так хотіли розважити душу, нарешті по-справжньому вибалакатися, сказати все, що засіло в печінках, що накипіло на серці, і то на повен голос, щоб ні на що не зважати, заявити голісіньку правду, показати людину такою, яка вона є, — хотіли, але не могли. Тут і там прослизали обриси невдалої кар'єри, зруйнованого шлюбу. Он у того чоловіка з розумною масивною головою й м'якими, можна навіть сказати, тендітними руками — нібито якийсь клопіт із сином, якого не влаштовує батькове минуле. Дві жіночки в норкових хутрах — у світлі від карбідових ламп обидві справляють усе ще вигідне враження — нібито втратили віру, незрозуміло тільки одне: віру в що саме? Ми ще нічого не знаємо про минуле чоловіка з масивною головою й про те, якого клопоту завдає йому син через те його минуле, та й не про це мова; а загалом усе тут нагадує — ви вже даруйте Оскарові за таке порівняння — курку, яка хоче знестися: тужиться, тужиться, а...

Отож у «Цибульному погрібці» люди марно тужилися доти, доки шинкар Шму з’являвся ненадовго в своєму особливому шалику, вдячно вислуховував радісні охи та ахи, що лунали з усіх боків, потім зникав на кілька хвилин за портьєрою в кінці погрібця, де були вбиральні й комора, зникав — і знову виходив.

Але чому, коли шинкар постає перед своїми відвідувачами вдруге, його вітають майже з полегкістю і ще радіснішими ахами? Ось господар цього успішного нічного закладу зникає за портьєрою, бере щось у коморі, тихенько гримає на служницю у вбиральні, що сидить і гортає часописа з картинками, знову ступає з-за портьєри — і всі зустрічають його радісними вигуками як спасителя, як доброго дядечка-чудодія.

Шму виходив до зали з кошиком на руці. Кошик був накритий синьо-жовтою картатою серветкою. На серветці лежали дерев'яні дощечки, вирізані у вигляді свиней і риб. Ці чистенько вишарувані дощечки Шму роздавав відвідувачам, устигаючи робити всім поклони й казати компліменти, які наводили на думку, що його молодість минула у Будапешті й Відні; шинкарева усмішка нагадувала усмішку копії, зробленої з копії нібито справжньої Мони Лізи.

Однак відвідувачі брали ті дощечки вельми поважно. Дехто ними навіть мінявся. Одному був до душі профіль свині, інший — чи інша, коли це була жінка, — перед звичайною домашньою свинею надавав перевагу сповненій таємничости рибині. Люди принюхувалися до своїх дощечок, крутили їх у руках сяк і так, а шинкар Шму, обійшовши й відвідувачів на Галереї, чекав, поки всі дощечки нарешті вляжуться на столах.

І тоді — й усі серця завмирали в очікуванні — тоді він, чимось нагадуючи чародія, скидав з кошика серветку. А кошика накривала ще одна серветка! Але на ній лежали, здалеку непомітні для ока, кухонні ножі.

І як доти Шму обходив відвідувачів з дощечками, так тепер він обходив їх з ножами. Однак цей другий обхід він робив уже швидше, поглиблюючи напруженість, яка давала йому змогу наганяти ціни, й уже не сипав компліментами, й не дозволяв мінятися ножами. Тепер його рухам була властива добре розрахована поквапність. «Готово! Увага, гоп!» — вигукував він, зривав з кошика другу серветку, запускав у нього руку й виділяв, наділяв, розподіляв між людьми, щедро всіх обдаровував, забезпечував своїх відвідувачів, роздавав їм цибулини — золотисто-жовті цибулини, такі, які, трохи стилізовані, були в нього на шалику, звичайнісінькі цибулини, бульбоплоди, не цибулини тюльпанів, а цибулини, що їх господарки купують додому, цибулини, що їх продають городниці, цибулини, що їх садить і вибирає селянин, чи селянка, чи наймичка, цибулини, що їх, намальованих більш чи менш реалістично, можна побачити на натюрмортах голландських мініатюристів, — отакі цибулини розносив шинкар Шму своїм відвідувачам, поки кожне одержувало свою, поки ставало чутно лише, як гуготять чавунні буржуйки та співають карбідові лампи. Отака тиша западала після цього великого роздавання цибулин. І тоді

Фердинанд Шму вигукував: «Прошу вас, пані й панове!» — й закидав один край шалика за ліве плече, як це роблять лижварі перед спуском, і цим давав знак.

