Розділ ««Фортуна-Норд»»

— Що ж, сестро Гертруд, з вашого дозволу, я візьму ініціативу в свої руки. Може, почнемо з кав'ярні — невимушена атмосфера, знаєте... А потім — як схочете: можливо, кіно? У театр квитків уже не дістанемо. Чи, може, просто потанцюємо?

— Авжеж, ходімо на танці! — зраділа вона й аж потім, ледве приховуючи переляк, надто пізно похопилася, що як партнер до танцю я, хоч і непогано вбраний, справлятиму просто неприпустиме враження.

Якось аж зловтішно — а чого ж вона не прийшла в сестринському халатику, адже він мені так до вподоби! — я підтримав план, що його Ґертруд сама ж таки й схвалила, і невдовзі вона, через куценьку уяву забувши про всі свої побоювання, вже наминала зі мною (я — один шматочок, вона — три) торта, замішаного, мабуть, на цементі. Потім, коли я розплатився талонами й готівкою, сіла зі мною у Вергані біля Коха на трамвай, що їхав у бік Ґересгайма, — як стверджував Корнеф, за Ґрафенберґом була одна кав'ярня з танцями.

Останній відтинок шляху вгору — бо трамвай довіз нас лише до узвозу — ми неквапно долали пішки. Вересневий вечір, як ото описують у книжках. Дерев'яні стукалки на ногах у Ґертруд — такі можна купити без талонів — гуркотіли, мов стара гарба. Це мене навіть розвеселило. Перехожі, що спускалися згори, спинялись і дивилися нам услід. Фройляйн Ґертруд було дуже прикро. Я до такого вже звик і не звертав уваги: зрештою, то ж моїм коштом, за мої талони в Кюртеновій кондитерській вона ум'яла всі три шматки торта на цементі.

Кав'ярня з танцями мала одну назву «Ведіґ», а другу — «Лев'ячий замок». Уже біля каси ми почули хихотіння, а коли ввійшли, всі пооберталися на нас. Сестра Ґертруд у своєму цивільному вбранні почувалася невпевнено й, зачепившися за складаний стілець, гримнула б на підлогу, якби ми з кельнером не підхопили її. Той-таки кельнер підвів нас до столика поблизу танцювального майданчика, і я замовив дві склянки прохолодного напою, ще й додав — тільки так, щоб почув лише кельнер:

— Але хлюпніть туди «причіп»!

«Лев'ячий замок» являв собою, по суті, одну велику залу, де колись була, певно, школа верхової їзди. Верх, тобто добряче поколупану стелю, затуляли серпантин та ґірлянди, що лишилися від минулого карнавалу. Тьмяні, та ще й замазюкані ліхтарі оберталися, кидаючи латки світла на гладенько прилизані чуби молодих, подекуди досить елегантних спекулянтів і на тафтяні блузочки дівчат, які, схоже, були всі між собою знайомі.

Коли кельнер приніс прохолодний напій з «причепом», я роздобув у нього десяток американських сигарет, запропонував одну сестрі Гертруд, ще одну — кельнерові, який відразу заклав її за вухо, і, спочатку давши своїй дамі припалити, дістав Оскарового бурштинового мундштука, щоб скурити «Кемел» тільки до половини. Сусідні столики вгамувалися. Сестра Гертруд зважилася підвести очі. А коли я загасив і лишив у попільничці ще досить чималий недокурок, моя дама професійним рухом підхопила його й сховала до бічної кишеньки в свій цератової сумочці.

— Буде моєму женихові в Дортмунді, — пояснила вона. — Курить, як скажений.

Я зрадів, що не доведеться стати її женихом, а ще через те, що заграла музика.

Джаз-оркестр із п'ятьох чоловік почав «Don't fence me in». Чоловіки на мікропористих підошвах поспішили, не наштовхуючись дорогою один на одного, навпрошки через танцювальний майданчик і підхоплювали дівчат, які, встаючи, передавали свої сумочки потримати подругам.

