Розділ «Клеп»

Спершу я хотів був понести йому ту саму, ще тепленьку воду в алюмінієвій каструлі, над якою я розпечатував лікаревого листа. Потім я все ж таки вилив ту воду в раковину, набрав у каструлю свіжої й поніс її до тих дверей, за якими мешкав пан Мюнцер, голос якого просив мене й воду чи, може, лише воду.

Оскар постукав, увійшов і відразу наштовхнувся на отой такий властивий Клепові запах. Якщо я назву ті випари кислуватими, то приховаю їхню так само яскраво виражену солодкувату субстанцію. Наприклад, дух навколо Клепа не мав нічого спільного з оцтовим запахом у комірчині сестри-жалібниці Доротеї. Сказати «кисло-солодкий» було б теж помилкою, бо той пан Мюнцер, або Клеп, як я називаю його тепер, гладкий і ледачий, хоч неповоротким його й не назвеш, дуже пітливий, забобонний, немитий, а проте не занедбаний, флейтист і джазовий кларнетист, що ніяк не може померти, мав і досі має запах трупа, який не годен кинути курити сигарети, смоктати м'ятні льодяники й дихати на всіх часником. Так пахло від нього вже тоді, так пахне й нині, так він дише, коли, огорнений духом життєлюбства й тлінности, накидається на мене в дні відвідин, щоб потім, після тривалого й церемонного прощання, яке обіцяє неодмінне повернення, змусити Бруно відразу порозчиняти навстіж усі вікна й двері і зробити протяг.

Тепер у ліжку лежить Оскар. А тоді, в Цайдлєровому помешканні, на жалюгідних рештках постелі я застав Клепа. Він зотлівав у чудовому настрої, а поряд, щоб можна було дотягтися рукою, була старомодна спиртівка в яскраво вираженому бароковому стилі, слоїки з оливковою олією, добрий десяток пакунків зі спагеті, томатна паста в тюбиках, волога й грудкувата сіль на старій газеті і стояв цілий ящик пляшкового пива — як згодом з'ясувалося, теплого. У порожні пляшки мешканець постелі навлежачки мочився, потім, як за годинку сказав мені по секрету сам, затикав корками ті здебільшого повні-повнісінькі зеленуваті посудини, що своєю місткістю відповідали його потребам, і відставляв їх набік, ретельно відділяючи від пивних у ще буквальному розумінні цього слова, щоб потім, коли потягне на пиво, не ризикувати переплутати одні пляшки з другими. Щоправда, в кімнаті стояв кран, і Клеп, якби трохи поворушив мізками, міг би мочитися в раковину, та він був надто ледачий чи, краще сказати, надто заважав сам собі вставати, тож йому важко було навіть вилізти з постелі, пролежаної завдяки таким зусиллям, і принести собі води в каструлі з-під спагеті.

Позаяк Клеп, він-таки й пан Мюнцер, варив свої макаронні вироби незмінно в тій самій воді, тобто беріг, як ока в голові, оту багато разів злиту юшку, що з кожним разом робилася чимдалі густішою, йому нерідко щастило, коли він користався запасом порожніх пляшок з-під пива, по чотири дні, а то й довше лишатися в горизонтальному положенні, яке було найбільш придатне для ліжка. Скрута наставала тоді, коли бурда з-під спагеті википала й оберталася на пересолену липку грудку. Щоправда, в такому разі Клеп міг би й поголодувати, але на той час він іще не мав для цього ідеологічних передумов, до того ж його аскетизм від самого початку був обмежений чотирма-п’ятьма днями, а то пані Цайдлєр, яка приносила йому пошту, або просто більша каструля на спагеті й припаси води, що відповідали б резерву макаронних виробів, забезпечили б йому ще більшу незалежність від довколишнього середовища.

Під той час, коли Оскар порушив таємницю листування, Клеп тішився своєю незалежністю в ліжку цілих п'ять днів; рештками води від спагеті вже давно можна було клеїти плакати на афішні тумби. Та ось він почув у коридорі мої нерішучі кроки, присвячені сестрі Доротеї та її листам. Збагнувши, що на підкреслено вимогливі напади кашлю Оскар не реагує, він надумав того дня, коли я прочитав стримано палкого любовного листа від доктора Вернера, скористатися своїм голосом.