І відвідувачі заходжувалися чистити цибулю. Кажуть, цибулина сім свиток на себе накидає. Жінки й чоловіки роздягали цибулю кухонними ножами. Кожне скидало з головки першу, третю, світлу, золотисто-жовту, іржаво-буру чи, правильніше сказати, цибулячого кольору лушпинку, чистили далі, поки цибулина ставала схожою на скляну, ставала зеленуватою, білястою, вологою, водяво-липкою, пускала сік, пахла цибулею, а тоді всі починали її кришити, як кришать цибулю, кришити, хто як умів, на кухонних дощечках, що мали форму свині чи рибини, кришити в один бік і в другий, аж сік бризкав чи просто насичував собою повітря; чоловікам літнім, котрі не вміли тримати в руках кухоного ножа, доводилося дуже пильнувати, щоб не врізати собі пальця, але дехто однаково різав і навіть не помічав цього, зате жінки могли показати, на що вони здатні, не всі, звісно, а лише ті, котрі вдома поралися на кухні, о, хто-хто, а ці знали, як треба кришити цибулю, — скажімо, до смаженої картоплі чи до печінки з яблуками і з цибулею кружальцями; проте в «Цибульному погрібці» ні картоплі, ні печінки не було, їсти тут узагалі не давали, а хто був голодний, той нехай ішов би кудись-інде, до тої ж таки «Рибки», а не до «Цибульного погрібця», бо тут тільки кришили цибулю. А чому? А тому, що цей погрібець так називався і був погрібець особливий, тому що цибуля, накришена цибуля, якщо гарненько придивитись... Але відвідувачі цього закладу вже нічого не бачили, чи то пак декотрі з них уже нічого не бачили — з очей у них текли сльози й не через те, що серця в них були такі переповнені, адже ніде не сказано, що коли переповнюється серце, то з очей одразу течуть сльози, у декого з ними й досі нічого не виходить, надто якщо взяти останні чи передостанні десятиріччя, тим-то наше сторіччя колись назвуть сторіччям без сліз, хоча повсюди стільки страждань... І саме через те, що забракло сліз, люди, котрі могли собі це дозволити, й ходили до «Цибульного погрібця», де шинкар подавав їм кухонну дощечку — свиню чи рибину, — кухонного ножа за вісімдесят пфенігів і звичайнісіньку садово-городньо-столову цибулину за дванадцять марок, і вони кришили її дрібно-дрібно, а тоді ще дрібніше, поки цибулячий сік доводив їх до того... До чого ж він їх доводив? А доводив він їх до того, до чого їх не міг довести цей світ і всі страждання в цьому світі: до повної людської сльози. І вони плакали. Нарешті вони знову плакали. Плакали не просто так — плакали нестримно, плакали ревно. Тут сльози текли річкою, все змиваючи. Мов рясний дощ. Мов дрібна роса. Оскарові спадали на думку розчахнуті шлюзи. Повінь рвала греблі. Як же вона все ж таки називається, ота річка, яка щороку виходить з берегів, а уряд проти цього палець об палець не вдарить? А вже після такого природного явища за дванадцять марок і вісімдесят пфенігів у людини, що виплакалася, розв'язується язик. Спершу несміливо, дивуючись із власної відвертости, відвідувачі погрібця, діставши насолоду від цибулі, розгортали душу перед своїми сусідами на незручних, обтягнених джутом ящиках, давали розпитувати себе й вивертати, як ото вивертають пальто. Але Оскар, сидячи без сліз поруч із Клепом та Шолє під отією нібито курячою драбиною, намагається бути делікатним, з усіх одкровень, самозвинувачень, сповідей, викриттів, зізнань він хоче переказати лише історію фройляйн Піох, яка раз у раз втрачала свого пана Фольмера, через це надбала собі кам'яне серце та очі без сліз і мусила знов і знов приходити в дорогий «Цибульний погрібець» шинкаря Шму.

