Розділ «Росту в товарному вагоні»

За кілометрів два-три до Штольпа ешелон загнали на запасну колію, і він простояв там цілу ніч, зоряну і ясну, однак як на червень — принаймні так стверджує пан Мацерат — то досить прохолодну.

Тієї червневої ночи, розповідає пан Мацерат, соціал-демократ, що так любив свого однобортного костюма, помер — помер, гучно й непристойно проклинаючи Господа Бога, закликаючи робітничий клас до боротьби, насамкінець, як це буває в кіно, виголосивши заздоровне слово на честь свободи й нарешті скорчившись від нападу блювоти, що сповнила весь ваґон смородом.

Ніхто, як каже мій пацієнт, не голосив. У ваґоні надовго запала тиша. Тільки пані Марія Мацерат цокотіла зубами, тому що без блузки їй було холодно, а речами, які в неї ще лишилися, вона повкривала сина Курта й пана Мацерата. Над ранок дві безстрашні черниці, згадавши, що вагонні двері незамкнені, прибрали підлогу, викинули на насип мокру солому, кал після дітей і дорослих, а також блювотину соціал-демократа.

У Штольпі ешелон інспектували польські офіцери. Водночас пасажирам роздали гарячий суп і якийсь напій, що нагадував солодову каву. Щоб ніхто нічим не заразився, трупа з вагона, де їхав пан Мацерат, забрали, й санітари кудись понесли його на дощаних марах. Черниці похлопотали перед старшим офіцером про те, щоб рідним соціал-демократа дозволили бодай трохи помолитися за душу покійного. Крім того, з мерця дали скинути черевики, шкарпетки й костюма. Поки тривала та сцена з роздяганням (згодом трупа на марах накрили порожніми мішками з-під цементу), мій пацієнт спостерігав за небогою соціал-демократа. І знов ця юна дівчина, хоч прізвище в неї було й Рек, нагадала йому, різко відштовхуючи й зачаровуючи водночас, ту саму Люцію Ренванд, яку я вив'язав із штагату й назвав той вузлотвір «Та, що пожирає бутерброди». Щоправда, у ваґоні дівчина, побачивши, як обдирають дядька, не схопила бутерброда з ковбасою і не проковтнула його вкупі зі шкіркою, а поспішила приєднатися до пограбування, дістала в спадщину камізельку від дядькового костюма, вдягла її замість конфіскованої жакетки й, зазирнувши до кишенькового люстерка, оцінила свою обнову — вона була їй досить-таки до лиця; і цієї миті дівчина впіймала в люстерко (ось на чому ґрунтується й донині не минає тривога мого пацієнта) його самого та його лігво й холодно ковзнула по ньому очицями-щілинами з личка-трикутника.

Від Штольпа до Штетіна їхали два дні. І хоч потяг іще не раз зупинявся через уже традиційні візити підлітків, що були озброєні ножами десантників та автоматами, однак ці візити ставали щораз коротшими й коротшими, бо в пасажирів уже майже не було чого брати.

Мій пацієнт стверджує, що дорогою від ДанцигаҐданська до Штетіна, цебто десь за тиждень, він підріс на дев'ять, якщо не на всі десять, сантиметрів. Насамперед нібито витяглися ноги вгорі — від коліна і вище, а ось груди й голова майже не змінилися. Проте, хоч пан Мацерат усю дорогу лежав горілиць, не пощастило стримати ріст горба на спині, зміщеного трохи ліворуч і вгору. Пацієнт каже також, що, коли проминули Штетін — тим часом потяг уже прийняла бригада німецьких залізничників, — біль подужчав і не давав забути про себе й тоді, коли пан Мацерат гортав сімейного фотоальбома. Він мусив навіть кілька разів, не вгаваючи, кричати, однак тепер його крик уже не завдавав шибкам на вокзалах жодної шкоди (Мацерат: «Мій голос утратив будь-яку здатність розтинати скло»), хоч на нього й зійшлися всі четверо черниць і відтоді вже не кидали молитись.

У Шверіні добра половина подорожніх, зокрема й рідня покійного соціал-демократа вкупі з фройляйн Реґіною, вийшли. З приводу цього пан Мацерат дуже шкодував, адже навіть сам вигляд тієї молодої дівчини став йому таким близьким і потрібним, що, коли вона пішла, в нього почалися гострі судомні напади, від яких здригалося все тіло й підскочила температура. Як свідчить пані Марія Мацерат, у відчаї він кликав якусь Люцію, називав себе казковим звіром і однорогом, белькотів, що боїться стрибати з десятиметрового трампліна, хоч його нібито й тягло це зробити.

