Розділ «Різдвяна вистава»

Коли фіґуру клали на бік, відламався німб. Смажений Осетер вибачився переді мною. Я ледве стримав роздратування, що поймало вже й мене, а уламки того вкритого позолотою кружка звелів зібрати в два картузи. Вутлекрад сказав, що ті черепки можна буде склеїти докупи. Відпиляного Ісуса обклали подушкам й загорнули в дві вовняні ковдри.

Діву ми планували розпиляти спочатку вище від клубів, а потім — між ступнями й хмаркою. Хмарку ми вирішили залишити в церкві, а до нашого путкамерського підвалу перенести тільки обидві половинки Діви, певна річ, Ісуса і, як пощастить, Хрестителя. Всупереч сподіванням, ми переоцінили вагу гіпсових фіґур. Уся група всередині виявилася порожньою, верхній шар був завтовшки хіба що в пальців зо два, і поморочитись довелося лише із залізним каркасом.

Хлопці, надто Вутлекрад і Лев'яче Серце, вже вибились із сили. Пора було зробити перерву й дати їм перепочити, бо решта, зокрема й обидва Ренванди, тримати в руках пилку взагалі не вміли. Ватага розбрелася по церкві, сиділа на лавах і мерзла. Смажений Осетер стояв і м'яв у руках велюрового капелюха, якого в церкві скинув. Не подобався мені такий настрій. Щось мало статися. Цей понічному порожній Божий храм пригнічував хлопців. Напруженість поглиблювало й те, що й досі не було Мокроступа. Ренванди, схоже, побоювалися Смаженого Осетра, вони стояли збоку й перешіптувались, поки той зрештою наказав їм помовчати.

Неквапом, навіть, якщо мене не зраджує пам'ять, зітхнувши, я підвівся з молитовної подушечки й рушив просто до Діви, яка ще лишилася на місці. Погляд її, спрямований, як було замислено, на Іоана, падав тепер на геть усипані гіпсовою потертю сходи до вівтаря. Її правий вказівний палець, що доти вказував на Ісуса, тепер тицяв у порожнечу чи радше в темний лівий неф. Східець по східцю я зійшов до вівтаря, потім озирнувся, намагаючись побачити глибоко посаджені очі Смаженого Осетра, але ніде їх не знаходив, поки Вуглекрад підштовхнув хлопця й примусив показатись мені на очі. Смажений Осетер подивився на мене якось невпевнено — таким я ще ніколи його не бачив — і спершу нічого не втямив, потім таки, мабуть, утямив, але не зовсім, рушив у мій бік поволі, надто поволі, а тоді одним стрибком подолав усі східці до вівтаря й посадив мене на білий, невміло зроблений, не зовсім рівний зріз на лівому коліні в Діви, де ледь виднівся слід від сідниці малого Ісуса.

Смажений Осетер одразу відвернувся, одним кроком опинився на кам'яних плитах, хотів був знов поринути в роздуми, та все ж озирнувся, примружив свої близько посаджені очі, що нагадували тепер дві миготливі контрольні лампочки, і, побачивши, з якою божистою гідністю я сиджу замість Ісуса, вражено застиг, як, власне, і вся ватага на лавах.

Отож Смажений Осетер досить хутко зметикував, у чому полягає мій план, ба більше — він його навіть удосконалив. Обидва військові ліхтарики, якими Нарсес і Синя борода присвічували собі під час демонтажу, він спрямував просто на мене й Діву, наказавши перевести їх на червоне світло, щоб вони не сліпили мені очей, потім знаком підкликав обох Ренвандів, пошепотівся з ними, ті, видно, не хотіли того, чого хотів він, підійшов Вуглекрад, хоч Смажений Осетер його й не кликав, і показав братам свої кісточки на пальцях, щомить ладні потрясти кого завгодно; тоді хлопці здалися й під наглядом Вуглекрада та юного помічника зенітників Містера зникли в сакристії. Оскар спокійно чекав; він поправив на собі барабана й анітрохи не здивувався, коли довготелесий Містер повернувся в облаченні священика, а обидва Ренванди — вбрані, як служки на месі: в біло-червоному одінні. Вутлекрад, наполовину перевдягнений у вікарія, приніс із собою все, що потрібно для богослужіння, поскладав те причандалля на хмарину й ушився. Старший Ренванд тримав кадильничку, молодший — дзвіночки. Містер, хоч облачения було на ньому й бахмате, зовсім непогано наслідував його велебність Вінке, спершу — з цинізмом школяра, але потім текст і все це священнодійство його захопили, і він показав усім нам, а надто мені, не якусь там безглузду пародію, а справжню месу, що її потім, на суді, щоразу месою й називали, тільки чорною.