— Зустрілися ми, — розповідала, виплакавшись, фройляйн Піох, — у трамваї. Я поверталася з крамниці (вона — власниця й директорка чудової книгарні). Вагон був напхом напханий, і Вілі (так звати пана Фольмера) боляче наступив мені на праву ногу. Так, що я навіть стояти не могла, і ми покохали одне одного з першого погляду. А позаяк я вже не могла й іти, то він запропонував мені свою руку, провів чи, краще сказати, відніс мене додому й відтоді любовно клопотався тим нігтем на нозі, що весь посинів, аж почорнів, після того як Вілі на нього наступив. Та й узагалі він ставився до мене з любов'ю, поки ніготь з великого пальця на правій нозі відпав, і тепер уже ніщо не заважало, щоб там виріс новий. Та відколи відпав мертвий ніготь, схололо і його кохання до мене. Через це ми обоє глибоко страждали. І тоді Вілі, який до мене дуже прихилився, — адже в нас із ним було багато спільного, — висунув оту жахливу пропозицію: «А давай, — каже, — я наступатиму тобі на великий палець лівої ноги доти, доки він почервоніє чи посиніє». Я погодилась, і він так і зробив. І знов я була на сьомому небі від його кохання й раювала доти, доки й лівий ніготь відпав, як ото зів'ялий листочок. А в нашому коханні знов настала осінь. Тоді Вілі схотів наступити на великий палець моєї правої ноги, де ніготь тим часом підріс, і так слугувати мені своїм коханням далі. Але цього разу я на те не пристала. Я сказала: «Якщо твоє кохання справді таке глибоке й щире, то воно має пережити нігтя». Але він нічого не зрозумів і покинув мене. Минуло кілька місяців, і ось ми з ним зустрілися якось на концерті. Після антракту він мовчки, не питаючи, сів біля мене, бо місце поруч було вільне. І коли заграли Дев'яту симфонію і вступив хор, я підставила йому праву ногу, скинувши перед тим черевичка. Він наступив, але концерту я все ж таки не зірвала. Та не минуло й двох місяців, як Вілі покинув мене знов. Ще двічі ми недовго, по кілька тижнів, належали одне одному, бо саме двічі я підставляли йому великі пальці на ногах — один раз на лівій і один раз на правій. І ось тепер обидва великі пальці на ногах у мене скалічені. Нігті вже не хочуть рости. Час від часу Вілі навідується до мене, сідає переді мною на килим і, пригнічений, сповнений співчуття до мене й до самого себе, але без кохання в погляді, без сліз тупо дивиться на обидві жертви нашого кохання, що зосталися без нігтів. Іноді я кажу йому: «Ходімо зі мною, Вілі, ходімо до Шму, в його «Цибульний погрібець», і бодай один раз гарненько виплачемось». Але поки що він так жодного разу із мною й не пішов. Бідолаха навіть не здогадується про те, як може втішити людину сльоза.

А згодом — про це Оскар розповідає лише задля того, щоб задовольнити цікавість найдопитливіших із-поміж вас, — зазирнув до нас у погрібець і сам пан фольмер (він, до речі, торгував радіоапаратурою). Поплакали вони вкупочці та й, як розповів мені вчора Клеп під час своїх відвідин, недавно побралися.

І хоч справжній трагізм людського буття повною мірою виявлявся після цибульного раювання лише од вівторка до суботи (по неділях шинок був зачинений), саме відвідувачам, котрі приходили по понеділках, діставався привілей вдавати із себе якщо й не найтрагічніших, то принаймні найзапекліших плакунів. У понеділок це обходилося дешевше. У понеділок молоді Шму відпускав цибулини за півціни. Цього дня приходили переважно студенти-медики й студентки-медички. Навідувалися і юні художники з Академії мистецтв, а насамперед на цибулини викидали частину своєї стипендії ті, хто мріяв стати вчителем малювання. Одначе я й досі не можу збагнути одного: де брали гроші на цибулю хлопці й дівчата з випускних класів гімназій?

Юність плаче не так, як старість. У юности й клопоти зовсім інші. І це — не завжди тривоги перед іспитами звичайними чи випускними. Певна річ, і в «Цибульному погрібці» заходила мова про незлагоди між сином і батьком, про трагедії між донькою й матір'ю. Навіть коли юність вважала, що її не розуміють, вона навряд чи вбачала в цьому достатню причину для того, щоб плакати. Оскара тішило те, що юність, як і колись, лила сльози через кохання й не конче через тілесне. Ось і Ґудрун із Ґергардом: спершу вони завжди сиділи внизу й аж згодом перейшли плакати вкупі на галерею.