У Люнебурзі пана Мацерата поклали до лікарні. Там він, лежачи з температурою, познайомився з кількома сестрами-жалібницями, проте невдовзі його перевели до університетської клініки в Гановері. Аж там пощастило збити температуру. Пані Марію Мацерат і її сина Курта пан Мацерат бачив рідко, а щодня він почав бачитися з ними вже після того, як вона влаштувалась у клініці прибиральницею. Однак ні в самій клініці, ні поблизу неї житла для пані Марії та малого Курта не було, до того ж умови в таборі для біженців ставали чимдалі нестерпнішими — пані Марії доводилося щодня по три години їздити в переповнених потягах, нерідко навіть на приступках, так далеко було від табору до клініки, — і лікарі, попри серйозні сумніви, дозволили перевести пацієнта до Дюсельдорфа, в одну з міських лікарень, тим більше що пані Марія мала відповідний дозвіл на переїзд до Дюсельдорфа: її сестра Густа, яка ще у війну вийшла заміж за одного тамтешнього обер-кельнера, надавала пані Мацерат куток у своєму трикімнатному помешканні, позаяк сам оберкельнер на житлову площу там не претендував — він був у російському полоні.

Помешкання виявилося в дуже вигідному районі. До міського лікарняного містечка можна було швидко, без пересадки дістатися будь-яким трамваєм, що йшов від Бількського вокзалу в бік Веретена чи Бенрата.

Пан Мацерат пролежав там від серпня сорок п'ятого до травня сорок шостого року. І тепер ось уже понад годину розповідає мені про кількох сестержалібниць одразу. Звали їх так: сестра Моніка, сестра Гельмтруда, сестра Вальбурґа, сестра Ільза й сестра Гертруд. Він до найменших подробиць пригадує всі лікарняні плітки, аж надто глибоко переймається життям-буттям сестер-жалібниць, надає перебільшеного значення їхньому форменому одягу. Зате жодним словом не обмовиться про жалюгідне, як я пригадую, харчування в лікарнях за тих часів, про погане опалення в палатах. Лише сестри-жалібниці, та історії про сестер-жалібниць, та невесела буденщина сестержалібниць. Вони там перешіптувалися й під секретом розповідали одна одній, наприклад, про те, буцімто сестра Ільза щось сказала старшій сестрі, а та відразу по обіді нібито пішла перевіряти кімнатки сестер-практиканток, а там нібито щось пропало, а підозра безпідставно впала на одну сестру з Дортмунда (він назвав її, здається, Ґертруд). Дуже детально розповідає він і про історії з молодими лікарями, які тільки вимагали в сестер талони на сигарети. На його думку, треба написати й про розслідування того випадку, коли одна лаборантка, навіть не сестра-жалібниця, зробила собі викидня — чи то сама собі, чи то з допомогою якогось асистента. А я просто не розумію свого пацієнта, який марнує розум на такі банальні речі.

А тепер пан Мацерат просить мене описати його самого. Я залюбки виконую це його бажання й перескакую через чимало історій, які він — адже там ідеться про сестер-жалібниць — змальовує так розлого й такими вагомими словами.

Зріст у мого пацієнта — один метр і двадцять один сантиметр. Голова така, що була б завелика навіть для чоловіка нормального зросту, і тримає її між плечима трохи скривлена шия; груди й спина, яку можна назвати й горбом, випнуті. Очі в нього сині, дуже блискучі, розумні, жваві, інколи мрійливо розширені. Чуб — темно-каштановий, густий і трохи хвилястий. Любить показувати свої міцні, проти решти тіла, руки з гарними, як він сам каже, долонями. Особливо коли пан Оскар барабанить (а керівництво нашого закладу дозволяє йому робити це по три-чотири, не більше, години на день), то його пальці працюють наче самостійно, й наче вони не його, а якогось іншого чоловіка, якому більше пощастило з тілом. Пан Мацерат дуже розбагатів на платівках і добре заробляє на них ще й досі. У дні відвідин до нього приходять цікаві люди. Мені траплялося його ім'я ще доти, як над ним розпочався процес, доти, як його поклали до нас, адже пан Мацерат — надзвичайно знаменитий митець. Особисто я не вірю в його провину, а тому й не знаю — лишиться він у нас чи ще раз вийде на волю й знов, як і доти, успішно виступатиме. А тепер я маю його зміряти, хоч робив це два дні тому...»

Я, Оскар, не маю бажання перечитувати те, що записав з моїх слів санітар Бруно, отож знов беруся за перо сам.

Тільки що Бруно зміряв мене своїм складаним метром. Лишивши метра лежати на мені, він, гучно викрикуючи результат, подався з палати. Випустив з рук навіть макроме, над яким потай працював, поки я розповідав. Гадаю, він побіг кликати фройляйн доктора Горнштетер.

Та поки прийде лікарка й підтвердить мені, що там наміряв Бруно, Оскар хоче сказати вам таке: за три дні, поки я розповідав своєму санітарові про те, як почав рости, мені пощастило набути — якщо тільки це можна назвати набутком — цілих два сантиметри.

Отже, віднині в Оскара один метр і двадцять три сантиметри зросту. Тепер він поведе розповідь про те, як йому жилося по війні, коли його, хто вмів розмовляти, сяк-так писати і непогано читати, й, хоч і скривленого та горбатого, але загалом досить здорового юнака, виписали з Дюсельдорфської міської лікарні, щоб я почав нове — як гадають усі, коли їх виписують з лікарні, — тепер уже доросле життя.