— Ох, добродію любий, чи не принесли б ви мені трохи водички?

І я взяв каструльку, вилив з неї ще теплу воду, відкрутив крана, зачекав, поки каструлька наповнилася до половини, а тоді долив ще, зовсім небагато, й приніс ту свіжу воду йому — став отим любим добродієм, за якого він мене мав, і нарешті відрекомендувався, назвавшись Мацератом, каменярем і гравером.

Клеп, так само поштиво, звівся на кілька градусів у ліжку й відрекомендувався Еґоном Мюнцером, джазистом, але попросив називати його Клепом, бо Мюнцером звуть, мовляв, уже його батька. Я добре зрозумів його прохання, адже й сам більше любив називатися Коляйчеком або просто Оскаром, прізвище Мацерат носив лише з покори, а називати себе Оскаром Бронським зважувався дуже рідко. Отож мені було зовсім не важко казати на цього гладкого молодика, що лежав переді мною, — я дав би йому років тридцять, хоч насправді він був іще молодший, — коротко й просто: Клеп. Сам він звертався до мене на ім'я Оскар, бо вимовляти «Коляйчек» йому було надто клопітно.

Ми розбалакались, але наприпочатку триматися невимушено обом було важкувато. Теревенили про се, про те, однак тем торкалися дуже простеньких. Я поцікавився, чи не вважає він, що наша доля — невідворотна. Він вважав, що вона таки невідворотна. Чи гадає він, спитав я далі, що всі люди мають помирати. Остаточна смерть усіх людей у нього теж не викликала сумніву, не певний він був тільки одного: чи всі люди мали народитися. Про себе Клеп відгукувався як про «випадкову появу на світ», і Оскар знову відчув свою спорідненість із ним. Вірили ми обидва і в небеса, але він, промовивши слово «небеса», зайшовся брудним смішком і почухався під ковдрою: напрошувалася думка, що пан Клеп уже за життя замишляв усілякі непристойності, які мав намір робити на небесах. Коли ми завели мову про політику, він страшенно розпалився, перелічив мені понад триста князівських домів у Німеччині, яким ладен був негайно повернути їхню гідність, корону й владу. А ось місцевість, прилеглу до Гановера, Клеп хотів передати британській імперії. А коли я запитав, яка доля чекає колись вільне місто Данциг, він, на жаль, не знав, де воно, одначе, не дуже цим переймаючись, запропонував на князя в цьому, на жаль, невідомому йому містечку такого собі графа Берґського, досить прямого нащадка, як запевнив Клеп, Яна Велема. І нарешті — ми саме намагалися дати визначення поняттю «істина» й навіть досягли в цьому певного успіху — завдяки кільком майстерно поставленим додатковим запитанням я з'ясував, що пан Клеп сплачує Цайдлєрові комірне ось уже три роки. Обидва ми висловили жаль із приводу того, що не познайомилися раніше. Я звинуватив у всьому їжачка, який не розповів мені про чоловіка, прикутого до ліжка, як, до речі, не спало йому на думку й сказати про сестру-жалібницю більше, ніж таке ось скупе зауваження: за дверима з молочно-білою шибкою мешкає, мовляв, сестра-жалібниця.

Оскарові не хотілось отак відразу обтяжувати пана Мюнцера, чи то пак Клепа, власним клопотом, отож я не став розпитувати його про сестру-жалібницю, а спершу висловив занепокоєння з приводу його здоров'я.

— А до речі, щодо здоров'я, — вкинув я. — Ви що, погано почуваєтесь?

Клеп звівся ще на кілька градусів, та, збагнувши, що втриматися рівно йому однаково не пощастить, знову впав горілиць на постіль і пояснив, що лежить, власне, для того, щоб з'ясувати, як почувається — добре, так собі чи погано. За кілька тижнів він, мовляв, сподівається дійти висновку, що почувається так собі.

А тоді сталося те, чого я так побоювався й чого сподівавсь уникнути, провадячи цю довгу й плутану розмову.

— Ох, любий мій добродію, поїжте зі мною трохи спагеті!