Вона — висока, цупка гандболістка, вчилася на хімічному факультеті. Коси збирала в пишний вузол на потилиці. Дівчина дивилися на світ — переважно просто перед собою — чистим поглядом сірих і все ж по-материнському теплих очей, які багато років, аж до закінчення війни, можна було бачити на плакатах жіночої спілки. Та хоч яким молочно-гладеньким і здоровим видавалося її опукле чоло, очевидну біду свою вона також носила в себе на обличчі. Від шиї вгору через усе округле, міцне підборіддя й обидві щоки тяглися жахливі сліди чоловічої щетини, яку ця нещасна дівчина знов і знов намагалася зголити. Однак ніжна шкіра, схоже, погано переносила бритву. І свою почервонілу, полуплену, всіяну прищами шкіру — біда, а не шкіра, — на якій знов і знов виростала жіноча борода, Ґудрун оплакувала гіркими сльозами. Ґергард прийшов до «Цибульного погрібця» не відразу. Вони познайомилися не в трамваї, як фройляйн Піох і пан Фольмер, а в потягу. Він сидів навпроти неї, обоє поверталися з канікул. Він покохав її з першого погляду, попри її бороду. А вона — через ту ж таки бороду — не зважилася покохати хлопця, хоч була у захваті від того, що стало, власне, його бідою — від гладенької, як у немовляти на сідничці, шкіри в нього на підборідді; в цього молодика не росла борода, і через це у стосунках з дівчатами він був дуже сором'язливий. Але до Ґудрун він усе ж таки заговорив, і коли вони вийшли на Головному вокзалі в Дюсельдорфі, то їх уже поєднувала дружба, коли не щось більше. Після тієї спільної поїздки вони бачилися щодня. Розмовляли про се, про те, обмінювалися думками, не згадували тільки про одне: що в одного борода не росте, а в другої росте нестримно. До того ж Ґергардові було шкода дівчини, й він ніколи її не цілував — через її змучену шкіру. Отож кохання їхнє лишалося цнотливим, хоча цнотливість ні для нього, ні для неї й не важила надто багато, адже для Ґудрун, зрештою, над усе була хімія, а Ґергард навіть мав намір стати лікарем. Коли один їхній спільний товариш порадив їм навідатися до «Цибульного погрібця», обоє, загалом неабиякі скептики, якими бувають медики й хіміки, тільки зневажливо посміхнулися. Та, зрештою, все ж таки пішли — просто, як вони запевняли одне одного, задля наукових спостережень. Не часто випадало Оскарові бачити, щоб хлопці й дівчата так плакали. Ґергард і Ґудрун приходили знов і знов, відривали від рота шість марок і сорок пфенігів і все плакали й плакали через бороду — ту, що не росла, й ту, що нівечила тендітну дівочу шкіру. Іноді вони намагалися не заходити до погрібця, один понеділок таки й прогуляли, однак уже наступного прибігли знов і, розминаючи пальцями покришену цибулю, зізналися, що чесно пробували заощадити свої шість сорок і в своїй студентській комірчині влаштувати те саме, скориставшися дешевою цибулею, але вийшло зовсім не так, як у «Цибульному погрібці». Людям потрібні були слухачі. У товаристві плакалося багато легше. Перейнятися справжнім прочуттям спільноти можна було тільки тоді, коли ліворуч, і праворуч, і вгорі, на ґалереї, лили сльози однокашники з того чи того факультету, й навіть студенти Академії мистецтв, і навіть гімназисти.

А історія з Ґудрун та Ґергардом також завершилася не лише слізьми, але й зціленням. Сльози, мабуть, вимили з обох їхні комплекси. Вони, як це зазвичай кажуть, зблизилися. Він поцілував її змучену шкіру, вона нарешті дістала насолоду від його гладенької шкіри, й одного дня до «Цибульного погрібця» вони вже не прийшли — тепер він був їм ні до чого. Через кілька місяців Оскар випадково зустрів обох на Кьоніґсалєе і першої миті навіть не впізнав: він, колись безбородий Ґергард із гладенькою, як у немовляти на сідничці, шкірою, мав рудувату густу бороду, у неї, колись полупленої Ґудрун, лишився тільки легенький темний пушок над горішньою губою, який їй дуже личив. Підборіддя й щоки в дівчини були гладенькі, аж полискували, і на них нічого не росло. Це була справжнісінька студентська сім'я. Оскар уже ніби чує, як через п'ятдесят років вони розповідають своїм онукам, вона, Ґудрун: «Було це тоді, як ваш дідусь ще й бороди не мав», а він, Ґергард: «Було це тоді, коли ваша бабуся ще не могла позбутися бороди, і ми щопонеділка бігали вдвох до «Цибульного погрібця».

Тільки чому це, спитаєте ви, троє музикантів і досі сидять під отим трапом, чи то пак, під курячою драбиною? Невже в такому цибульному шинку до всіх його плачів, ридань і зубного скреготіння потрібен ще й штатний оркестр і справжня музика?