Почали ті троє зі вступних молитов на сходах до вівтаря. Уся ватага на лавах і кам'яних плитах поставала навколішки, перехрестилась, і Містер, трохи знаючи текст і підтриманий досвідченими служками, розпочав месу. Ще коли ті троє заспівали на сходах до вівтаря, я обережно торкнувся паличками своєї бляшанки. Kyrie я супроводжував уже гучніше. Gloria in excelsior Deo — і я склав подяку Господу Богові й на барабані, я закликав до молитви, та замість апостольського повчання з денної літургії видав на барабані досить довгеньку вставку. А алілуя мені вдалося просто на славу. Коли дійшли до credo, я завважив, як вірять у мене хлопці; під час offertorium[9] я трохи приглушив бляху, дав змогу Містерові піднести хліб, змішати вино з водою, дозволив покадити на чашу й на себе, простежив, як Містер омиває руки. «Oratre, fratres»,[10] — вибивав я в червоному світлі від кишенькових ліхтариків, підходячи до перевтілення. Це плоть моя. «Oremus»,[11] — затяг Містер, як того й вимагала служба Божа. Хлопці на лавах видали мені два різні варіанти «Отче наш», та коли дійшло до причастя, Містер примудрився об’єднати протестантів і католиків. А поки вони причащалися, я пробарабанив їм confiteor. Діва показувала пальцем на Оскара, барабанщика. Я став наступником Христа. Богослужіння проходило як по маслу. Містерів голос злітав і опускався. А як же гарно вийшло в нього благословення: «Милую, прощаю і відпускаю». І коли під церковним склепінням пролунали його слова: «Ite messa est»[12] (мовляв, ідіть собі, гріхи ваші відпущено), — сталося воістину святе відпущення, і тепер світський арешт міг загрожувати лише ватазі трясунів, укріпленій у вірі й зміцненій в ім'я Оскара й Ісуса.

Я почув, як під'їхали машини, ще до завершення нашої меси. Та й Смажений Осетер повернув тоді голову, отож тільки ми двоє й не були вражені, коли з боку головного входу, сакристії й правого нефа одночасно почулися гучні голоси й церковними плитами загупали чоботи.

Смажений Осетер ще надався був зняти мене з Дівиного коліна. Але я тільки махнув рукою. Він зрозумів Оскара, кивнув головою, наказав ватазі не вставати з колін і отак, навколішках, діждатися кримінальної поліції. І хлопці лишилися на плитах, хоч і тремтіли, а дехто навіть став на обоє колін, однак усі мовчки чекали, поки ті проникли до нас через лівий неф та з боку сакристії і оточили лівий вівтар.

Десятки яскравих, не переведених на червоне світло кишенькових ліхтариків. Смажений Осетер підвівсь, перехрестився, ступив у світло від ліхтариків, передав свого велюрового капелюха Вутлекрадові, що й далі стояв навколішках, і рушив у своєму довгому плащі до якоїсь невиразної тіні без ліхтарика — до його велебности Вінке, а тоді витяг з-поза цієї тіні щось тоненьке, що розмахувало руками, виволік його на світло — то була Люція Ренванд — і бив по скривленому в уїдливій посмішці, трикутному дівочому личку поти, поки сам від удару одного з поліцейських відлетів поміж лави.

— Чуєш, Єшке! — почув я, сидячи вгорі у своєї Діви на коліні, голос одного з поліцейських. — Та це ж шефів синок!

Так Оскар не без задоволення довідався, що його заповзятливим заступником був син самого начальника міського поліційного управління, після чого, не опираючись, удаючи з себе розплаканого трирічного малюка, розбещеного старшими підлітками, віддав себе під опіку дорослих: його велебність Вінке взяв мене на руки.

Кричали тільки поліцейські. Хлопців повели. Його велебності Вінке довелося поставити мене на кам'яні плити, бо йому раптом стало недобре, і він мусив сісти на сусідню лаву. Я стояв одразу біля нашого струменту, й поряд із зубилом та молотками несподівано побачив отого кошика, повного бутербродів з ковбасою, що їх наготував Молотило перед тим, як вирушити сюди.

Я схопив кошика, ступив до худенької Люції, що стояла, мерзнучи в тоненькому пальтечку, й віддав їй бутерброди. Дівчина підняла мене, взяла на праву руку, на ліву почепила кошика з бутербродами, один із них ту ж мить опинився в неї в долоні, відразу по тому — в зубах, а я розглядав тим часом її спаленіле, побите, зморщене, а проте повненьке личко: у двох чорних щілинах тривожно бігають очі, шкіра наче кута, трикутник із напханим ротом, лялька, Чорна кухарка, ковбасу ковтає разом зі шкіркою, жуючи, робиться ще тоншою, ще голоднішою, ще трикутнішою, ще ляльковішою — образ, що назавжди поклав на мене свою печать. Хто забере цей трикутник з мого чола, з-під мого чола? Скільки ще він у мені жуватиме? Ковбаса, шкірка, люди... Скільки ще він усміхатиметься, як усміхаються лише трикутники та жінки на гобеленах, що виховують собі однорогів?

Коли двоє поліцейських виводили з церкви Смаженого Осетра і він ще раз повернув до Люції та Оскара своє заюшене кров'ю обличчя, я, вже не впізнаючи його, подивився повз нього, і Люція, наминаючи бутерброди з ковбасою, у супроводі п'ятьох чи шістьох поліцейських понесла мене на руках з церкви вслід за моєю колишньою ватагою трясунів.

Що лишилося? Лишився його велебність Вінке з обома нашими військовими ліхтариками, які й далі горіли червоним світлом, — лишився серед наспіх скинутого вбрання служок та облачения священика. На східцях до вівтаря лишилася чаша й дар-охоронильниця. А спиляний Іоан і спиляний Ісус лишилися при тій Діві, яка в нашому путкамерському підвалі мала стати противагою гобелену з жінкою й однорогом.

Що ж до Оскара, то його понесли назустріч процесу, який я й досі називаю другим процесом над Ісусом і який завершився тим, що мене виправдали, а отже, виправдали й Ісуса.