Отож ми заходилися їсти спагеті, зварені у воді, яку я приніс. Я не зважився попросити в нього оту липку каструлю, щоб добряче почистити її в раковині. Перекинувшись на бік, Клеп варив мовчки, рухи його були впевнені, як у сновиди. Воду він обережно злив до чималої консервної бляшанки, потім, майже не повертаючись ні в один, ні в другий бік, сягнув рукою під ліжко, дістав звідки масну, вкриту присохлими рештками томатної пасти тарілку, на мить, здавалося, завагався, тоді запустив руку під ліжко ще раз, вигріб на білий світ зіжмакану стару газету, витер нею тарілку, кинув папір знову під ліжко, похукав на заяложену тарілку, так наче хотів здмухати з неї останню порошинку, потім майже вишуканим рухом подав мені цю найогиднішу з огидних тарілок і запропонував Оскарові без зайвих церемоній призволятися.

Але я хотів, щоб першим узяв собі він, і закликав його починати. Тицьнувши мені в руки бридке начиння, що липло до пальців, Клеп столовою ложкою й виделкою вивалив на мою тарілку добру половину спагеті, елегантним рухом вичавив на те макаронне плетиво довгого черв'яка томатної пасти, викладаючи з неї узори, зверху щедро полив олією зі слоїка, те саме проробив у своїй каструлі, потрусив обидві порції перцем, розмішав свою й очима запропонував мені зробити те саме і з моєю.

— Ох, добродію любий, даруйте вже, що в цій оселі нема тертого пармезану. Але я вам однаково бажаю смачного! Нехай Бог благословить!

Оскар і досі не може збагнути, як він тоді змусив себе їсти тієї ложкою й виделкою. Одначе страва мені, хоч як дивно, припала до смаку. Ба більше, відтоді ті Клепові спагеті стали в мене кулінарним мірилом, яке я прикладав до всього, що ставили переді мною на столі.

Налягаючи на спагеті, я неквапом, непомітно, однак детально роглядав кімнату цього лежня. Особливу увагу в ній привертала нічим не затулена кругла дірка для каміна в стіні під самісінькою стелею; я немовби на собі відчував її чорний подих. За двома вікнами надворі гуляв вітер. Принаймні складалося враження, ніби то саме його пориви час від часу виштовхують із камінної дірки до Клепової кімнати хмарки сажі, і вона рівномірно лягає на меблі, мовби справляючи похорон. Та позаяк із меблів тут було лише ліжко посеред кімнати та кілька згорнених у трубу й накритих обгортковим папером килимів — вочевидь цайдлєрівська власність, — то я з певністю міг стверджувати: у цій кімнаті не було нічого чорнішого, ніж колись біле простирадло, подушки під головою в Клепа й рушник, яким цей лежень накривав собі обличчя щоразу, коли вітер заганяв до кімнати хмарку сажі.

Обоє вікон у цій кімнаті на вигляд були такі самі, як і вікна в цайдлєрівській вітальні й спальні воднораз, що виходили на Юліхенштрасе чи, правильніше сказати, на зелено-сіру крону каштана, котрий затуляв собою фасад цього будинку з помешканнями на винайм. Тут була тільки одна художня оздоба: кольоровий портрет Єлизавети Англійської, вирізаний, очевидно, з якогось ілюстрованого журналу й пришпилений канцелярськими кнопками на стіні між вікнами. Під тією картинкою на гачку висіла волинка, і крізь шар сажі ще навіть прозирав шотландський узор на її тканині. Поки я розглядав кольоровий знімок, думаючи не так про саму Єлизавету та її Філіппа, як — і то багато більше — про сестру Доротею, що стала між Оскаром і доктором Вернером і, мабуть, каралась у відчаї, не знаючи, кого вибрати, Клеп пояснював мені, що він — вірний і палкий прихильник англійського королівського дому, тим-то колись навіть брав уроки гри на волинці в музикантів одного шотландського полку британської окупаційної армії, до того ж тим полком командувала, мовляв, сама Єлизавета, і він, Клеп, навіть бачив у тижневій кінохроніці, як вона в шотландській спідничці, від голови до п'ят вся картата, провадила огляд свого полку.