Щойно відвідувачі виплакувалися й вибалакувались, ми брали в руки інструменти й забезпечувала музичний перехід до повсякденних розмов, допомагали людям швидше попрощатися з «Цибульним погрібцем», щоб на їхнє місце прийшли нові гості. Клеп, Шолє й Оскар були проти цибулі. Крім того, в нашій угоді із Шму був пункт, який забороняв нам тішитися цибулею в такий спосіб, як це робили відвідувачі. Та й не потрібні були нам ті цибулини. Шолє, наш гітарист, узагалі не мав причин нарікати на життя, його завжди бачили веселим і задоволеним, навіть коли посеред регтайма на його банджо лускали відразу дві струни. А мій товариш Клеп і донині не має уявлення про те, що таке сміх і сльози. Сміх — це для нього щось веселе, і я ніколи не бачив, щоб він сміявся так, як на похороні рідної тітки, що прала йому сорочки й шкарпетки, поки він не одружився. А як же щодо Оскара? Оскар мав досить причин, щоб плакати. Хіба ж не треба було змити слізьми сестру Доротею й оту довгу, марну ніч на ще довшій кокосовій постілці? А моя Марія, хіба вона не давала мені приводу нарікати? Хіба в більському помешканні не причинялися двері за її шефом, отим Штенцелєм? Хіба Куртик, мій син, не називав власника делікатесної крамниці, а за сумісництвом отого блазня спершу «дядьком Штенцелєм», а тоді й узагалі «татом Штенцелєм»? А крім Марії, хіба в далеких сипучих пісках на кладовищі в Заспе, у глинистій землі на кладовищі в Брентау не лежали моя бідолашна матуся, непутящий Ян Бронський, кухар Мацерат, який свої почуття умів виливати лише в супах?.. За всіма ними теж треба було б поплакати. Проте Оскар належав до тих небагатьох щасливих людей, які ще могли заплакати й без цибулі. Мені допомагав мій барабан. Йому досить було лише кількох, але цілком певних тактів, і в Оскара вже текли сльози, не кращі й не гірші, ніж оті дорогі в «Цибульному погрібці».

Шинкар Шму за цибулину теж ніколи не хапався. Йому цілком вистачало горобців, яких він на дозвіллі вибивав у кущах та живоплотах. Хіба ж не бувало досить частенько так, що він, настрілявшися, складав десяток набитих горобців на газеті, заливався слізьми над десятком тих пухнастих грудочок, іноді ще й тепленьких, а тоді, не кидаючи ридати, розсипав на прирайнських лугах та прибережній гальці пташиний корм? Позбутися свого болю він мав змогу і в самій своїй цибульній забігайлівці. Шму взяв за звичку один раз на тиждень обкладати грубою лайкою жінку, що сиділа при вході до вбиральні, й обзивати її такими зневажливими, нерідко старомодними словами, як шльондра, повійниця, хвойда, карга, бабера. «Щоб ти пропала! — долинав до нас його вереск. — Згинь із-перед моїх очей, гадюко!» Тих жінок у вбиральні він виганяв без попередження, наймав нових, але згодом у нього виник клопіт, бо йти до нього жінки вже не хотіли, і йому довелося брати назад тих, котрих він уже один чи й не один раз виставляв на вулицю. І ті жінки охоче поверталися до «Цибульного погрібця», бо, по-перше, більшу частину шинкаревої лайки однаково не розуміли, а по-друге, вони там непогано заробляли. Сльози тут гнали відвідувачів частіше, ніж в інших таких закладах, до вбиральні, а людина, в котрої очі на мокромі місці, завше щедріша, ніж та, в котрої очі сухі. Особливо глибоко й охоче запускали руку до власного гаманця чоловіки, коли із заплаканим, почервонілим і опухлим обличчям вибігали «на хвилинку». Крім того, жінки, що сиділи перед вбиральнею, продавали відвідувачам носові хустини зі знаменитим цибульним візерунком і написом навскіс: «Цибульний погрібець». Ці хустини мали кумедний вигляд, ними можна було не лише втирати сльози — їх можна було навіть носити на голові. Чоловіки віддавали перешити ті строкаті чотирикутники на трикутні вимпели й чіпляли їх у задній шибі своїх машин, а влітку, коли їхали у відпустку, брали «Цибульного погрібця» з собою до Парижа, на Лазуровий берег, до Рима, Равени, Ріміні й навіть до далекої Іспанії.

І ще одне завдання виконували ми, музиканти, зі своєю музикою. Час від часу, а надто коли дехто з відвідувачів кришив одразу по дві цибулини одну за одною, у шинку доходило до спалаху емоцій, який легко міг обернутись на оргію. З одного боку, Шму не любив, коли відвідувачі втрачали гальма, і, щойно декотрі чоловіки заходжувалися попускати краватки, а декотрі жінки — посмикувати на собі блузки, наказував нам грати й усіляким безсоромним спробам поставити на перешкоді музику; а з другого боку, хіба ж не той-таки Шму потурав — до певного моменту, звісно, — оргії, видаючи аж надто сприйнятливим натурам після першої цибулини відразу й другу?