На майданчику вже танцювало кілька пар — досить легко, так ніби навчалися в танцювальній школі. В багатьох у руках з'являлася жувальна гумка, дехто з хлопців навіть на кілька тактів спинявся, притримуючи за плече свою дівчину, що нетерпляче притупувала ногами на місці. Англійські слівця блукали в райнській говірці, мов бродильний фермент. Перше ніж пари знов ішли танцювати, невеличкі пакуночки з жувальною гумкою мандрували від рук до рук: у справжнього спекулянта робочий день не нормований.

Цей танок ми пропустили, наступний, фокстрот, — також. Час від часу Оскар крадькома позирав чоловікам на ноги, потім, коли оркестр заграв «Розамунду», запросив сестру Ґертруд, яка не знала, на якому вона світі.

Я пригадав танцювальне мистецтво Яна Бронського й, хоч був на дві голови нижчий від сестри Гертруд і усвідомлював, який гротесковий вигляд має наша пара, ризикнув цю ґротесковість навіть підкреслити. Отож я почав із ванстепу: тримаючи сестру Ґертруд, що покірно давала вести себе, за сідницю, повернувши долоню назовні, відвівши далеко вбік наші застиглі лікті, щоб нам ніхто не заважав, відчуваючи під рукою тридцятивідсоткову вовняну тканину й майже торкаючись щокою блузки, я штовхав усю ту дебелу сестру Ґертруд задом наперед і намагався ступати поміж її ногами. Так ми посувалися з одного кутка майданчика в інший. Виходило навіть краще, ніж я сподівався. Я дозволяв собі й варіації: тримаючись угорі ближче до блузки, внизу я забігав то ліворуч, то праворуч від стійких і надійних стегон Ґертруд, обтанцьовував її, не забуваючи водночас про ті класичні па у ванстепі, які мають справляти враження на публіку: ось зараз дама нібито перекинеться назад, і кавалер, який хоче її перекинути, сам дасть сторчака через неї; одначе ні вона, ні він не падають, тому що обоє чудово танцюють ванстеп.

Невдовзі у нас з'явилися глядачі. Я почув вигуки: «Я ж тобі казав, що це Джімі! Ти диви — Джімі! Hallo, Джімі! Come on, Jimmi! Let's go, Jimmi!»

Обличчя сестри Гертруд мені, на жаль, не було видно, я тільки тішив себе надією, що той захват, ті підбадьорливі викрики молоді вона сприймає спокійно й гордо воднораз, що серед цих оплесків вона не розгубиться, як не розгублюється, вислуховуючи в лікарні нерідко незграбні лестощі своїх пацієнтів.

Коли ми сіли, оплески й далі не вщухали. Джаз-оркестр ударив туш — найбільше там виділявся ударник, — потім ще раз туш, а тоді ще. «Джімі!» — гукали з усіх боків, або: «Ти цих двох бачив?» Сестра Гертруд підвелася, пробурмотіла щось про вбиральню, підхопила свою сумочку з моїм бичком для Дортмундеького жениха й, червона мов рак, почала пробиратися, раз у раз зачіпаючи то столика, то стільця, в бік убиральні, що була поряд із касою.

Сестра Гертруд уже не повернулась. Перед тим, як піти, дівчина одним духом вихилила свою склянку, і це мало б мені підказати, що так вона попрощалась. Сестра Гертруд пошила мене в дурні.

А що ж Оскар? Американська сигарета в бурштиновому мундштуку, а в обер-кельнера, який делікатно прибирав порожню склянку сестри-жалібниці, замовлено ще один «причіп», тільки вже без прохолодного напою. Одне слово, хай там що, а Оскар усміхався. Крізь зуби, але всміхався. Вгорі — згорнувши на грудях руки, внизу — закинувши ногу на ногу, він погойдував вишуканим чорним чобітком тридцять п'ятого розміру й утішався перевагами покинутого чоловіка.

Хлопці й дівчата, завсідники «Лев'ячого замку», мило поглядали в мій бік і, пропливаючи повз мене в танку, навіть підморгували. «Hallo!» — гукали хлопці, «Tаке it easy!» — радили дівчата. Помахуючи мундштуком, я дякував цим представникам справжнього гуманізму й поблажливо всміхнувся, коли ударник видав дріб, нагадавши мені про давні, добрі часи під трибуною, а тоді виконав соло на пласкому барабані, на литаврах, тарілках, трензелі й нарешті оголосив білий танець.